Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан (лучшие книги .TXT) 📗
— Мені? — мовив Холмс. — Хіба що пляшечка з кокаїном. -І він простяг свою довгу білу руку до футляра.
Пригоди Шерлока Холмса
ЦИКЛ ОПОВІДАНЬ
Скандал в Богемії
Для Шерлока Холмса вона завжди була «цією жінкою». Я майже не чув, щоб він звав її якось інакше. Для нього вона затьмарювала й переважала собою все жіноцтво. Не можна сказати, щоб він відчував до Ірен Адлер щось подібне до кохання. Всі почуття, а тим паче згадане, були чужими для його холодного, витонченого і надзвичайно врівноваженого розуму. Він був, здається мені, найкращою машиною для міркувань і спостережень, яку коли-небудь бачив світ, але на місці закоханого йому було б ніяково. Він завжди говорив про ніжні почуття з якоюсь ущипливою посмішкою. Вони були чудовою ціллю для його спостережень, найкращим засобом зривати завіси з людських намірів та вчинків. Але пустити таке почуття до свого тонкого, чудово налагодженого внутрішнього світу означало б для такого досвідченого мудреця, як він, лише внести туди безладдя й піддати сумніву всі наслідки своїх міркувань. Зернятко піску в найчутливішому пристрої або тріщина в найпотужнішій лінзі завдали б меншої шкоди такій натурі, як Холмсова, ніж пристрасне почуття. Проте одна жінка для нього все-таки існувала, й тією жінкою була небіжчиця Ірен Адлер, особа вельми сумнівної слави.
Останнім часом я мало бачив Холмса. Моє весілля розвело нас у різні боки. Безхмарного щастя й суто родинних інтересів, що виникають у чоловіка, коли він уперше стає господарем свого дому, було досить, щоб поглинути всю мою увагу. Тим часом Холмс, що своєю богемною душею ненавидів усяке світське життя, зоставався в нашому помешканні на Бейкер-стріт, похований серед своїх старих книжок, проводячи тиждень за тижнем між кокаїном та честолюбством, між наркотичною дрімотою й шаленством своєї запальної натури. Як і раніш, він якнайглибше цікавився вивченням злочинів і застосовував свої дивовижні здібності і незвичайну спостережливість до розплутування тих таємниць, які давно вже, як безнадійні, покинула державна поліція. Часом я чув щось про його справи: подорож до Одеси, пов’язану з убивством Трепова, розкриття загадкової трагедії братів Еткінсон у Тринкомалі і, нарешті, про доручення голландської королівської родини, яке він виконав надзвичайно тонко й з великим успіхом. Проте, крім цих відомостей, що їх я діставав, як і всі читачі, з газет, мені мало що доводилося чути про колишнього друга й товариша.
Одного вечора, — це було 20 березня 1888 року, — повертаючись від пацієнта (тоді я знову взявся до приватної практики), я саме проходив по Бейкер-стріт. Минаючи знайомі двері, назавжди пов’язані в моїй пам’яті з порою мого кохання й похмурими пригодами «Етюду в багряних тонах», я відчув палке бажання знов побачити Холмса, довідатися, чим заклопотаний його незвичайний розум. Вікна його яскраво сяяли, і я, придивившись, навіть помітив високу, худорляву Холмсову постать, що двічі промайнула, мов тінь, за спущеною завісою. Він нетерпляче походжав кімнатою, низько схиливши голову і склавши за спиною руки. Я знав усі його звички й настрої, тож ця поведінка розповіла мені про все. Він знов узявся до роботи. Відкинувши геть наркотичні мрії, він шукав сліду якоїсь нової таємниці. Я подзвонив, і мене провели до кімнати, яка колись була почасти й моєю.
Він зустрів мене без помітного запалу. Так бувало нечасто, але він, мабуть, усе одно зрадів мені. Майже без слів, але з привітним поглядом він показав на крісло, підсунув цигарницю й кивнув у бік поставця з вином та содової води на столі. Потім став біля каміна й пильно, проникливо оглянув мене
— Одруження пішло вам на користь, — зауважив він. — Гадаю, Ватсоне, ви погладшали не менш ніж на сім з половиною фунтів відтоді, як я востаннє бачив вас.
— Сім! — відказав я.
