Ангели по десять шилінгів - Аддамс Петтер (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Кухня Хаббарда була обладнана найновішим устаткуванням. Газова плита останнього зразка, великий холодильник, сніжно-біла кухонна шафа.
І знову Чед захоплювався незвичайною спритністю Уейда. Хоч що б він брав своїми довгими тонкими пальцями: кришку цукорниці, свисток чайника, гумову трубку на водопровідному крані, — здавалося, він бачить цей предмет наскрізь. Часто Уейдові було цілком достатньо тільки доторкнутися до предмета, щоб зробити висновок про нього. Здавалося, він розуміє мову речей.
Так Уейд добрався до холодильника. Він поторкав банани на кожній полиці, оглянув м'ясне філе, потряс банку із згущеним молоком, кинув погляд на круглу коробочку з сардинами — і обличчя його враз просвітліло.
— Тут щось не те! — І він з переможним виглядом поставив консерви на стіл. — Нічого не помічаєте? — запитав з радістю математика, який помітив помилку в дуже довгому інтегральному рівнянні.
— Я? Та як вам сказати… — Чед наморщив лоба. — Я бачу, що це коробка сардин, більше нічого.
— Це — сардини, без усякого сумніву, але гляньте-но на дно коробки! Бачите цифри? Вони показують дату виготовлення, ці сардини давні для такого гурмана, як Хаббард.
— Ви гадаєте, що він сховав діаманти в коробку з сардинами?
Уейд похитав головою:
— Ні, це було б занадто. В коробці нічого немає. Але ось тут. — Він обмацав паперову стрічку довкола коробки. — Ось тут, під цією етикеткою, щось є. Я певен, саме це я шукав протягом десяти днів у вашому Касл-Хоумі і заради цього навіть перепиляв у сараї всі дрова. Запаліть газ і поставте чайник з водою.
Коли вода закипіла, Роберт Уейд підійшов до чайника, потримав коробку з сардинами над парою, поки фірмена етикетка не відклеїлася, і повернувся до столу.
— А тепер приготуйтеся! Фокус-покус! Зараз ви на власні очі побачите, завдяки чому старій занудній місіс Шеклі вдавалося владарювати в Крайстчерчі.
Уейд не помилився. Навколо коробки була намотана фотоплівка довжиною близько метра.
— Гляньте на ці милі чарівні знімочки! — В сміхові Уейда ясно відчувалися гордість і вдоволення. — А я тим часом заклею…
Він замовк на півслові. Обидва почули, як відчинилися сінешні двері, потім пролунали голоси Джун і Хаббарда, кроки наближалися.
Уейд хутко поклав консерви в холодильник, сховав плівку в кишеню і вимкнув світло.
Та була пізно. Коли Чед і Уейд спробували вислизнути з кухні, двері відчинилися, і вони мало не зіткнулися з Хаббардом.
— Що ви тут шукаєте? — грубо накинувся на них адвокат, але в ту ж мить опанував себе і додав з насмішкуватою міною: — Джун виманила мене, з будинку, а ви тим часом вирішили зробити мені візит, не дочекавшись запрошення?
— Так воно й є, — недвозначно заявив Чед. — Ми хотіли трохи оглянути ваше помешкання.
— А що ви шукаєте, дозвольте дізнатися?
— Діаманти місіс Шеклі.
— Які діаманти? Я вас не розумію. — Самовладанню Хаббарда можна було тільки позаздрити.
Чед, навпаки, навіть не збирався приховувати почуттів.
— Ви прекрасно все розумієте, — сказав він грубо. — А якщо не розумієте, то цей пан вам усе докладно пояснить. — Він показав на Роберта Уейда.
— З цим паном я вже знайомий. — Хаббард відчинив двері свого кабінету. — Як ви провели два роки у в'язниці, добре? У всякому разі вигляд у вас чудовий.
Джун стояла біля одної з книжкових полиць, вона теж намагалася не втрачати витримки і бути невимушеною; здавалося, що в будинку Хаббарда маленька компанія вирішила приємно провести вечір.
— Може, товариство хоче випити? — Хаббард дістав пляшку і кілька чарок.
— Дуже люб'язно з вашого боку. — Уейд був у прекрасному настрої. — Ваше здоров'я, містер Хаббард, і ваше, міс Джун!
— Щоб ніяке непорозуміння не затьмарило нашої несподіваної, але приємної зустрічі, — Хаббард підняв чарку, — повинен повідомити вас, що я тільки-но запропонував міс Джун руку і серце.
— Ну, а далі що? — почувши ці слова, гаркнув Чед,
— Я відповіла Джільбертові, що мені було дуже приємно це почути і що я подумаю, — Джун з усмішкою зиркнула на Чеда. — Чому нічого не п'єш?
