Карти на стіл - Крісті Агата (лучшие книги онлайн .txt, .fb2) 📗
Тоді я вдався до ще одного експерименту. Я почав по черзі запитувати всіх, що саме вони пам’ятали про інтер’єр кімнати. Відповіді на це запитання містили вкрай цінну інформацію. Насамперед я дізнався, що людиною, яка найімовірніше могла б помітити в кімнаті стилет, був саме доктор Робертс. Він має природний талант спостережливості й бачить найменші деталі. Словом, це людина, що помічає всі навколишні дрібнички. Що ж стосується перебігу самої гри, то тут він майже нічого не пам’ятає. Я від нього багато не очікував, але той факт, що він не міг пригадати абсолютно нічого, свідчить про те, що його голова була забита того вечора чимось зовсім іншим. Отже, бачимо, що факти знову вказували на доктора Робертса.
А от у місіс Лоррімер виявилася неймовірна пам’ять на карти, і я зрозумів, що поруч із такою людиною, як вона, що має таку надзвичайну здатність цілком і повністю фокусуватися на одному завданні, може навіть і вбивство відбутися, а вона однаково нічого не помітить. Вона дала мені просто безцінну інформацію: той великий шлем був оголошений (хоч і карти були зовсім непідхожі для такого) доктором Робертсом. Ба більше, заявив він його в її, а не своїй масті, тож грати мала саме вона.
Ну і наш третій тест, який багато в чому допоміг нам із суперінтендантом, – це було розслідування попередніх злочинів наших підозрюваних для встановлення схожості почерку вбивці. Тут ми маємо подякувати суперінтендантові Баттлу, місіс Олівер та полковнику Рейсу. Коли ми обговорювали цю тему з моїм другом Баттлом, він зізнався, що почувається розчарованим, оскільки між трьома попередніми злочинами та вбивством містера Шайтани не було зв’язку. Але насправді це не так. Два інші вбивства, які Робертс скоїв у минулому, якщо до цих історій придивитися ретельніше і з точки зору психології, а не якихось матеріальних фактів, насправді виявляються майже ідентичними. Їх також можна класифікувати як публічні вбивства, так би мовити. Лікар без будь-яких пересторог заходить у вбиральню до своєї жертви під час свого формального візиту, щоб начебто помити руки, і там заражає помазок для гоління. Далі вбивство місіс Креддок під прикриттям щеплення від тифу. І знову все робиться доволі відкрито, можна сказати – на очах усіх людей. Цей чоловік завжди реагує однаково. Почуваючись загнаним у кут, він користується першою-ліпшою нагодою й одразу діє – щоразу це відвертий, відчайдушний і дещо нахабний блеф – точно так само він грає і в бридж. Як і в грі, так і в убивстві Шайтани він іде на ризик, і його ризик виправдовується. Він завдає ідеального удару в ідеально правильний момент.
Отож, коли я вже майже цілком запевнився, що вбивця саме Робертс, місіс Лоррімер запрошує мене до себе й доволі переконливо звинувачує себе в убивстві Шайтани! Я сам заледве у це не повірив! Власне кажучи, на хвилину чи дві я таки повірив у її слова, але потім мої маленькі сірі клітинки знову заворушилися. Цього не могло бути, і це дійсно була неправда!
Однак вона сказала дещо, що все-таки заплутувало справу.
Вона запевнила мене, що на власні очі бачила, як убивство того вечора скоїла Енн Мередіт.
І лише наступного ранку, коли я стояв біля ліжка небіжчиці, я нарешті зрозумів, як же може бути так, що я все-таки мав рацію, але й місіс Лоррімер не збрехала щодо цього.
Енн Мередіт підійшла до каміна… і там вона побачила, що містер Шайтана вже був мертвий! Вона нахилилася над ним, можливо, простягнула руку до блискучої головки коштовної шпильки.
Вона вже от-от збиралася закричати, але не закричала. Вона пригадала слова, сказані Шайтаною за вечерею. Можливо, він залишив якісь компрометувальні документи. А у неї ж бо був мотив бажати йому смерті. Всі скажуть, що це вона його вбила. Тож вона злякалася й промовчала. Тремтячи від страху й невідомості, вона повернулася на своє місце за столом.
