Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
— Мене — ні. Батька, здається, також. А інших? Сотні й тисячі зробили свої висновки, пристосувалися. Може, тому й почали з’являтися павлюки: в атмосфері загальної байдужості.
— Десь у деталях ти маєш рацію, — ствердив Некрич, — Але ж давай поміркуємо так: революції та війни не минули даремно — у них, саме в них, був не тільки загартований, проте й обпалений цвіт народу. А потім почався культ особи. Навіть нам з тобою важко уявити, яких втрат завдав проклятий культ психології та світогляду людей, ми й досі намагаємося викараскатися з духовного рабства, в якому загрузли. І не знаю, чи зможемо колись остаточно відмитися…
— Звичайно, зможемо.
— Блажен, хто вірує… Ми разом з тобою, я більше, бо все ж директор, зовсім недавно потурали новій хвилі культу. Погодься: бюрократичні акції недавнього часу призвели до того, що дехто з інтелігентів махнув на все рукою, відійшов від громадського життя. Не посміхайся, по очах бачу, гадаєш, ось і Некрич заговорив газетною мовою, наче виступає перед Салієм. Може, й так, але хочу сам збагнути ситуацію. Гадаю: ми ще не виправдали покладених на нас народом сподівань, справжній інтелігент повинен, і це не високі слова, відповідати за долю своєї країни, якщо хочеш, за долю всього людства.
— Хоч би з інститутом впоратися.
— Так, хоч би з інститутом, — одразу якось знітився Некрич. — Вбий, не знаю, як вчинити.
— Прийняти виклик. І битися.
— Противно.
— Хочеш підвести руки?
— Я б просто пішов… Подав би заяву і пішов. Для мене це легше: є ідеї, і хочеться написати книгу. Однак це справді занадто просто.
— Ти відповідаєш за інститут і за талановитих людей.
— Оце й не дає мені спокою. Боюсь перетворитися на міщанина. Не дай бог… А скільки є таких… Візьми хоча б… Та ні, не називатиму прізвищ… Що таке наш рідний так званий інтелектуальний міщанин? Які його ознаки? Якщо підмінюєш діло балаканиною, високе низьким, якщо ти байдужий до турбот суспільства, дбаєш про себе, про посади та звання, нагороди, коли в тобі за всіх умов переважає конформістське пристосуванство — ти міщанин.
— Яскравий приклад — Салій. Уявляєш, що станеться, коли він займе твоє місце!
— Я втомився.
— Маєш усі умови для відпочинку… — Арсен повів рукою навколо.
— Боюсь, не вистачить характеру. А опір Салія та його підгавкувачів! В інституті їх не так уже й мало.
— Розігнати всіх нездар ти не зможеш! — погодився Арсен. — Працювати ж краще вони неспроможні. Хоч би сиділи тихо й не заважали іншим.
Некрич зупинився посеред тераси.
— А чи потрібен взагалі інститут? — запитав. — Писарєв і Бєлінський не були старшими науковими працівниками, а Брокгауз і Єфрон склали енциклопедію, не маючи штату в нашому розумінні цього слова. Замовляли довідки професурі, найвизначнішим спеціалістам. Може, тому й досі їхня енциклопедія така популярна? Наш інститут Щорічно з’їдає півмільйона державних карбованців, а Брокгауз і Єфрои мали на енциклопедії великий прибуток. Чи не варто й нам перебудувати інститутську структуру, перейти на госпрозрахунок? Уявляєш, в такому разі автоматично розв’яжуться мало не всі болючі проблеми: посередності й нездари підуть за власним бажанням.
— Куди? Сам казав — калічити студентів?
— А тепер і там рогачки: конкурси та все інше.
— Що ж робити Павлюку з Рапаком? У них же кандидатські дипломи…
— Здається, в країні є досить відчутний дефіцит двірників, — жорстко пояснив Некрич.
— Не потягнуть і там.
— Начальник жеку примусить.
— Так, начальник жеку — не м’якотілий інтелігент, як деякі… — досить прозоро натякнув Арсен.
— А ти додумай ось над чим: бажання і вміння виступити проти зла, боротися з ним навіть у масштабі інституту, нашого певеличкого колективу — це ж і є творення добра, зрештою, підвищення інтелігентності суспільства в цілому.
— Поки ти боротимешся зі злом і займатимешся творенням добра в нашому дружному колективі,— не без єхидства зауважив Арсен, — старший науковий працівник Рапак нарешті розродиться давно запланованою роботою. Подав уже перший варіант, відзначений, до речі, Салієм на вченій раді як яскравий приклад перебудови. Я читав: нічим не відрізняється від тих, що писалися рапаками та павлюками і десять, і п’ятнадцять років тому. Тільки термінологія та посилання на джерела інші. Як це назвати?
