Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (лучшие книги .TXT) 📗
— Пробачте, Ватсоне, що я почав снідати без вас, — мовив він, — але ж ви пам’ятаєте, що невдовзі з’явиться наш клієнт.
— Так, уже повернуло на десяту, — відповів я. — Ось, напевно, й він. Я, здається, чув дзвінок.
То справді був наш друг-банкір. Мене вразила зміна, що відбулася з ним: обличчя його, широке й жваве, тепер змарніло і взялося зморшками, а волосся, схоже, посивіло ще більше. Він увійшов стомлений, немічний: це видовище було ще сумнішим за його вчорашній бурхливий відчай. Він важко впав у крісло, яке я підсунув йому.
— Не знаю, за віщо мені така сувора кара, — мовив він. — Лише два дні тому я був щасливий і заможний, а тепер зостався самотній і зганьблений. Біда біду кличе. Моя небога Мері покинула мене.
— Покинула вас?
— Так. Ліжко її цього ранку було незаймане, кімната — порожня, а на столі лежав лист для мене. Я ввечері сказав їй, — із сумом, але без жодного гніву, — що якби вона одружилася з моїм сином, з ним усе було б гаразд. Мабуть, не варто було так говорити. Вона натякає на це в листі:
«Найдорожчий дядечку!
Я знаю, що завдала вам багато горя; якби я вчинила інакше, цього жахливого нещастя не сталося б. Із цією думкою я більш не можу бути щасливою під вашим дахом і залишаю вас назавжди. Не турбуйтеся про моє майбутнє, а найголовніше — не шукайте мене, бо це буде марно й лише зашкодить мені. До кінця своїх днів закохана у вас
Мері».
— Що означає цей лист, містере Холмсе? Чи не збирається вона вкоротити собі віку?
— Ні, ні, анітрохи. Це найкраще розв’язує справу. Я певен, містере Голдере, що ваші клопоти невдовзі скінчаться.
— Отакої! Невже? Ви щось довідалися, містере Холмсе, щось довідалися! Де ж камені?
— Чи не гадаєте ви, що тисяча фунтів за кожен камінь — надто великі гроші?
— Я й десять тисяч віддам.
— Не треба. Трьох тисяч вистачить. Із невеличкою винагородою, звичайно. Чекова книжка у вас? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.
Банкір здивовано підписав чек. Холмс підійшов до свого письмового столу, дістав маленький трикутний шматочок золота з трьома каменями й поклав на стіл.
Із радісним вигуком наш клієнт схопив його.
— Ви знайшли їх! — задихано скрикнув він. — Я врятований! Врятований!
Радощі його були такі ж нестримні, як і вчорашній відчай; він міцно притискав віднайдені камені до грудей.
— За вами є ще один борг, містере Голдере, — суворо промовив Шерлок Холмс.
— Борг? — Банкір узявся за перо. — Назвіть його, і я миттю заплачу вам.
— Ні, не мені. Ви повинні попросити вибачення в свого сина — цього найшляхетнішого юнака; він поводився тоді так, що я пишався б ним, якби то був мій рідний син.
— То це не Артур узяв камені?
— Ні. Я казав це вчора й повторюватиму сьогодні.
— Отакої! Тоді мерщій до нього, — скажемо йому, що правда взяла гору.
— Він уже знає про це. Я мав з ним розмову, коли розплутав цю справу; побачивши, що він не хоче зі мною говорити, я сам розповів йому цю історію, — він визнав мою правду й додав ще кілька подробиць, які були не зовсім зрозумілими для мене. Ваша нинішня новина, можливо, змусить його бути відвертішим.
— То розкрийте ж мені, заради Бога, цю неймовірну таємницю!
— Зараз я розкажу, як мені вдалося це зробити. Але спершу дозвольте повідомити вас про сумну річ: сер Джордж Бернвелл і ваша небога Мері були в змові. Зараз вони обоє втекли.
— Моя Мері? Неможливо!
— На жаль, це більш ніж можливо, — це правда. Ані ви, ані ваш син не знали справжньої вдачі цього чоловіка, коли приймали його в своєму родинному колі. Це один з найнебезпечніших людей в Англії — промотаний картяр, запеклий негідник, людина без серця й совісті. Ваша небога й не чула про таких людей. Слухаючи його присяги в коханні, — а він до неї говорив таке сотням жінок, — вона взяла собі в голову, що полонила його серце. Сам диявол хіба знає, що він їй говорив, але врешті-решт вона стала його слухняним знаряддям і бачилася з ним чи не щовечора.