У підсумку місіс Лоррімер має рацію, оскільки вона, як їй здалося, бачила скоєний злочин, але і я теж маю рацію, бо насправді вона нічого такого не бачила.
Якби Робертсові вистачило витримки на цьому зупинитися, ймовірно, ми ніколи не змогли б пов’язати цей злочин із ним. Ми могли б викрити його, хіба що вдаючись до блефу й інших винахідливих прийомчиків, але це не точно. В будь-якому разі я доклав би до цього всіх зусиль.
Але він почав нервуватися й знову зробив занадто велику заявку, не маючи відповідних карт. Відтак гра не пішла, і він сильно опустився вниз.
Без сумніву, йому було неспокійно. Він знав, що Баттл усе винюхував про нього. Він розумів, що так триватиме й далі, що поліція продовжуватиме пошуки і, можливо, якимось дивом натрапить на сліди його попередніх злочинів. Так йому в голову сяйнула чудова ідея повісити все на місіс Лоррімер. Своїм професійним оком він, звісно, не міг не помітити, що вона хвора і що жити їй залишалося не так уже й довго. Тож її бажання вибрати швидкий шлях, попередньо зізнавшись у скоєному, здавалося б таким природним! Отже, він добуває зразок її почерку, підробляє три однакові листи й прилітає щодуху до її будинку із самого раночку зі своєю історією про щойно отриманий лист. Він дає розпорядження покоївці зателефонувати в поліцію. Йому потрібно здійняти ґвалт, і йому це вдається. Перш ніж поліційний лікар приїжджає на місце події, справу вже зроблено. Доктор Робертс зустрічає поліцію з готовою розповіддю про свої начебто невдалі спроби повернути жінку до життя за допомогою штучного дихання. Все це має цілком правдоподібний вигляд і звучить доволі переконливо.
Він навіть не задумується, що такий поворот подій кидає тінь підозри на Енн Мередіт. Він-бо нічого не знає про її візит напередодні ввечері. Все, що йому потрібно, – це створити позірність самогубства й перекинути провину за вбивство на місіс Лоррімер.
Власне кажучи, коли я запитав лікаря, чи йому знайомий почерк місіс Лоррімер, то загнав його в украй незручне становище. Бо якщо підробку викрили, то йому треба було захистити себе, сказавши, що він ніколи раніше не бачив її почерку. Він мислить швидко. Але не досить.
Коли ми були у Воллінґфорді, я зателефонував до місіс Олівер. Перед нею було завдання приспати будь-які Робертсові підозри і привести його сюди. І тут, щойно він устиг заспокоїтися й потішитися, що все гаразд, хоч і не зовсім так, як він планував, мов грім серед ясного неба з’являється Еркюль Пуаро! Грати й блефувати далі вже немає сенсу. Не залишається нічого, окрім як викласти свої карти на стіл. C’est fini [74].
В повітрі повисла тиша. Мовчанку порушило Родине гучне зітхання.
– Оце так пощастило, що той мийник з’явився там у потрібну мить, – сказала вона.
– Пощастило? Ви думаєте, це простий талан? О ні, мадемуазель. Це все маленькі сірі клітиночки Еркюля Пуаро. Власне, дякую, що нагадали…
Бельгієць підійшов до дверей.
– Заходьте, заходьте, мій друже. Ви зіграли свою роль à merveille [75].
Чоловічок повернувся разом із мийником вікон, який тепер тримав своє руде волосся в руках і мав якийсь зовсім інший вигляд.
– Мій друг містер Джеральд Гемінґвей, дуже перспективний молодий актор.
– Виходить, не було жодного мийника? – вигукнула Рода. – Отже, лікаря ніхто насправді не бачив?
– Я бачив, – сказав детектив. – Очима розуму можна побачити значно більше, ніж очима тіла. Потрібно лише відкинутися назад і заплющити очі…
Деспард не втримався й пожартував:
– Родо, а може, нам убити Пуаро й подивитися, чи повернеться його привид розслідувати, хто це зробив?
