Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt, fb2) 📗

– Я не для того послала до вас посильного, пане Коваленко, щоб продати гарячу історію й дати вам заробити, – відрізала Вольська. – Чесно кажучи, якби могла обійтися без допомоги ззовні, лише власним розумом і можливостями, так би й зробила.

– Але ви мене знаєте, – парирував Гліб. – Утаємничити мене в таку справу – однаково, що пустити козла в город з капустою. Готовий домовлятися про певні компроміси. Наприклад, підготую публікацію, не називаючи прізвищ та змінюючи імена.

Анна допила вистиглу каву, покрутила чашку на блюдечку. Здавалося, процес захопив із головою, забрав усю її увагу. Та враз вона припинила, звела очі на Коваленка:

– Хочете домовлятися? Зволите. Спершу ви допоможете мені знайти відповідь на кілька питань, і, як результат – розшукати зниклу безвісти дівчину. Мене тривожить, що про Олю Пивоварову ні слуху ні духу вже другу добу. Маю всі підстави тривожитися за неї, хоча прямих загроз її життю поки не відчуваю. Гаразд, дозволяю собі не відчувати.

– Так про що домовляємося? – нетерпеливився Коваленко.

– Я… Тобто ми з вами, я з вашою допомогою остаточно проясняю ситуацію. Знаходжу, де переховується гімназистка, котра пустилася берега й утратила над собою контроль. Потім ви, маючи на руках значно більше відомостей, готуєте публікацію. Не називаєте прізвищ, міняєте імена. Натомість компенсуєте ці недомовленості й задовольняєте цікавість публіки іменами тих, хто розбещує дівчат. Поліція вам у цьому – перший помічник, тут можете бути певні. Отже, ми з вами виводимо на чисту воду лиходіїв-розпусників, чим відволікаємо увагу від тих, кого вони залучили до своїх огидних справ. Я, звісно, лишаюся в тіні, та й не претендую на всесвітню славу. Ви ж укотре знімаєте вершки. Годиться?

– По руках!

Не вагався Гліб – бо що там думати.

Подібні рішення приймаються швидко.

Ступив до столу, простягнув руку. Знову партнери, і як потиснув легенько Аннину правицю – лівою, своєю головною, робочою рукою підхопив карафку за тонке кришталеве горлечко. Наповнив чарку, свою та її.

Угоду закріпити.

3

Вольська не випила, пригубила задля ввічливості. Уже знала, про що говоритиме. Почала, аби відразу налаштувати партнера на потрібну хвилю:

– Знімків дозвольте вам не показувати. Хоча б тому, що вони призначені суто для чоловічих очей, щоб розбуркати певні інстинкти. Назву їх тваринними.

– Нас, чоловіків, узагалі вважають тваринами, – чи то пожартував, чи то дорікнув Коваленко. – Звична оцінка. Як побачимо жінку, миттю роздягаємо поглядами й стікаємо густою слиною.

– Фу, припиніть, – Анна наморщила носа. – Аби йшлося не про дівчину-підлітка шістнадцяти років, ви б уже давно, – тут не стримала сумної іронії, – стікали слиною. Даруйте, навіть у таких історіях є певна межа, яку не дозволю собі переступити. Заразом і вам.

– Гаразд. Моїй розбещеній творчій уяві цілком досить почутого від вас короткого опису того, що увічнив хтивий фотограф. Яку допомогу чи пораду можу дати тут?

– Знаєте, мабуть, або маєте змогу відшукати і тих, хто продає подібні фото, і тих, хто їх робить, – пояснила Анна. – Припускаю, цей слід виведе на того, кого Оленька назвала Майстром. Але до нього є інша стежка. Тобто, може бути.

– Чую невпевненість.

– Так. Бо я не впевнена, що дівчина говорила правду, коли хвалилася своїм дорослим досвідченим коханцем.

– Анно Ярославівно, колись у сиву давнину в Київській Русі, та й не тільки там, дівчата лягали зі старшими від себе чоловіками в ще ніжнішому віці. Чи ви не знаєте, у якому віці князі й королі видавали заміж своїх дочок? А в культурі Сходу…

– Досить.

– Та ну, прочитайте чи перечитайте хоча б казки «Тисячі та однієї ночі»!

– До-сить, кажу! – Вольська сердито стукнула пальцями по краю столу. – Вам тільки волю дай. От же ж улюблена тема для вашого брата.

Гліб зробив невинні очі, зобразив на лиці каяття.

– Не блазнюйте, у мене погані передчуття.