— Я не вірю, не можу цьому повірити! — скрикнув банкір, посірівши на виду.
— А тепер я розповім, що сталось у вашому домі того вечора. Коли ваша небога повірила, що ви пішли до себе, вона зійшла вниз і переговорила зі своїм коханцем у вікно, що над доріжкою, яка веде до стайні. Його сліди добре відбилися на снігу під вікном. Вона сказала йому про діадему. Його охопила жадоба до золота, й він легко підкорив Мері своїй волі. Я не маю сумніву, що вона любила вас, проте є жінки, в яких любов до коханця долає всі інші почуття, і мені здається, що вона саме з тих жінок. Тільки-но вона вислухала його вказівки, як побачила, що ви йдете вниз. Тоді вона швидко зачинила вікно й сказала вам, що до служниці приходив її одноногий залицяльник, — а він і справді приходив.
Ваш син Артур після розмови з вами пішов спати, але спалося йому погано, — його тривожили клубні борги. Десь опівночі він почув легкі кроки біля дверей, підхопився, визирнув і з подивом побачив свою двоюрідну сестру, що прокрадалася коридором, поки не зникла у вашій туалетній. Приголомшений хлопець нашвидкуруч одягнувся й став чекати, що буде далі. Невдовзі вона вийшла з кімнати, й при світлі лампи в коридорі ваш син помітив у її руках коштовну діадему. Вона зійшла вниз сходами, а він, тремтячи зі страху, прослизнув за портьєру біля ваших дверей: звідти йому було видно все, що коїться у вітальні. Він побачив, як Мері поволі відчинила вікно, передала комусь у темряві діадему, а потім, зачинивши вікно, побігла до себе, промайнувши зовсім близько від того місця, де він стояв.
Поки вона була там, хлопець не міг нічого вдіяти — боявся викрити дівчину, яку кохав. Але він розумів, яким нещастям обернеться це для вас і як важливо повернути коштовну річ назад. Він збіг униз напіводягнений і босий, відчинив вікно, скочив на сніг і побіг доріжкою туди, де в світлі місяця виднілася темна постать. Сер Джордж Бернвелл кинувся навтьоки, та Артур перейняв його. Між ними зав’язалася боротьба — ваш син тягнув діадему за один кінець, а його супротивник — за інший. У бійці ваш хлопець ударив сера Джорджа й підбив йому брову. Потім щось несподівано хруснуло, і ваш син, відчувши, що діадема в його руках, побіг назад, зачинив вікно і зійшов нагору до вашої кімнати; лише тут він помітив, що діадему зігнуто, і спробував розпрямити її — саме тоді, коли з’явилися ви.
— Невже?! Невже?! — задихано повторював банкір.
— Його приголомшили ваші несправедливі образи: адже ви, навпаки, повинні були щиро подякувати йому! Він не міг сказати вам правди, не зрадивши тієї, що насправді не заслуговувала на його ласку. Він поводився як лицар і зберіг її таємницю.
— То ось чому вона скрикнула й знепритомніла, коли побачила діадему! — вигукнув містер Голдер. — О, Боже мій! Яким сліпим дурнем я був! Він просив мене відпустити його хоча б на п’ять хвилин! Мій дорогий хлопчик хотів розшукати загублений шматок на місці бійки. Як жорстоко я помилявся!
— Коли я приїхав до вас, — вів далі Холмс, — я передусім якнайуважніше оглянув сніг біля будинку, сподіваючись знайти на ньому сліди. Я знав, що з минулого вечора снігопаду не було, а міцний мороз повинен був добре зберегти сліди. Я пішов доріжкою, якою під’їжджають носії, але її було зовсім утоптано. Проте біля дверей до кухні я помітив сліди тієї жінки, що, мабуть, стояла там і розмовляла з чоловіком: круглі відбитки свідчили, що той чоловік ходить на дерев’янці. Можу додати, що хтось наполохав їх, бо жінка швидко побігла до дверей, — переди жіночих черевиків відбилися глибше, ніж закаблуки, — а одноногий трохи зачекав, а потім пішов. Я одразу подумав, що це, напевно, служниця та її коханець, про яких ви вже говорили мені, а згодом виявилося, що це так і було. Я обійшов садок, але нічого більше не помітив, крім численних слідів, що розходилися в різних напрямках, — то була поліція; коли ж я наблизився до доріжки, що вела до стайні, вся довга й складна історія, яка відкрилася мені, була написана на снігу.
