Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан (книги без регистрации .txt) 📗

— Ця людина не поскупиться на гроші, в тисячу разів більші за вашу десятку.

— Такий багатий чоловік? О, ви посміхнулися... Багата жінка? Ну, коли ми вже докопалися до цього, то, може, назвете її ім’я й одержите свою десятку?

— Ідіть-но ви всі до біса!

— Що це за слова, Сьюзен!

— Я краще піду звідси. Ви всі мені набридли! По свої речі пришлю завтра. — Покоївка кинулася до дверей.

— На все добре, Сьюзен. Випийте заспокійливих крапель... Що ж, — вів далі мій друг, коли за розгніваною, розчервонілою жінкою грюкнули двері, — я бачу, ця банда не жартує. Подивіться-но, яку гру вони ведуть. На штемпелі вашого листа стояла десята година вечора. Сьюзен повідомила про нього Барні. Барні мав час піти й одержати настанови від свого наймача — або радше наймачки, судячи з посмішки Сьюзен, коли я, на її думку, ненароком помилився. Ця наймачка керує всіма їхніми діями. Вони наймають чорношкірого Стіва, той наступного ранку об одинадцятій приходить і залякує мене. Швидко працюють, правда ж?

— Але чого вони хочуть?

— Тож-бо й воно. Хто раніше володів цим будинком?

— Відставний капітан Ферґюсон.

— Чим він відзначався?

— Наскільки мені відомо, нічим.

— А чи не закопав він тут що-небудь? Щоправда, нині люди зберігають скарби в депозитних банках. Але серед них завжди знаходяться диваки. Без них світ був би нудний. Тому спершу я подумав про якийсь закопаний скарб. Але навіщо тоді їм ваші меблі? Може, ви маєте Рафаелеву картину чи перше видання Шекспіра, про які й не здогадуєтесь?

— Ні, нічого рідкісного, окрім дербійського чайного сервізу [33] вісімнадцятого століття.

— Ну, це навряд чи могло б стати причиною таких загадкових подій. До речі, чому вони не сказали вам одразу, що їм треба? Якщо їм так забаглося вашого сервізу, то вони могли б просто запропонувати гарну ціну, а не купувати будинок з усім начинням. Ні, як я зрозумів, ви маєте щось таке, про що не знаєте й самі, але чого нізащо не віддали б так просто.

— Я теж так гадаю, — докинув я.

— Якщо й доктор Ватсон згоден, то так воно й є.

— Але, містере Холмсе, що це може бути?

— Спробуймо з’ясувати за допомогою чистісіньких логічних висновків. Ви живете в цьому будинку десь із рік?

— Майже два.

— Тим ліпше. Увесь цей час ніхто нічого од вас не вимагав. І раптом за останні три-чотири дні ви дістали таку цікаву пропозицію. Що ви про це скажете, Ватсоне?

— Хіба те, — відповів я, — що ця річ тільки недавно з’явилася в домі.

— Знову ми думаємо однаково, — сказав Холмс. — Чи є у вас, місіс Мейберлі, якісь нещодавно придбані речі?

— Ні, я цього року нічого не купувала.

— Справді? Це цікаво. Гадаю, що найкраще буде на якийсь час облишити цю справу й заодно дещо з’ясувати. Чи надійна людина — ваш адвокат?

— Містер Сатро — людина дуже надійна.

— А чи маєте ви ще служниць, крім чарівної Сьюзен, яка тільки-но грюкнула перед нами дверима?

— Так, ще одну дівчину.

— Тоді спробуйте переконати Сатро провести нічку-дві у вашому будинку. Вам може знадобитися захист.

— Від кого?

— Хто знає? Справа ця загадкова. Якщо з’ясувати, що то за річ, поки не вдається, то спробуймо підійти з іншого боку. Цей земельний агент залишив вам свою адресу?

— Ні, лише картку: Гейнес-Джонсон, аукціоніст і оцінник.

— Не певен, що нам пощастить відшукати його в довіднику. Чесні ділові люди не ховаються з адресами своїх закладів. Що ж, тоді повідомляйте мене про будь-які новини. Я візьмуся до вашої справи й, повірте мені, доведу її до кінця.

Коли ми вже виходили з зали, Холмсові очі, які не проминали нічого, зупинилися на кількох валізах, що стояли в кутку. На них видніли наліпки.

— Мілан, Люцерн... Це з Італії?

— Це речі бідолашного Дугласа.

— Ви ще не розпакували їх? Коли вони надійшли сюди?

— Минулого тижня.

