Я, зомбі - Кононович Леонід (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗

Леонід Кононович

Я, ЗОМБІ

I

— Отже… отже-е-е, — протягнув Мурат, зціпивши пальці рук і замислено розглядаючи нігті, — нашу адресу… і телефон… і те, що ми начебто займаємось розшуком, вам повідомив… хто, ви кажете?

Клієнт зітхнув. Це був височезний чолов'яга з конячою фізіономією і цупкою, мов дріт, чуприною. Минуло з півгодини, як він заявився у нашому бюро, і ми ще й досі не могли дійти з ним якоїсь згоди.

— Філософов, — терпляче сказав він. — Філософов, — повторив він трубним голосом, чітко наголошуючи кожен звук цього екзотичного прізвища. — Брокер агентства «Радіал». Послухайте, не витримав він, — може, доста цієї гри в піжмурки? Ви що, за йолопа мене маєте?!

Мурат перевів погляд на мене.

— Хто його пропустив?

Я стенув плечима. Врешті, мене це не обходило.

— Барабаш… чи хто там. Коли я під'їхав, унизу не було й душі!

Запала мовчанка.

— Ні, — думаючи про щось своє, нарешті сказав Мурат. — Ні… мабуть, всетаки не Барабаш… Гаразд! — заявив він, випростуючись у кріслі всією статурою колишнього десантника. — Говорить… то говорить! Отже, нашу фірму вам рекомендував пан Артур Філософов, один з ваших… е-е-е… найліпших друзів. І яких же послуг ви од нас хочете?

— Цілком конкретних, — буркнув чолов'яга. — І конфіденційних. Втім… якщо говорити відверто… — він скоса зиркнув мене, — … вбивствами ваша контора не займається? Вибачте, звісно… але ця назва…

Мурат знову подивився на мене. Я зліз із підвіконня й неохоче почвалав до дверей. Тоді відчинив їх і подав знак Цуцичкові, котра сиділа у приймальні.

— Коханий пане, — неохоче почав Мурат, дивлячись убік і безбожно акцентуючи слова на свій кавказький штиб, — ви, напевне, потрапили… е-е… не в свій город! Ми тут не займаємося платним забійством. І безплатним забійством ми не займаємося теж. І жодним забійством тут не займаються взагалі, зрозумійте! Ми — прості українські… е-е-е…

— … трудівники! — озвавсь я з підвіконня.

— … доб-ро-дії! — проакцентував Мурат, вбивчо на мене глипнувши. — О, добродії! — повчально підніс він пальця догори (слово йому дуже подобалося). — Котрі займаються тільки одним ділом, яке на цім світі варте уваги, — бізнесом! Цілком легальним, цілком законним приватним бізнесом. Якщо ви хочете придбать товари, — машини, сировину, що завгодно, — то наша контора завжди стане вам у нагоді. Зважте, що фірма «Тартар» провадить посередницькі операції на найбільш вигідних умовах. Наші зв'язки сягають практично усіх регіонів. Річний прибуток…

— Даруйте!… — устряв чолов'яга. — Даруйте. — Він добув хусточку і витер спітніле чоло. — Давайте все-таки спочатку. Так от, я прийшов сюди за рекомендацією вашого давнього клієнта. І річний прибуток мене не цікавить. І ви це знаєте. І я це знаю. Врешті, ми обоє це знаєм. А цікавить мене така сфера ваших послуг…

Двері одчинилися. Звісно ж, це був Барабаш. Чолов'яга зиркнув на нього й наче вдавився.

Барабаш лінькувато підійшов до столу й став, опустивши свої кощаві лапи.

— Дать по рилу? — з готовністю спитав він, киваючи на клієнта.

Я посміхнувсь. Барабаш, здоровий, як віл, з бритою головою і переламаним переніссям, яке до того ще й кепсько зрослося, був справжнім вовкулакою.

— Та-а-ак… — покивав Мурат, замислено розглядаючи нігті. — Звісно, добродію, ви маєте… е-е-е… як її, в дідька… рацію! З цією грою справді треба кінчати… — І до Барабаша: — Обшукать, хутко!

Чолов'яга побілів. Хтів ще щось сказати і геть уже й одкрив рота, але цей драб, зайшовши збоку, згріб його своєю лапою за плече й ривком витяг з фотеля. Тоді турнув до стіни.

Я припалив цигарку й, мружачи очі, наглядав, як він витрушує кишені того сіромахи й проводить долонями по боках.

— Нема, — нарешті сказав він.

— Нема-а?.. — здивувався Мурат.

