Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Хто ж першим його так охрестив? Чудується Поточняк: наш Гарібальді… Треба ж! Та зараз «Гарібальді» був не «Гарібальді»… Певне, посварилися з Петрушевичем, — здогадується Анатоль, — бо відколи — тобто від дня злуки — Петрушевич став членом Директорії — мусить якось прислухатися до домагань її голови, в даному разі Петлюри. А що може просити Петлюра? Звичайно, військової помочі, аби прогнати з України Червону Армію.
І Петрушевич сидить понурийі Біле лице, як з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на грецьких каменях, глибокі очі наче в глибину своєї душі звернуті, однак же затьмарені. Якась туга в них невимовна й сумна. Бідний! Анатоль йому співчуває в цю хвилину, як і Петлюрі,— трагедія… Трагедія Петрушевича, що при всій своїй чесності не знає ні людей, ні обставин, погано розуміється на українській психології. Обмаль друзів у Галичині і нікого на Дніпрянщині. І ця сліпа віра у Вільсона… Француз Адольф Тієр не тільки історію писав, але й історію Франції робити вмів. Професор Петрушевич історію України пише, але зробити її не зумів. Наполеон був малий зростом, а великий розумом… Петрушевич був би чудовим президентом у впорядкованій республіці, може, не гіршим, ніж Масарик. Але джентльмен Петрушевич сів до столу грати в карти не з тими — його партнери виявились шулерами і обігрують його фальшивою картою… А домородні візантійці, котрі тільки перед успіхами поклони б’ють, а всякій владі, коли вона авторитетний бук має, лапи лижуть, на президента тепер «чорна рада» зуби теребить. Так, не сумнівається Поточняк, треба стріляти… Гільйотина потрібна! Скільки ця туземна інертність, нерішучість, половинчастість святих справ погубила! А ще оце ззирання на колеса, на сусідів, на авторитети, оця бридка боязнь мислити самостійно, рішуче, широко, оце бараняче тремтіння перед Росією чи Австрією, оця принизлива філософія споконвічного раба, вірнопідданого, постійно залежного від імперських амбіцій великих, генне бажання вислужитися перед ними, щоб дорватися до ласого шматка, забувши і матір, і мову, і свою історію, оцей пекучий національний нігілізм у декого, фарисейський, братовбивчий, ниций характер — як усе це ненавидів Анатоль Поточняк! Та зараз тихо поздоровкався. Петрушевич з Петлюрою водночас підняли голови, наче прокинулися від зимової сплячки.
— Пане президенте, я не потрібен вам?
— А що?
— Хочу на фронт.
— На фронт…
— Саме на фронт.
— На фронт, — повторив Петрушевич і зітхнув. — їдьте моєю довіреною особою в корпус полковника Тарнавського. Знаю вас як людину кришталево чисту й порядну. Тож маєте доповідати мені про обстановку без єдиної краплі неправди. Яка б вона гірка не була.
— Я виконаю ваше доручення.
— Тоді з Богом!
— Дякую, — Поточняк поклінно кивнув головою; стримуючи радість, він майже вискочив за двері.
— Бачу, справи ваші добрі,— зауважила Оксана.
— Навіть дуже! Відбуваю на фронт.
— А Ярослав до Парижа.
— Знаю, я його допіру бачив. До побачення, Оксанко.
— Бережіться там…
— Спробую, — Поточняк усміхнувся. — Долонею буду відвертати кулі…
Він почувався якимсь аж легким, ніби добре вимився в лазні,— свіжий, рвучкий. Він навіть не конче побивався над тим, як добиратиметься до Бібрки. Просити в Петрушевича машини не наважувався. Якщо таке не прийшло в голову під час розмови, то вертатися якось не випадало. Зрештою, вихід є і доволі простий та безклопітний: товарняком до Глібович, а звідтам фірою до Бібрки. Заявить в Начальній команді, що він довірена особа Петрушевича, і Курманович щось придумає.
Йому пофортунило. Куций товарняк з сякою-такою амуніцією та скупим продовольством для Начальної команди відправлявся вночі, і Поточняк попросив машиніста, аби якось його прилаштував. Той людяно відгукнувся, і незабаром Анатоль вже напівлежав серед мішків, закутавшись у шинелю.
