Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.
— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…
Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:
— А ви ж що?
— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…
Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:
— А він? Скандалив?
Гучков розвів руками.
— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…
— Мовчки? — не повірив Хаблак.
— Ані слова…
Майор покрутив головою.
— Ого!
— І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо — і все…
— А де він зараз? Цікаво б познайомитись.
— Що тут цінового?
— І все ж…
— Ділова людина, — зітхнув Гучков. — Микола Шило — надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.
— Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?
— Просто зажерливий. Усього йому мало!
— Зажерливий… — роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.
Однак у житті буває все, хто-хто, а Хаблак знав це краще за багатьох, і він розпрощався із студентами, вирішивши придивитися до Миколи Шила.
Так, саме до Шила й Саєнка. Бо Саєнко і його велика жовта валіза, яку бачили в гуртожитку, наводили майора на певні роздуми…
9. Сагайдачний подивився на Хаблака мало не врочисто. Видно було, що лейтенант має приємні новини, однак Хаблак зупинив його і взявся крутити телефонний диск. На щастя, полковник Каштанов нікуди не відлучився, і майор зітхнув з полегшенням, почувши в трубці його спокійний бас.
Хаблак доповідав Каштанову, косо дивлячись на Сагайдачного. Інспектор слухав уважно, видно було, не пропускав жодного слова, і мовлене майором справді зацікавило його Хаблак домовився з полковником про встановлення нагляду за Віктором Саєнком та Миколою Шилом, поклав трубку і лише тоді звернувся до Сагайдачного:
— У вас лейтенанте, все на обличчі написане. Кажіть уже, що саме трапилось.
— Знайшли шофера оранжевого “Москвича”.
Новина була варта уваги, і Хаблак запитав нетерпляче:
— Де ж він?
Сагайдачний зиркнув на годинник, для чогось подивився на стелю. Тепер він явно відплачував майорові його ж монетою. Проте Хаблак удав, що нічого не помічає.
— Хвилин через п’ять — десять мусить приїхати, — нарешті доповів Сагайдачний. — Він живе неподалік, а машина обслуговує телеательє. Розвозить телевізори. До речі, двадцять шостого шофер поставив її в гараж після дев’ятої вечора.
— Прізвище?
— Григорій Сидорович Самусь.
— Знає, чому викликають?
— А дуже просто, — хитро примружився Сагайдачний, — я у них в ательє рознос учинив: скарги, мовляв, на обслуговування, ліві рейси… До речі, чаю хочете?
Хаблак хотів не тільки чаю: за весь день з’їв лише два пиріжки біля станції метро. Чай з домашніми бутербродами Сагайдачного видався йому ледь не царською їжею, жував справді смачні з часником котлети й зовсім розчулився, коли лейтенант висипав на стіл з поліетиленового кулька домашнє печиво. Сагайдачний не без пихи повідомив, що зроблене воно лише вчора ввечері, бо його дружина полюбляє тільки все свіже й смачне. Мабуть, смаки Сагайдачного не розходилися із смаками його жінки, це було видно з круглої лейтенантової фізіономії, яка просто випромінювала благодушність
Хаблак з’їв мало не половину домашнього печива, коли в двері постукали, й до кімнати, не чекаючи дозволу, зайшов хлопець у шкіряній куртці й такій же чорній шкіряній кепочці — вона лежала в нього на самісінькій маківці й трималася якимсь чудом. Однак хлопця аніскілечки не турбувало це: зупинився посеред кімнати, подивився на Хаблака й Сагайдачного маленькими нахабними очима й запитав, цмокнувши губами:
— Ну, чо’ кликали?
— Ви хто? — запитав майор.
— Чо’ кликали, питаю.
— Ви Самусь?
— Ну, Самусь, то чо’?
— Шофер телеательє?
— Точно.
— Сідайте, — підсунув хлопцеві стільця Хаблак.
— А чо’ сідати? Нема коли розсиджуватись.
— Доведеться. Григорію Сидоровичу, трохи затриматись. — Хаблак дістав зі столу якусь теку, що першою потрапила до рук, розв’язав мотузки й удав, що вивчає папери. Нарешті витягнув аркуш, любовно погладив його долонею і мовив, пильно втупившись у шофера:
— Так, виходить, шановний… Не дуже добре, отже, виходить, і розмова в нас серйозна…
— Ну чо’! — аніскілечки не злякався Самусь. — Чо’, я вас питаю, до людей чіпляєтесь?
— Ми, шановний, ні до кого не чіпляємось, а перевіряємо заяви й скарги трудящих.
— А я чо’, не трудящий?
Хаблак зміряв хлопця з ніг до голови затяжним поглядом наче справді розв’язував для себе цю проблему, проте, либонь, так і не зміг розв’язати, бо промовчав. Погортав ще папери в тещ й нарешті запитав:
— Коли у вас кінчається робочий день, Григорію Сидоровичу?
Хлопець нарешті рвучко зірвав з маківки кепочку, сердито вдарив нею по коліну.
— А цього навіть господь бог не знає, — вигукнув люто. — Ви б краще в начальства попитали!
— Попитаємо, коли знадобиться. А зараз прошу відповідати вас.
— Ну, о сьомій.
— Тобто на початку восьмої машина мусить стояти в гаражі?
— Ну, мусить.
— А скажіть, будь ласка, де вона стояла двадцять шостого серпня між восьмою і дев’ятою вечора?
Очі в хлопця злодійкувато забігали.
— А чо’? — запитав. — Самі кажете: в гаражі…
Хаблак підсунув до себе чистий аркуш паперу і взявся за ручку.
— Так і запишемо, — мовив. — Отже, ви твердите, що ваш “пікап” номерний знак КИА 76–20 двадцять шостого серпня між двадцятою та двадцять першою годинами стояв у гаражі?
— А чо’?
— Твердите?
— А я, може, забув… І для чо’ все це вам?
Хаблак відклав папери й повернувся до Самуся.
— Досить займатися дурницями, Григорію Сидоровичу, — сказав жорстко. — Бо можете програти. Ми розслідуємо кримінальну справу, й прошу чітко відповідати на всі запитання.
— Кримінальну справу? — не повірив хлопець. — При чому ж тут я?
— Ось це ми зараз і з’ясовуємо. То коли поставили машину в гараж?
Напускне нахабство одразу злізло з Самуся. Нахилився до Хаблака, догідливо зазирнув йому у вічі.
— Так у мене ж машина поламалася, — пояснив. — Хрестовина на кардані полетіла, й довелося міняти. А це знаєте скільки часу?
— Де ваша машина зараз?
— Тут, — кивнув на вікно.
Хаблак непомітно підморгнув Сагайдачному.
— Викликайте експерта, — наказав, — перевіримо правдивість свідчень товариша Самуся.
— Для чо’ експерта? — здивувався той.
— Щоб точно встановити, чи міняли недавно хрестовину.
— Ну чо’ причепилися до людини? Міняв — не міняв, яке це має значення?
— Певно, не має, — легко погодився Хаблак. — Нас хрестовина не цікавить, нам треба знати, де стояла машина двадцять шостого між восьмою і дев’ятою вечора.
— Ну, стояла… Біля четвертого дому на набережній, то чо’? Не можна?
— Так і запишемо, — байдуже погодився Хаблак і справді записав. — І чому ж вона там стояла?
— А-а… — махнув рукою Самусь, — причепився один, ну, знайомий, йому холодильник та ще різне барахло з Сирця треба було підкинути. Не хотів я, однак, кажу, причепився…