– І сліду! — потвердив Барабаш. Його бандитська мармиза була розчарована. — Ні диктофона… ні… нічого!..

В двері постукали. Я неохоче зістрибнув із підвіконня й пішов одчинять.

Цуцичок простягла мені якусь картку й прошепотіла декілька слів. Я проглянув ту картку й здивувався. Тоді поклав перед Муратом.

Мурат глянув на неї, й обличчя його на мить застигло.

— Хм… — врешті здобувся він на слово. І пробіг очима інформацію, котру щойно видав наш комп'ютер. Заносилося на те, що цього разу ми сіли в калюжу. — Хм… Малевич… Малевич Євген. Народився… так-так… економічний факультет університету… головний бухгалтер… замдиректора… одружений… дітей нема… під слідством не перебував… менеджер кооперативного об'єднання «Мурена». Фото… — І обернувся до мене. — А що говорить пан Філософов?

— Взяв таксі, — сказав я. — Буде за чверть години.

— Халепа!.. — замислено сказав Мурат. Це вперше я бачив, що йому було незручно. — То… послухайте, шановний… ви що ж — справді од Філософова?!

— А од якого ж дідька!.. — огризнувсь чолов'яга. Він уже сидів у фотелі й добував сигарету з пачки «Вінстона», яку я забув на столі. Руки його тряслися. — Манери у вас якісь… ведмежі…

— Не шкодуйте слів, — порадив я йому. — Кажіть, бандитські. От як подумали, — так і кажіть!..

— Не розумію вашого здивування, — холодно озвавсь Мурат, відкинувшись у кріслі. — Ваш друг мав би особисто зв'язатися з нами. Річ у тому, що сюди не приходять без запрошення. Врештірешт, сюди взагалі не приходять! Так не робиться, розумієте?

— Весь цей візит виглядає дешевою провокацією, — докинув я. — І ці запитання… Ви дуже ризикуєте, пане Малевич!

— А я… а от я тут причому?! — обернувсь до мене чолов'яга. — Мені було сказано…

Всі позамовкали. Чолов'яга сидів і, згорбившись, смалив мого «Вінстона». Барабаш стовбичив коло нього, як соляний стовп.

— Добре, — нарешті озвавсь Мурат. — Щось будем вирішувать?..

Я розчавив недопалок.

— Він чистий, — сказав я. — Жодної провокації. Втім, приїде Артур… — і обернувсь до клієнта: — А ви маєте хоч зелене поняття, скільки коштують такі послуги?

Чолов'яга затягнувся й дмухнув димом на Барабаша.

— Коханий… е-е-е…

— … дядьку! — підказав я.

— Дядьку, — повторив чолов'яга, звертаючись до Мурата. — Так от, коханий дядьку… цебто… — він злісно зиркнув на мене, — … добродію! Так ось, добродію, ця справа, яку я хочу доручить вашій фірмі, не зовсім звичайна. Йдеться про зникнення одної особи. Цього чоловіка треба знайти, і я… словом, вам буде виплачено будьяку суму. Тим паче, що ви, як мене проінформували, можете… ну-у, практично все!..

— Вас точно інформували, — буркнув я. — Річ тільки у тому, що не за всяку справу ми беремося. Наприклад, ми не вбиваємо людей.

— Халепа!.. — сказав Мурат. Він все ще уникав дивитись на того чолов'ягу. — Що ж… будем чекать Філософова! А тим часом… тим часом, гадаю, не вадило б і випить… — Й кивнув Барабашеві, показуючи на двері. — Сподіваюсь наша людина не дуже вас… гм… потурбувала?..

Чолов'яга махнув рукою, наче розганяючи дим.

— Ну, так чи йнак, — устряв я, — а ми, звісно, перепрошуєм. Певна річ, якщо ці перепросини вам для чогось… придадуться!..

Двері одчинились, і цього разу це була Цуцичок. Я замовк і став наглядати, як вона порається, розставляючи на столі келишки й кришталеву карафку з коньяком. Цуцичок — то була така маленька білявочка з чудовим станом і довгими косами якоїсь аж платинової барви; найбільше ж усім до вподоби був її симпатичний писочок трохи витягнутої форми — власне, за нього вона й отримала таку професійну кличку, коли почала працювать у «Тартарі».

— Даруйте, — раптом озвавсь чолов'яга, котрого неначеб щось гризло, — у вас, бачу, не люблять зайвих запитань, але…

— Прошу?! — сказав Мурат, розливаючи коньяк.

Чолов'яга здавався розгубленим.