«А вусики він підмазує фарбою для вій», — подумав Чед зі злістю, а потім звернувся до Уейда:
— Як ви гадаєте, Роберте, що краще: перепочити чи продовжувати?
— Я б продовжував. Звичайно, якщо містер Хаббард не проти, — звернувся Уейд до адвоката. — Ми маємо досить солідний грунт для підозри, що вбивця двох невинних людей, знайдених сьогодні в склепі місіс Шеклі, викрав кілька коштовних каменів і сховав їх у вашому будинку, щоб накликати на вас підозру. Міс Джун слізно попросила нас знайти коштовності і виручити вас із халепи. Як ми могли відмовити їй!
— Дуже люб'язно з вашого боку, Джун! — голос Хаббарда звучав так щиро, ніби йому щойно піднесли різдвяний дарунок. Потім він звернувся до Уейда — Якщо ви збираєтеся шукати тут коштовності, — будь ласка, я це буду тільки вітати. Одне мені неясно: чому вбивця хотів накликати підозру саме на мене? Закурите? — Він узяв з каміна коробку з сигарами і запропонував їх Уейдові та Чеду.
Уейд сів у крісло і з насолодою став попихкувати сигарою. Обличчя його цвіло від задоволення. А Чед віддав перевагу своїй старій смердючій люльці.
Замість того, щоб і собі взяти сигару, адвокат поставив коробку на камін і, витягши з кишені пакетик драже, поклав собі в рот одну горошину, а потім другу.
— Ви кинули курити? — спитав Чед ніби ненароком.
— Кину, не сьогодні, так завтра. Серце поболює. — Хаббард постукав по лівій половині грудей. — А поки що смокчу цукерочки.
Чед скривився в лютій усмішці.
— Як знаєте, у мене якесь упередження до вбивць, — сказав. — Навіть коли вони діють з метою самооборони. А до людей, які вбивають інших людей, щоб привласнити їхні гроші, я почуваю люту зненависть.
— Цілком зрозуміле почуття. — Хаббард смоктав цукерку. — Тільки навіщо ви все це мені кажете?
— Тоді я спробую висловити свої думки конкретніше, — сказав Чед. — Я б, наприклад, ніколи не похвалив людини, яка спровадила на той світ іншу лише з тої причини, що їй нудно в такому містечку, як Крайстчерч, і тому хочеться поїхати кудись до Південної Африки чи на Таїті. Якби мені попав до рук такий фрукт, я б одразу схопив його за горло і душив до тих пір, поки він, зрештою, не сказав би правду. А іноді його треба змусити випити літр олії.
— Отже, ви за середньовічні тортури? — Хаббард похитав головою. — Ні, наша цивілізація, слава богу, стоїть вже на такому щаблі, коли в пошуках правди не застосовують таких методів.
— Ви так гадаєте? — В руках Чеда раптово блиснув браунінг Джун. — А підніміть-но свої лапки?
Поважний адвокат з Крайстчерча хотів було висловити бурхливий протест, але, злякавшись дикого погляду Чеда, звів руки догори.
Чед поліз у кишеню адвоката, витяг звідти коробочку з драже й кинув її Уейдові.
— Побачимо, чи не навчився я чого-небудь від вас. В одному з драже повинен бути діамант.
Уейд усміхнувся.
— Ви трішки запізнилися. — Він розтулив кулак, і всі побачили на долоні драже. — Поки ви тут проголошували тиради, я встиг витягнути з його кишені коробочку, а з неї — драже, про яке ви кажете. Потім поклав її назад.
Уейд кинув цукерку в рот, трохи посмоктав і витяг звідти діамант розміром з лісовий горіх, який треба трохи пошліфувати, щоб повернути йому первісний блиск.
— Ви б могли й помовчати. Я теж хотів би чимось козирнути, — сказав Чед. — Зрештою, він пригортав мою наречену!
— Як ти можеш бути таким вульгарним! — ніяково вигукнула Джун.
— У вас є ще один козир — олія, ви ще можете помститися, — зауважив Уейд миролюбно. — В кухні стоїть велика пляшка цього напою, і я не стану вам поперек дороги.
В одному треба віддати належне Хаббардові — він випив олію як справжній джентльмен, навіть не зморщившись. Так само по-джентльменському поводився він у Глазго (туди його відвезли на поліцейській машині), коли вже в тюремній камері віддав ще три діаманти покійної місіс Шеклі. Один діамант щез. Уейд передбачливо потурбувався про те, щоб залишити його собі як винагороду.