До Глібович дорога й коротка, й водночас довга — певне, буде паротяг чмихкати годин зо три. Є час на роздуми. І Поточняк вдався до них, хотілось в розважливій тиші, під монотонний стукіт коліс підсумувати воєнні події останнього часу — від потуги взяти Львів до нинішнього дня. Отже, все почалося в середині лютого. Після двох безуспішних наступів на Львів Начальна команда прийшла до переконання про необхідність перервати залізничну сполуку між Львовом і Перемишлем. План цієї операції передбачав опанування частинами третього корпусу залізниці на відтинку Городок — Судова Вишня, — ця операція тепер дістала назву Вовчухівська, — опісля частини другого корпусу починають наступ на Львів, їх підкріплює своїми ударами перший корпус. Для підтримки акції на головному напрямку біля Городка було вжито бригаду усусів і два курені коломийської бригади. І вже 15 лютого українські війська здобули Долиняни, Вовчухи, Бар і Довгомостиська. Залізниця була під постійним вогнем — зв’язок Львова з Перемишлем підтримували тільки бронепоїзди. Але 20 лютого артилерія приневолила їх покинути поле бою, і другий корпус пішов в атаку на Львів збоку Голоська та Збоїськ.
Дальший розвиток цього наступу перервала місія Антанти під проводом генерала Бертелемі, який в ультимативній формі зажадав припинити воєнні дії, заключити з поляками перемир’я і українсько-польський спір передати на вирішення Мирної конференції. Щоб не дратувати Антанти, знайти в ній підтримку, Петрушевич на такий крок згодився: з 25 лютого по 1 березня бої було припинено. Однак же в українсько-польських переговорах місія Антанти не була нейтральною, вона зажадала відвести Галицьку Армію за демаркаційну лінію, так звану лінію Бертелемі: ріка Буг до Кам’янки-Струмилової, звідтіля вздовж східної границі Жовква — Львів, далі Перемишляни і Бібрка, Білий Потік — Соколівка — Вибранівка — Рудки — Дрогобич — Турка…
Ці зухвалі, сказати б, домагання уряд, зрозуміло, відкинув, і 2 березня бої відновилися. 7 березня поляки зробили спробу відсунути українські частини від західної лінії Братковичі — Вовчухи, але їх наступ зі сторони Долинян — Браткович — Городка — Черлян погасила контратакою група четаря Голинського, і вже 8 березня здобуто Родатичі та Братковичі, знищено три кілометри залізничного полотна.
Нині Анатоль знає: то була кульмінація боїв за Львів — львівська польська залога у Львові й околиці була готова до капітуляції. Але! Наступ українських військ був млявий, нерішучий, а ще більше — неорганізований, і вигідний момент було втрачено, що дозволило полякам зібрати свіжі сили: до Перемишля з Конгресівки та Познані прибули нові частини, і вже 12 березня контрудар на Городок. Вовчухівська група була розбита, хаосно відступивши на південь, — 19 березня поляки знов зайняли залізницю Городок — Судова Вишня, а на відтинку Рава-Руська — Любачів просунулись до лінії Магерів — Немирів. Того ж таки 19 березня Омелянович-Павленко одержав по радіо телеграму Ради чотирьох з Парижа з вимогою негайно заключити з поляками перемир’я — на основі тодішньої лінії фронту, — лише після того справу Східної Галичини буде передано на вирішення Мирної конференції…
А тим часом невдачі на фронті, щораз більша нестача боєприпасів та одягу тяжко відбилася на настрою армії. Віра в її остаточну перемогу захиталася, навіть запілля, бачив Анатоль, почало виявляти ознаки розладу. Щоб не допустити остаточного розпаду армії, уряд задовольнив вимогу Ради чотирьох. Однак же на вимогу Начальної команди припинити бої поляки ніяк не відповіли, навпаки, і далі вели наступ, головним чином на фронті першого корпусу. До кінця березня захопили Краковець і Яворів та вийшли на лінію Янів — Магерів. Правда, під тиском американського генерала Кермана змушені були послати свою делегацію на переговори в Хирові (Поточняк у них не брав участі), але в умові про укладення перемир’я вимагали, щоб Галицька Армія відступила на лінію Бертелемі. Зрозуміло, Начальна команда ці домагання відкинула, але, оскільки делегація ЗУНР виїхала до Парижа, воєнні дії було припинено як доказ того, що уряд Петрушевича миролюбний і готовий піддатися рішенню Ради чотирьох… 17 квітня державному секретареві закордонних справ Панейку при посередництві американців вдалося в Парижі дістати від польського прем’єра Падеревського запевнення, що польська армія негайно припинить свої наступальні операції та що польські легіонери — армія генерала Галлера — не будуть вжиті у Східній Галичині та на Волині, де зосередились головні сили Петлюри. Проте зобов’язань цих противник недодержав, і 19 квітня польські частини з успіхом атакували під Скниловим і Любенем Великим.