— Таки ваша правда — мені, перш ніж сказати це, слід було трохи краще до вас приглянутись. Бачу, ви знову практикуєте. А навіть не казали, що маєте намір впрягтися в це ярмо.
— То звідки ви це знаєте?
— Звідки, наприклад, мені відомо, що днями ви добряче промокли й що у вас страшенно лінива й неакуратна служниця?
— Дорогий Холмсе, — вигукнув я, — це вже занадто! Кілька століть тому вас неодмінно спалили б на вогнищі. Справді, в четвер мені довелося побувати на селі і я повернувся страшенно брудний, але ж я перемінив одежу й не можу уявити собі, як ви це помітили. А щодо Мері Джейн, то вона справді нечупара, й дружина моя вже дорікала їй за те. Але я знов-таки не розумію, як ви про це здогадалися.
— Він усміхнувся й потер свої довгі, нервові руки. Дуже просто, — сказав він. — На вашому лівому черевику з внутрішнього боку, якраз там, куди падає світло, на шкірі видно шість майже однакових подряпин. Хтось, очевидно, недбало обтирав краї підошви, щоб зішкребти з неї засохлу глину. Звідси, як бачите, я роблю два висновки — про те, що вас не було вдома в негоду, й про те, що вам дістався найгірший взірець лондонської служниці. А щодо вашої практики, то коли до моєї кімнати заходить джентльмен, пропахлий йодоформом, із чорною плямою від ляпісу на вказівному пальці правиці і з ґулею на циліндрі, що показує, куди він сховав стетоскоп, то треба бути чистісіньким дурнем, щоб не розпізнати в ньому діяльного члена лікарського товариства.
Я не зміг стримати сміху, почувши, як легко він пояснив мені перебіг своїх міркувань.
— Коли я слухаю ваші тлумачення, — зауважив я, — мені все здається таким, аж до смішного, простим, що я й сам міг би це зрозуміти. А водночас у кожному окремому випадку я знов-таки нічогісінько не доберу, аж поки ви не поясните. Хоча здається мені, що в мене очі такі самі, як і у вас.
— Саме так, — відповів він, запалюючи цигарку й випростуючись у кріслі. — Ви дивитеся, але не помічаєте. Це велика різниця. Ось, наприклад, скільки разів ви бачили східці, що ведуть із передпокою до цієї кімнати?
— Багато разів.
— Як багато?
— Кількасот.
— То скільки там сходинок?
— Скільки? Не знаю.
— Отож-бо й воно! Ви не помітили. Але ж бачили! В тім-то й річ. А я знаю, що сходинок там сімнадцять, бо бачив і помічав це. До речі, ви, здається, цікавитесь моїми маленькими загадками й навіть зробили ласку записати одну-дві пригоди з мого невеликого досвіду. Можливо, вас зацікавить оце. — Він кинув мені аркуш цупкого рожевого поштового паперу, що лежав на столі. — Це надійшло з останньою поштою, — сказав він. — Прочитайте вголос.
Лист був без числа, без підпису й без адреси.
«Сьогодні ввечері, за чверть до восьмої години, — йшлося в ньому, — до вас завітає джентльмен, що бажає порадитися з вами щодо найважливішої справи. Послуги, які ви нещодавно надали одній з королівських родин Європи, свідчать про те, що вам можна довіряти справи надзвичайної ваги. Такий відгук про вас ми звідусюди одержали. Будьте вдома о цій годині і не вважайте за образу, якщо ваш відвідувач буде в масці».
— Справді, щось таємниче, — зауважив я. — Як ви думаєте, що це означає?
— Я поки не маю жодних відомостей. Висувати теорії, не маючи відомостей, — ось найбільша помилка. Непомітно для себе людина починає підлаштовувати факти під свою теорію, замість того, щоб підлаштовувати теорію під факти. Ну, а сам цей лист? Що ви можете сказати про нього?
Я старанно оглянув почерк і папір, на якому був написаний лист.
— Лист писала, мабуть, заможна людина, — сказав я, намагаючись копіювати міркування свого друга. — Такий папір коштує не менш ніж півкрони за пачку. Він надзвичайно міцний і цупкий.
— Надзвичайно, точнісінько так, — відповів Холмс. — Це взагалі не англійський папір. Піднесіть-но його до світла.
Я так і зробив і побачив на папері водяні знаки: велике «Е» з маленьким «g», потім «Р» й велике «G» з маленьким «t».
