Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (лучшие книги .TXT) 📗
«Погляньте-но сюди! — мовив містер Рукасл, показавши на щілину між двома дошками. — Хіба це не красень?»
Я зазирнула туди й побачила двоє яскравих очей і неясні обриси якоїсь тварини в темряві.
«Не бійтеся, — мовив господар, сміючись із мого переляку. — То лише Карло, мій мастиф. Я зву його своїм, хоча насправді тільки Толлер може з ним упоратися. Ми годуємо його щодня, але не надто багато, щоб він завжди був насторожі. Щоночі Толлер спускає його з ланцюга, і хай Бог поможе тому, хто потрапить йому на ікла. Заради всього святого, нізащо не переступайте порогу будинку вночі, бо інакше ви попрощаєтеся з життям».
Засторога ця не була даремна, бо третьої ночі я випадково визирнула з вікна своєї спальні десь близько другої години. Була чудова місячна ніч, і моріжок перед будинком виблискував, наче срібний. Я стояла, заворожена цією тихою красою, аж тут помітила, що в затінку, під мідяними буками, щось рухається. Тільки-но ця істота вийшла на моріжок, як я побачила, що то було. То був собака — здоровенний, мов теля, рудуватої масті, з одвислим підгрудком і чорним писком. Він поволі перетнув моріжок і зник у затінку з іншого боку. Коли я побачила цього страшного німого сторожа, в серці мені похололо так, як ніколи б не сталося при появі грабіжника.
А ось іще одна дивовижна пригода, про яку я хочу розповісти. Як ви знаєте, я підстригла волосся, заплела його в косу і сховала на дні своєї скрині. Якось увечері, коли дитина вже спала, я заходилася оглядати меблі в кімнаті і складати до шухляд свої речі. Там є старий комод: дві верхні його шухляди були відчинені й порожні, а нижня — замкнена. Я поклала свою білизну до верхніх шухляд, але місця не вистачило, тож мене, природно, роздратувало те, що третю шухляду замкнено. Мені спало на думку, що її замкнули просто так, отож я взяла ключі й спробувала відімкнути її. Найперший з ключів підійшов, і я відімкнула шухляду. В ній була лише одна річ, і ви нізащо не здогадаєтеся, що саме. Там була моя коса.
Я взяла її й роздивилася як слід. Саме такий особливий колір, як у мене, таке саме густе волосся. Але потім я зрозуміла, що це неможливо. Як моє волосся могло опинитися в замкненій шухляді? Тремтячими руками я відчинила свою скриню, повикидала з неї речі й побачила на дні свою власну косу. Я поклала обидві коси поруч і можу запевнити вас, що вони були однаковісінькі. Хіба це не дивно? Зовсім спантеличена, я сховала чужу косу до шухляди, але нічого не сказала про це Рукаслам; я відчувала, що вчинила недобре, зазирнувши до шухляди, яку вони замкнули.
Ви, певно, помітили мою спостережливу вдачу, містере Холмсе, отож мені легко було запам’ятати розташування всіх кімнат у будинку. В одному його крилі, здавалося, ніхто не жив. Двері, що вели туди, були навпроти кімнати Толлерів, але завжди стояли замкнені. Одного разу, йдучи нагору східцями, я зустріла містера Рукасла, що виходив звідти з ключами в руці; обличчя його тієї хвилини анітрохи не було схоже на те кругле, веселе лице, яке я знала. Його щоки розчервонілися, чоло від гніву взялося зморшками, а жили на скронях понабрякали. Він замкнув двері й побіг униз, не сказавши мені жодного слова привіту.
Це збудило мою цікавість, отож коли я пішла гуляти з дитиною, то попрямувала туди, звідки добре видно вікна тієї частини будинку. їх було четверо — троє просто брудні, а четверте ще й затулене віконницями. Там, мабуть, ніхто не жив. Поки я походжала туди-сюди, поглядаючи на них, до мене вийшов містер Рукасл, веселий і бадьорий, як завжди.
«Ой! — мовив він. — Пробачте мені, люба моя леді, що я пробіг повз вас без жодного слова. Я був дуже заклопотаний своїми справами».
Я запевнила його, що анітрохи не образилася. «До речі, — додала я, — у вас нагорі, здається, є вільні кімнати, бо одне вікно навіть затулене віконницями».
Він здивовано поглянув на мене, й схоже було, що моє зауваження роздратувало його.
«Я захоплююся фотографією, — сказав він. — Я там влаштував собі темну кімнату. Але які ви спостережливі, люба моя леді! Хто б міг повірити?» Говорив він начебто жартома, але в очах його не було й сліду жарту. Я бачила там підозру, невдоволення, але не жарт.
