Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Добрій свині, — сказав Барабаш, укриваючись із головою, — все на користь!
Я ще раз стусонув його носаком.
— Нічого мені користь! Вставай… зараз їдемо до Хобота. Забув?
— Пів на дев'яту? — глипнув він на свого «Ролекса».
— Ну! Поки вмиємося, туди-сюди… Підйом!
— А похмелитися?
Більбонський ухопив зубами ковдру і без усяких церемоній стягнув її з Барабаша.
— Ось! — показав я пляшку «Джонні Вокера». — Встаєш, ні?
— До цього торгу, — швидко сказав Барабаш, схоплюючись на ноги, — я й пішки! Де наші гранчаки?
Ми розклали на підвіконні закуску, і я поналивав шклянки аж по вінця. Барабаш, хекнувши, вилляв віскі у свою пельку, здорову й темну як верша, й дістав пачку «Вінстону».
— Між іншим, я, — він тицьнув собі пальцем у груди, — можу розказати історію, що твоїй проти неї немає чого робити… Бо наркоманія — це гірше, як алкоголізм! Я от п'ю з дитинства, і хоч би хрін… а якби коловся, то вже давно б простяг копита!
— Ну-ну? — заохотив я його, наливаючи ще по одній.
— У нашому селі, — почав він, перехиливши шклянку, — наркомани розплодилися ще на початку восьмидесятих… у роки застою, втямив? Варили ширку з маковиння й торчали, аж дим ішов. А як почалася незалежність, то якась худобина привезла в село вінт. Ну, а він же ж, сам знаєш, збуджує сексуальний потяг… От на нашій вулиці одна школярка і вкололася. Слухай, воно її як взяло — хоч ти що хоч роби! А тут, як на гріх, усі чоловіки по вулиці були на роботі. Вона туди, вона сюди… немає нікого! Вона тоді прибігає додому, роздягається догола — і на рідного батька! Як хтіла, так і знущалася з нього… ґвалтувала вже, ґвалтувала — години зо три, либонь! А тоді од повноти почуттів узяла сокиру, порубала татуся на кавалки й порозкидала по вулиці! Іде народ з роботи, а через кожні сто метрів то нога лежить, то рука, а то голова…
— Ці люди самі винні, — сказав я, наливаючи знову. — Наплодять дітей — а тоді ради їм не дадуть!
— А нащо їх плодити, питається? — кивнув Барабаш. — Щоб виросли та зарубали?
Я зиркнув на годинника.
— Годі базікати. Збирайся — і гаття!
— Зброю беремо? — поспитався Барабаш з ванни.
— Пістолети… й пару обойм, про всяк випадок!
— Ще що?
— Спортивні костюми, кросівки, дві пляшки «Ахтамару». Поки що все.
— Пить будем, чи як? Я знизав плечима.
— Треба ж буде з братвою хильнути… хоча б символічно! Як же ж без цього?
— Що так, то так… — сказав Барабаш, виходячи з ванни. — Як писав цей чорт, як на нього… Маяковський: «Мне бы пить да пить, сквозь годы мчась»! Ну що, погнали?
— Вперед, — сказав я, пропускаючи його в коридор. — Залізними леґіонами… без сумнівів і ремінісценцій!
Під скляною спорудою школи стояло кілька тяжких масивних джипів з тонованими шибами.
— Братва на місці, — сказав я, роззираючись довкруги. Тоді трохи подумав. — Де твій пістолет?
— У сумці. А що?
— Дістань і переклади в кишеню.
Барабаш загнав у руків'я свого макара обойму, клацнув затворною рамою і застромив за пояс, під светра. Ми зайшли у вестибюль і піднялися на другий поверх. Я загилив ногою якісь двері й, коли вони розчинилися, побачив коридор, а в ньому — стриженого драба, котрий сидів на підвіконні.
— Де Хобот? — спитав я, дико посміхаючись. Драбуга плигнув додолу. Він був у спортивному костюмі,
за поясом стриміла італійська берета.
— Не поняв… хто такі?
— Оскар із Барабашем… нас чекають! — я ще раз посміхнувся. — Да не вспапашивайся ты, братан!
З того кінця коридору вже бігло двоє одморозків у спортивних костюмах.
— Шо нада? — поспитався височенний зарізяка, тримаючи руку на ложі короткоствольного акса, що висів у нього на плечі.
— Домовлялися, кажуть! — невпевнено буркнув драб. Тоді перевів погляд на нас. — Як ви сказали?..
Я повторив.
— Нічого не знаємо! — ще дужче насторожився зарізяка. — Ви од кого?
— Самі від себе! — не втерпів Барабаш. — Послухай, браток…
— Чекай, чекай… — кремезний ошелепок із розплесканим носом придивився до мене уважніш і раптом криво посміхнувся. — Ах ти ж сука!..
