Феміністка - Кононович Леонід (мир бесплатных книг TXT) 📗

— Та, ні… язика показав! — засоромлено буркнув Бара-баш. — А вона як плюне… всю мордяку заліпила!

— А вона з одним горбом була чи з двома? — зацікавлено спитавсь я.

— Та хрін її знає! Поки я очі продер, то її вже прибрали… знали, що я можу застрелити! Так я тої верблюдиці більше й не зустрічав…

— Ось до чого алкоголізм призводить! — підсумував я, скрушно хитаючи головою. Тоді дав Барабашеві ще одного щигля, аж виляски пішли. — Ходім, обревку… робота є!

— А до шефа?..

— Він оддав тебе на перевиховання! Візьми, каже, цього бевзня й зроби з нього людину… второпав?

— А що ж ми будемо робити? Я зробив невизначений жест.

— Поїдемо в одне місце, одморозків поганяємо… може, уб'єм кого-небудь! Тобі не все одно?

Барабаш підвівся з фотеля — кремезний, здоровецький мов дуб, і його бандитська мармиза од утіхи аж засяяла.

— Убивати я завжди готовий! Погнали?

— Давай… давай! — сказав я, штовхаючи його до дверей. — Сьогодні ще ціла купа роботи, втямив?

IV

Надворі було холодно. Сніг перестав, і з неба сіявся похмурий крижаний дощ. Я натиснув кнопку сканера, і мій рейндж-ровер привітно блимнув габаритними вогнями.

— Прошу пана до гілляки! — прокоментував мої дії Барабаш і, розчахнувши дверцята, першим поліз досередини.

— Ти, обревку! — гаркнув я на нього. — У гризло дати, еге?

— Не втямив?

— Манер не знаєш? — Я показав на Мацюцьку, яка стояла біля авта. — Дівчину першою пропусти — геть уже мізки пропив, еге?

Барабаш неохоче відступив убік.

— Залазь, чи що! — буркнув він Мацюцьці.

— Не «залазь», а — «будь ласка» треба казати! Й люб'язно посміхнутися. Це тобі не одморозок якийсь, а дама… та ще й наша колега, між іншим.

— Колега?! — вирячився Барабаш на Мацюцьку, розглядаючи її гожий писок і плямисту леопардячу шубу. — Оце?

— А ти думав! Таємний агент, до речі… — Я ввімкнув двигун і помалу рушив з місця. — А взагалі, зарубай на носі: з жінками треба бути галантним, — подавати їм руку, виходячи з авта, підносити запальничку, дарувать золоті речі…

— Та що ти мені лекції читаєш! — розгнівався Барабаш, порпаючись у кишені. — Блатний сильно, еге?

Я виїхав із воріт і, наддавши газу, притьмом погнав по шосе.

— Шеф, — сказав я, — доручив мені зайнятися твоїм вихованням! Щоб ти не горілку пив, а виконував завдання, поставлені перед тобою керівництвом… ясно?

— Я такий, що й сам кого хочеш виховаю… — буркнув Барабаш, дістаючи з кишені золотий портсигар. Тоді хитро подивився на мене. — Курнемо?

— Що там у тебе?

— План. Силенний, як сто чортів… аж Київ видко, так вставляє!

Я подумав.

— Ну, давай! На бойову операцію їдемо, так що треба розслабитися…

Барабаш припалив біломорину й, заплющивши очі, зробив кілька затяжок. Тоді взяв запалений кінець у рота й став ковтати дим, який курівся з жарини.

— Пішов, пішов процес… — пробурмотів він, відкидаючись на сидінні. — Ох і бере, зараза!

— А мені? — поспитав я нетерпляче. Барабаш розплющив очі.

— Роззявляй хавало, ну!

Я відкрив рота, й Барабаш, нахилившись уперед, став здувати дим із цигарки просто мені в пельку. Анаша справді була така, як треба — за хвилю всеньке тіло зробилося легким, і мене пійняв такий захват, що захтілося буквально волати на всю горлянку.

— А їй дамо? — глянув Барабаш на Мацюцьку.

Я зиркнув на неї, почуваючи, як ейфорія охоплює мене все дужче й дужче.

— Ти, малеча… план курила?

— Бачила тільки. — Вона повагалася й, не стримавшись, зиркнула на цигарку. — Але…

— Та хай скуштує дитина! — блаженно посміхнувшись, вигукнув Барабаш. — Один раз можна!

— Хочеш? — поспитав я Мацюцьку.

— Ну… — почала було вона.

— Од одного разу наркоманом не станеш! — знову встряг Барабаш. — Одкривай хавало, не бійся… Один раз — не підарас!

Мацюцька роззявила свого маленького ротика, й Барабаш так дмухнув, що вона закашлялася.