— Але ж ви казали... Авжеж, саме це — та ланка, якої нам бракує. Ви напевно знаєте, що в них немає нічого цінного?

— Анічогісінько, містере Холмсе. Бідолашний Дуглас мав невелику платню. Звідки там узятись якимось коштовностям?

Холмс замислився.

— І все-таки зволікати не слід, місіс Мейберлі, — сказав він нарешті. — Звеліть перенести валізи до своєї спальні. Огляньте їх якнайшвидше й подивіться, що в них. Завтра я приїду і розпитаю вас.

Було одразу видно, що за віллою «Три башточки» хтось пильно стежить, бо коли ми вийшли за високу огорожу в кінці алеї, то побачили в затінку негра-борця. Він з’явився перед нами несподівано, і його постать здавалася особливо грізною в цій глухій місцині. Холмс потягся рукою до кишені.

— Шукаєте револьвер, маса Холмсе?

— Ні, Стіве, парфуми.

— Жартуєте, маса Холмсе?

— Вам, Стіве, буде не до жартів, коли я візьмуся за вашу банду. Я попередив вас іще сьогодні вранці.

— Гаразд, маса Холмсе. Я поміркував над тим, що ви сказали, й не хочу більше говорити про те вбивство маса Перкінса. Якщо хочете, щоб я допоміг вам, маса Холмсе, то я згоден.

— Тоді скажіть, хто керує вами в цій справі?

— Бог мені свідок, що я справді не знаю, маса Холмсе. Той Барні просто наказав мені, і все.

— Годі, Стіве. Майте тільки на увазі, що леді в цьому будинку і все, що під цим дахом, — під моєю охороною. Не забувайте про це.

— Добре, маса Холмсе, пам’ятатиму.

— Він дуже перелякався за свою шкуру, Ватсоне, — зауважив Холмс, коли ми рушили далі. — Гадаю, що він виказав би свого наймача, якби знав, хто це такий. На щастя, мені дещо відомо про банду Спенсера Джона, а цей Стів — один із них. А решта, Ватсоне, — то вже справа Ленґдейла Пайка, і я зараз поїду до нього. Коли я повернуся, справа трохи з’ясується.

Того дня я більше не бачив Холмса, але добре уявляв собі, чим він заклопотаний, бо Ленґдейл Пайк був живим довідником з усіх питань, що стосувалися світських скандалів. Це дивне, байдуже до всього створіння проводило увесь свій час, крім сну, біля вікна в клубі на Сент-Джеймс-стрит і повідомляло Холмсові всі столичні плітки. Казали, що Пайк діставав грубі гроші за дописи, які щодня постачав до брудних газеток, котрі друкуються для невибагливої публіки. Тільки-но десь у каламуті лондонського життя щось несподівано починало вирувати, як ця людина-прилад негайно реєструвала це на поверхні. Часом мій друг допомагав Ленґдейлові своїми відомостями, і той при нагоді йому віддячував.

Коли наступного ранку я побачив Холмса, то з того, як він поводився, зрозумів, що все йде гаразд. Але водночас на нас чекала неприємна несподіванка. То була телеграма, в якій ішлося:

Холмс свиснув:

— Драма дійшла до краю, і швидше, ніж я очікував. За всією цією історією стоїть велика рушійна сила, Ватсоне, й після розмови з Пайком це не дивує мене. Телеграма, звичайно ж, від адвоката. Боюся, що я зробив помилку, не попросивши вас там переночувати. Містер Сатро не виправдав моїх сподівань. Не зостається більше нічого, як тільки знову вирушити до Гарроу.

Ми одразу побачили, що «Три башточки» тепер уже нітрохи не нагадували того зразково опорядженого будинку, яким були ще вчора. Біля воріт, у садку, юрмилися роззяви, а двоє констеблів оглядали вікна й клумби з геранню. Всередині нас зустріли сивий літній чоловік, який відрекомендувався адвокатом, та метушливий рум’яний інспектор, що привітав Холмса як давнього друга.

— Боюся, містере Холмсе, що ця справа — не для вас. Звичайний примітивний грабунок, що його зможе розкрити й наша поліція. Фахівці нам не потрібні.

— Я певен, що справа в надійних руках, — мовив Холмс. — Звичайний грабунок, кажете?

— Саме так. Ми добре знаємо, хто його скоїв і де їх шукати. Це банда Барні Стокдейла, у них іще той здоровань-негр, — ми бачили їх неподалік.

— Чудово! А що вони забрали?

— Не так уже й багато. Місіс Мейберлі приспали, а дім... Ось, до речі, й сама господиня.