— Кон’юнктура! А чого ти хотів від Рапака? Якщо це навіть і “боротьба”, то насамперед за збереження свого становища.
— Так, йому чомусь не хочеться у двірники, — погодився Арсен.
Софія нарешті відірвалася від газети.
— І ти мовчатимеш? — запитала у Некрича.
— Починати з ним дискусію — нижче моєї гідності.
— І лишатимеш за Салієм останнє слово? Це все одно, що визнати свою поразку.
— Усі знають, чого варта моя книга…
— Вузьке коло науковців. А газети читають, чекай, який її тираж?
— Не треба…
— Ти маєш звернутися до вченої ради чи навіть Президії Академії.
— У Президії нема інших справ, ніж обговорювати кожну статтю…
— Але ж на тебе зведено злісний наклеп!
— З твоєї точки зору. А Салій скаже: це його особиста думка, хіба він не має права на неї?
— Невже ваш Салій такий безгрішний? — здивувалася Софія. — І ви не можете впоратися з ним?
— Вов грішний, — сказав Арсен, — він запеклий грішник, і горіти йому в пеклі.
— Хай погорить раніше тут.
— Має підтримку.
— І ви — талановиті й чесні — невже не можете подолати його? А підтримують його, я чула, посередності й нездари…
— Якось ми кожен сам по собі, — засоромився Арсен. — І кожен вважає недостойним зв’язуватися, витрачати час. А ті виступають єдиним фронтом.
— Дивлюсь я на вас, — скрушно похитала головою Софія, — справжнісінькі хлопчаки. Гадаю… — Що гадала Софія, Некрич з Арсеном так і не дізналися: вона перегнулася через бильця тераси й мовила тепло: — А ось нарешті і Арочка.
Арсен підвівся і застиг, уражений: справді, видовисько було досить вражаючим. Від річки до тераси прямувала сама краса. Дівчина ступала легко, наче ширяла в повітрі — висока й невагома, в короткій синій спідничці та жовтуватій відкритій кофтині. Засмаглі, хоч був лише травень, руки й ноги, видовжене обличчя й сяючі очі — Аріадна нагадувала казкову принцесу, русалку, що залишила підводне царство й зглянулася на людей.
— Хто це? — вирвалося в Арсена.
— Арочка, — сказав Некрич.
— Моя дочка, — пояснила Софія. Хитро зиркнула на Черниша й запитала: — Подобається?
— Не те слово… Чудо!
Софія подумала: а чому б і ні? Чому б не віддати Арочку цьому ще порівняно молодому і, як вважає Іван, дуже талановитому хлопцеві? Точно, ера завмагів та номенклатурників минає. Звичайно, Аріадні більше підійшов би відомий письменник чи художник, проте відомі давно заарканені й разом із становищем мають не менш вагомі черева, а чим гірший талановитий учений? Здається, цей Арсен Черниш уже захистив докторську дисертацію, казали, вона ще не затверджена й лежить у якомусь ВАКу, але ж мине якийсь місяць чи два, присудять доктора, потім може наздогнати Некрича, і Арочка стане дружиною членкора. У той час, коли вона вже буде академшею, тьху, чи академічкою, зрештою, хай дочка наздожене матір, хіба шкода чогось для дітей?
Арсен кинувся до сходів і завмер, як гончак, що винюхав здобич. Аріадна зупинилася перед терасою.
— Це Арсен, — подала голос мати, — співробітник Івана Михайловича.
Арочка підвела на Черниша дивовижно виразні очі, ступила до нього й сором’язливо подала руку.
— Аріадна.
Арсен нахилив голову вбік, якось прохально зазирнув дівчині у вічі й мовив:
— Ваша матір дуже вродлива, але ж ви!..
Арочка порожевішала.
— Жартуєте?
— Можу заприсягтися: кращої нема у всьому Києві.
— Киньте… — Дівчина обминула Арсена й підвелася на терасу. — Я чомусь зголодніла.
Софія розгублено роззирнулася — все ж вона ще не почувалася тут господаркою, та Некрич виручив її:
— Обідати! — вигукнув. — Забути прикрощі і обідати, бо всі неприємності не варті смачного обіду, особливо коли за столом сидітимуть такі вродливі жінки! Можеш позаздрити мені, — обернувся до Арсена, — маю не тільки чарівну дружину, а й дивовижну дочку. Клавдіє, де ти, Клавдіє?