— Ковтай дим, ковтай! — порадив я, наглядаючи за дорогою.

Мацюцька знову закашлялася.

— По колу! — тицьнув мені цигарку Барабаш.

Я потяг кілька разів, затримуючи дим у легенях, і віддав цигарку назад.

— Музон давай! — заревів через пару хвилин Барабаш.

— Музон! — підпряглася й Мацюцька своїм тоненьким голосочком.

— Взяло, еге? — поспитав я, натискаючи кнопку магнітофона.

В колонках загупала ритмічна мелодія. Не тямлячи себе від захвату, я притис педаль, і шосе буквально плигнуло наперестріч, а вітер застугонів, далі завив, а потім став ревіти в шибах, обтікаючи могутнє тіло всюдихода.

— Атлантік-сіті… наливай, наливай! — зарепетував позаду Барабаш, од повноти почуттів гупаючи кулаками по сидінню. Мацюцька й собі телесувалася, тупаючи ногами й вигукуючи щось нечленоподільне, пісня про Атлантік-сіті, де йшлося про те, що треба натискати на педаль, била по барабанних перетинках, і я теж горлав як навіжений, і тиснув на газ, аж врешті стрілка спідометра перевалила за двісті кілометрів, й авта, котрі йшли попереду, стали перелякано шарахатися з дороги, звільняючи нам лівий ряд. На задньому сидінні щось забулькало; я подивився в дзеркало й побачив, що Барабаш із Мацюцькою обіймаються й по черзі дудлять із великої квадратової пляшки з етикеткою віскі, а при цьому ще й цілуються. На брудершафт! — заревів Барабаш, вимахуючи пляшкою й ляпаючи пійлом по всенькій машині. За вічну дружбу! — відгукнулася Мацюцька й, підстрибуючи, стала махати своїм шарфиком. Я збавив газу. Наближалося місто, й попереду вже видніла шкляна будка міліцейського поста. Барабаш роззявив рота й, стукаючи себе кулаками по черепу, завзято акомпанував мелодії, котра билася в динаміках. Резонанс був просто-таки разючий, і виходило, як на ксилофоні. Мацюцька гуцала на сидінні, підстрибуючи мов коза, й верещала на всю горлянку, — аж врешті я обернувся й посварився на них кулаком.

— Гей, обревки… охолоньте! Ще мєнти спинять, то буде клопіт… чули?

— По фіг нам усі мєнти! — заревів Барабаш.

— Перемочимо, на хрін! — завищала Мацюцька, войовниче вимахуючи пляшкою.

Барабаш згріб її своїми здоровецькими лапами й притис до грудей.

— Ось вона, бойова подруга! — розчулено вигукнув він, цілуючи Мацюцьку в її в'язану шапочку. — Ось хто буде прикривати нас вогнем у вуличних перестрілках і перев'язувати рани! Стріляти вмієш?

— Вмію! — заверещала Мацюцька, гуцаючи на сидінні.

— Гранати кидать умієш?

— Я все вмію, блін! — Мацюцька плигнула на Барабаша й, здавивши його ліктем за горло, повалила на сидіння. Обоє попадали на підлогу й стали борюкатись, як ведмеді. Я повагом поминув міліціянтів, котрі стояли коло узбіччя з палицями в руках, і став спускатися в діл. Надворі вже смеркло. Вулиця була геть захаращена машинами. Пролітав дрібний сніг, і на тлі зимового вечора, мов жарини, спалахували габаритні ліхтарі.

— Ага, — вовтузилася на задньому сидінні Мацюцька, — здаєшся? — Чутно було, як Барабаш застогнав. — Лежати, обревку! Не рухатися!

— Та здаюся, здаюся… — озвався нарешті Барабаш.

— Ти в мене так не відбудешся! Я поборола тебе… а тепер — зґвалтую! Второпав?

— Ну! — з готовністю сказав Барабаш.

— Ось зараз я тебе буду ґвалтувати…

Я глянув у дзеркало й побачив, що вона сіла на Барабаша верхи й уже розстібає йому джинси.

— Агенте Мацюцько! — гаркнув я не своїм голосом.

— Я!

— Відставити порнографію! Привести себе до ладу!

— Слухаюсь!

Барабаш невдоволено заворушився.

— Ну, чого ти, справді… — сказав він, піднімаючи голову. — Завжди ти лізеш не в своє діло!

— Мовчати! — гаркнув я на нього. — Поживитися захтів на дурняк, еге? Дитина обкурилася, а він і радий!

— Ну, вона ж повнолітня… — не здавався Барабаш. — Як співають оті хлопці: «И целуй меня везде, восемнадцать мне уже!»