– Та ж ви щойно запевняли – з Оленькою нічого поганого не сталося.

– Я переконана, що дівчина жива, – Анна справді щиро хотіла в це вірити. – Проте сороміцькі фотографії й кокаїн не вважаю гарною пригодою. Думаю, Оленька загралася, утратила над собою контроль, і наркотики тут є одним із чинників. Але я про інше, – пальці відбили дріб на поверхні столу. – Оленька Пивоварова до останнього могла не дозволити собі ступити за межу. Маю на увазі, непристойні знімки й кокаїн зовсім не означають, що дівчина завела коханця й утратила цноту. Натомість історія про коханця, тим більше – дорослого, досвідченого й таємного, може бути вигадкою, щоб набити собі ціну в очах Катрусі Градової. Ну, це приблизно так, як прищавий підліток-гімназист хвалиться своїми подвигами в борделях. Хоча насправді він панічно втік, побачивши перед собою оголену плоть цинічної, гм, учительки.

– З такою логікою згоден.

Коротка фраза, а тим більше – тон, яким Коваленко її вимовив, дала Вольській несподівану підказку. Здогад уже крутився на язиці, й Анні вартувало зусиль, щоб не озвучити припущення щодо певних випадків з Глібової юності. Натомість повела далі, відходячи від делікатної, аж надто особистої теми:

– Чудово. Коли вже ми міркуємо однаково, нам з вами лишається прийняти два висновки, кожен з яких має право на існування. Отже, перший: Оленька Пивоварова брехала, точніше – фантазувала новій, менш досвідченій у блудних справах московській подрузі про таємного коханця й відповідний досвід. У такому разі слід нікуди не веде, і перевірити припущення ми не можемо ніяк. Другий висновок: коханець справді існує. Саме він спокусив юнку піти далі забороненого, гріховного, інтимного зв’язку. Погодившись із цим, ми знову виходимо на роздоріжжя.

– Тобто?

– Катя Градова запевняє, і я їй вірю – Оленька не називала імені й прізвища коханця. Сказала тільки, що він – артист, співак, баритон. Познайомилися цього літа під час домашнього концерту, їх практикує дружина Пивоварова.

– Модна практика в Києві, – погодився Гліб.

– Не лише тут, але не суть, – відмахнулася Вольська. – Маємо перший слід, яким можна пройти. Вам, пане Коваленко, встановити особу того баритона простіше простого. – Репортер ствердно кивнув, вона знову відбила дріб пучками. – Але фокус у тому, що баритон може бути вигадкою. Тобто ви справді знайдете підходящого кандидата, тільки він тут ані сном ані духом. Натомість так званий Майстер справді може виявитися означеним таємним коханцем-спокусником. А тепер – увага! – Вольська зосередилася, правильно підбираючи слова й формуючи думку. – Ви як людина, що знайома з усіма пороками київського дна й звичаями міської аристократії, навряд заперечите, якщо я припущу: Баритон і Майстер можуть виявитися однією особою.

У запалій після сказаного лункій тиші Гліб не втримався – гикнув.

– Пардон, – він тут же ляснув себе по губах. – Аби мав трошки часу подумати, сам дійшов би схожого висновку.

– Не висновок. Припущення.

– Цілком імовірне, Анно Ярославівно. Ми можемо шукати не двох чоловіків, а одного.

– Ви, – наголосила Вольська. – Так чи інакше, вирахувати Баритона значно простіше. Ви ж маєте потрібні зв’язки в богемному середовищі.

– Часом здається, їх більше, ніж треба. З босяками простіше, вони нікого з себе не вдають. Богема наскрізь пихата й брехлива.

– То лірика, – кинула Анна з легким роздратуванням. – Поясню краще, чому Оленька жива й десь ховається. Власне, особливих пояснень не треба. Їй не вдалося спокусити, затягнути Катрусю. Доньку Градова в останній момент налякало, а отже – зупинило зображення зламаної іграшки, яку нібито треба імітувати. Дівчина влаштовує істерику, і Майстер змушений відправити обох назад. Якби не був певен у власній безпеці, обидві подружки зникли б ще того самого дня. Катрусин вибрик сварить дівчат. Але вона знає в рази менше, ніж Оленька. Може відчувати певну відразу, та навряд – небезпеку. Чого не скажеш про Ольгу. Не забувайте, уже втягнену в ігрища по вуха, ще й зденервовану кокаїном. Вона далі робить дурницю за дурницею. Втеча з дому – фінальний акт драми.