— Це ти мені? — поцікавивсь я, розглядаючи його з ніг до голови.
— Не… еще киздит, слышь! — сказав ошелепок зарізяці з автоматом. Тоді знову подививсь на мене. — Сам, значит, пришел… ну падла, блин! Ты, мразь, хоть помнишь меня, нет?
Зарізяка поворухнувся, і його пальці ковзнули по ложу автомата, лягаючи на спускову скобу; блискавично розвернувшись, я щосили вгатив його подвійним дзукі, — в щелепу й водночас під дихало; тут-таки поруч коротко хекнув Барабаш, і ошелепок, гупнувши потилицею об стіну, наче мішок посунувся додолу.
— Без подлянок! — я крутонув охоронцеві руку за спину й висмикнув з-за пояса берету. — Все будет о' кей, понял?
Зарізяка лежав горізнач під стіною й некоординовано дриґав руками й ногами. Барабаш байдуже глипнув на нього й, сплюнувши, застромив руки в кишені.
— Далі?
— Хріновина якась вийшла! — стенув я плечима. Й до охоронця: — Де Хобот?
— Тут… розминається! — драб нітрохи не злякався й тримався, треба сказати, з гідністю. — До хріна берете на себе, ясно? Вам звідси не вийти!
Я поплескав його по плечу.
— Ми й не збираємося звідси виходити, братухо! Веди нас до Хобота.
— Тільки правильно веди, — устряв Барабаш, — а то заріжемо!
Драбуга промовчав. Ми пройшли коридором і, звернувши, опинилися перед дверима тренувальної зали. Я жестом звелів охоронцеві заходити першим. Він штовхнув двері, і я відчув, як напружилися м'язи його передпліччя під моєю долонею.
— Атас! — заволав він скільки було сили.
Людей в залі було небагацько. Двоє харцизяк, які працювали в спаринґу, так і заклякли з піднятими руками. Якийсь йолоп завис на тренажері й дивився на нас, витріщивши очі. Перед маківарою стояв Хобот, і видно було, як на його чолі виступають краплі поту. — Вольно… вольно! — сказав я, помахавши рукою. Якусь мить Хобот дивився на нас, потім спересердя стусонув маківару кулаком і вилаявся.
— Эт че за приколы?!
— Непонятка вышла! — я дико посміхнувся й поклепав драбугу по плечу. — Бойцы у тебя нервные, братан… пришлось подлечить!
— Не понял?
— Отдыхают ребята, расслабляются! — пояснив Барабаш. — Слабительное получили, въезжаешь?
— Капли Береша, блин! — сказав я — і заіржав, і той регіт гучно й моторошно пішов гуляти під склепінням тренувальної зали.
Хобот допитливо глянув на охоронця.
— В отключке! — понуро буркнув той.
— Оба, что ли?
— Ну!
— А че за дела?..
— Котик бочку начал катить… ну, фуфло погнал!
— Кому?
— Во!.. — драбуга показав на мене.
— Ну и?
— Вырубили обоих… я и глазом не моргнул!
Один із бійців, які працювали в спаринґу, підійшов ближче, і я побачив, що це Групіровка.
— Эт хреновина какая-то, бригадир! Я же его знаю. от нехрен делать он мочить не станет, не тот уровень! — і до мене: — Че там за базар?
Я знову дико посміхнувся.
— Че да че… гнилой базар, вот че! — тоді глянув на Хобота. — Слышь, бригадир, ты уж сам разбирайся… а мы пока переоденемся! Где тут у вас?..
— Проведи, — звелів Хобот одному з бійців. І до Групі-ровки: — Ну-ка тащи этого Котика сюда!
Ми пройшли в роздягальню.
— Пістолет? — поспитався Барабаш, стягуючи светра.
— Відбій! — буркнув я. — Все йде як по нотах.
— Ти думаєш?..
— Ми з тобою — типові одморозки! — пояснив я йому. — Таких поважають. Ще запитання?
— У матросов нет вопросов! — з готовністю відрапортував Барабаш.
До роздягальні зазирнув Групіровка.
— Готові? — поспитався він. І коли ми вийшли у коридор, покрутив головою: — Ну цей Котик і йолоп… сам нарвався!
— Живий? — поспитавсь я.
— Обоє живі, — він одчинив двері, пропускаючи нас у залу. — Ось вони, голубчики…
Височенний зарізяка сидів на лавці. Він усе не міг отямитися після подвійного дзукі й тряс головою, намагаючись поставити свої бідолашні мізки на місце. Кремезний ошелепок стояв під стіною і щось доводив Хоботові, розмахуючи руками.