Отож, містере Холмсе, тільки-но я зрозуміла, що від мене щось приховують, одразу ж запалала бажанням проникнути туди. Це була не просто цікавість, хоч їй мені теж не бракує. Це було почуття обов’язку — я знала, що коли туди проникну, то добре вчиню. Кажуть, що жінки мають якесь особливе чуття; можливо, саме воно підтримувало мій намір. Будь-що я наполегливо шукала першої-ліпшої нагоди потрапити за таємничі двері.
Нагода ця з’явилася лише вчора. Мушу вам сказати, що, окрім містера Рукасла, до тих покинутих кімнат навіщось заходив Толлер з дружиною, а одного разу я побачила, як він виніс звідти великий чорний полотняний мішок. Останніми днями він багато пив, а минулого вечора був п’яний як чіп, тож коли я зійшла нагору, то побачила в дверях ключ. Містер і місіс Рукасл сиділи внизу, дитина була з ними, тож я вирішила цим скористатися. Я тихенько крутнула ключем у замку, відчинила двері й прослизнула всередину.
Переді мною був невеликий коридор із голими стінами й підлогою, що в кінці повертав праворуч. Далі поряд ішли троє дверей — перші й треті було відімкнено. Вони вели до порожніх кімнат, запилюжених і похмурих; в одній кімнаті було двоє вікон, а в іншій — одне, таке брудне, що вечірнє світло ледве проникало крізь нього. Середні двері було замкнено й підперто широкою поперечкою від залізного ліжка: один її кінець було просунуто до кільця в стіні, а другий — прив’язано міцним мотузом. Ключа в тих дверях не було. До цієї замкненої кімнати мало належати затулене віконницями вікно, проте я помітила світло, що пробивалося з-під дверей, і зрозуміла, що всередині не зовсім темно. Це, мабуть, було світло з горища. Я стояла в тім коридорі, дивилася на страшні двері й дивувалася, що за таємницю за ними сховано, аж раптом почула зсередини кроки й побачила, як на вузьку смужку неясного світла, що проникало з-під дверей, насувається якась тінь. Шалений, безпричинний жах охопив мене, містере Холмсе. Мої напружені нерви врешті не витримали, я обернулася й кинулася геть — так швидко, наче мене ззаду хапала за сукню чиясь страшна рука. Я промчала коридором, вибігла з дверей і опинилася в обіймах містера Рукасла, що чекав на виході.
«Отже, — усміхнено сказав він, — то були ви. Я так і подумав, коли побачив, що двері відчинено».
«Ох, як я перелякалася!» — прожебоніла я.
«Моя люба леді! Моя люба леді! — Ви уявити собі не можете, як ласкаво й заспокійливо він говорив. — Що ж вас так налякало, моя люба леді?»
«Я здуру заблукала до покинутого крила, — відповіла я — Але там так порожньо й темно, що я перелякалась і втекла. О, як там страшно!»
«І все?» — сказав він, пильно зирячи на мене.
«Що ж іще?» — перепитала я.
«Як ви гадаєте, чому я замкнув ці двері?»
«Звідкіля мені знати?»
«Щоб ніхто не пхав туди свого носа. Зрозуміло?» — він і досі якнайлюб’язніше всміхався.
«Будьте певні, якби я знала...»
«Отож тепер знатимете. І якщо ваша нога коли-небудь іще переступить цей поріг... — тут усмішка його за мить вишкірилася гнівом, і він поглянув на мене очима диявола, — то я віддам вас на харч своєму мастифові».
Я була така перелякана, що ледве тямила себе. Напевно, я майнула тоді повз нього до своєї кімнати. Я нічого більше не пам’ятаю доти, аж доки оговталася на своєму ліжку, тремтячи всім тілом. Тоді я подумала про вас, містере Холмсе. Я більше не могла там жити без вашої поради. Мене лякали цей будинок, цей чоловік, ця жінка, ці слуги, навіть ця дитина. Все це мене лякало. Якби я викликала вас сюди, все було б гаразд. Звичайно, я могла б утекти, але цікавість моя здолала страх. Я швидко придумала, що мені робити, й вирішила послати вам телеграму. Я взяла пальто й капелюшок, пішла на пошту — це за півмилі від будинку — і, відчувши деяке полегшення, повернулася. Біля самих дверей мені спало на думку, чи не спустили вони собаку, але я згадала, що Толлер цього вечора допився до нестями, а без нього ніхто не може впоратися з тією дикою тварюкою, тим паче спустити її з ланцюга. Я щасливо прослизнула додому й півночі не спала, радіючи, що побачу вас. Цього ранку я легко одержала дозвіл поїхати до Вінчестера, але до третьої години мушу бути вдома, бо містер і місіс Рукасл їдуть кудись у гості й пробудуть там цілий вечір, тож я повинна буду доглядати дитину. Тепер я розповіла вам про всі свої пригоди, містере Холмсе, й була б дуже рада, якби ви пояснили мені, що це все означає і насамперед — що мені слід робити.
