Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗

— Яких шкурок? — нараз втрутився чорнявий.

— Норкових! — переможно вигукнув Шульга.

— Але ж там нема ніяких шкурок.

— Ключі! — простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга — також.

Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці — рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.

Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода ста­рої — адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напів­правдою.

Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:

— Вашого сина останнім часом шантажували, — мовив. — Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.

Поки оперативні працівники обшукували кварти­ру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не прихо­див хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому спра­ва, почала розповідати:

— Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчу­ваю — тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день — пахне…

— Місяць, кажете? — перепитав Козюренко.

— Може, й менше, я ж дні не рахую.

— Скаржився на щось?

— Мовчав. Я думала, може, дівчину нарешті знайшов, та без взаємності. Кажу, не побивайся дуже, ще не одну знайдеш, а він тільки рукою махнув.

— І ніхто не приходив до нього?

Стара похитала головою.

— Раз тільки листа одержав. Я ще зливувалас лист у скриньці, а без поштового штемпеля. Ми рідко взагалі листи одержуємо, — пояснила. — Сестра мені з Казані пише, а Сергійко не любить листуватися. Каже, якщо потрібно, легше зателефонувати, може, й справді так, і скоро взагалі не писатиму один одному.

— І що ж то був за лист? — запитав Козюренко.

— Я й сама зацікавилась. Сергій прочитав, кинув, то я підібрала, а виявилось — пусте. Чекайте, якщо не викинула, є та записка.

Полковник засовався на стільці. Невже викинула? Можливо, й справді пусте, а якщо?..

Стара перебирала якісь папірці на столику у кутку, куди ще не дісталися оперативники, нарешті витяг­нула сірого конверта. “Коржу С.Б.” — було написано на ньому великими літерами. Козюренко витягнув невеличкий клаптик паперу. Прочитав: “Приходь­те вранці післязавтра до мене. Є термінова справа, мусите бути обов’язково”. І все. Ні підпису, ні дати.

— Пригадайте, будь ласка, коли одержали цього листа? — попросив.

— У травні. Вже тепло було, й сади цвіли. — Ста­ра замислилася. — Але точно коли, не пригадаю.

— Подумайте, — наполягав Козюренко. — Може, то­го дня у вас щось трапилося? Чи наступного?

— Що ж може трапитись? Ось минулого тижня п’ятірку загубила чи витягнув хтось у магазині…

— Може, когось зустріли того дня?

— Та не виходила я на вулицю. Злива була, ку­ди ж іти? Зранку сонце, а потім злива, ще до гастро­ному хотіла зазирнути, але дощ завадив. Думала перечекати, та дощ періщив аж до вечора, так я без молока й залишилась.

Козюренко полегшено зітхнув: кращого не приду­маєш — сьогодні ж синоптики дадуть йому довідку, коли у травні була злива. Певно, в середині місяця, бо сади вже відцвіли. То більше, що весна стояла на­прочуд суха, за весь травень дощило лише двічі чи тричі.

Попросив стару:

— А скажіть, Ніно Дем’янівно, чи не зустрічався ваш син з ким-небудь поза домівкою? Може, казав про це чи дізналися якимсь іншим чином?

Стара покрутила головою. Нараз пожвавішала.

— На базар возив мене. У нас так було заведено — раз на тиждень, у середу, ми з Сергієм базарювали. У суботу та неділю, — пояснила, — базари дорожчі, людей більше. Побазарювали ми, назад нам з Володимирського ринку навпростець бульваром Дружби народів, а Сергій в обхід поїхав. Я — що, я — мовчу, мені не все одно, як їхати? А він зупинився біля но­вих будинків, вгорі там, над кіностудією, й каже, щоб почекала. Повернувся сердитий. “Падлюка, — каже. — Не чоловік, а змія…” Я, звичайно, питаю — хто, а він сердиться: хіба, мовляв, мало падлюк на світі?

Козюренко випростався на стільці — в цьому пові­домленні щось було. Правда, Корж міг зустрітися з кимось із працівників фабрики, що ж, з’ясувати це не так уже й складно. Запитав:

— Будинок упізнаєте?

— Там їх усього кілька. Три чи чотири, усі дев’я­типоверхові.

— Бачили, в який будинок зайшов ваш син?

— Він машину збоку поставив і обійшов перший будинок, там ще купа сміття була, певно, і зараз не прибрали…

Козюренко побачив: один з оперативників робить йому якісь знаки, й перервав стару:

— Що у вас? — підкликав. — Показуйте.

Той подав відкритий том із зібрання творів Купера. Між сторінками лежала ощадкнижка.

— На пред’явника, — пояснив оперативник. — На дві з половиною тисячі карбованців.

Козюренко швидко зиркнув на стару. Витягнула шию, притиснула сплетені пальці до грудей, хапала відкритим ротом повітря, наче задихалася.

— Це в нас? — запитала жалісно. — Дві з полови­ною тисячі?

Полковник взяв ощадкнижку.

— Хочете сказати, що не знали про ці гроші? — потримав її перед старою.

— Авжеж, така сума! У нас ніколи не було стільки.

Стара задихнулася й закашлялася. Козюренко пе­регорнув сторінки книжки. Вклад було зроблено два­дцять першого травня.

— Коли на машину збирали, — витерла сльози Ніна Дем’янівна, — тоді були в нас гроші на ощадкнижці…

— Хвилинку, — перервав її полковник, — пригадай­те, прошу вас, ви їздили на базар після одержання за­писки?

— Так, на другий чи третій день.

— І було це в середу?

Марія Дем’янівна кивнула. Козюренко швидко під­рахував: гроші покладено двадцять першого, у п’ят­ницю. На базарі були в середу, дев’ятнадцятого. Отже, записку Корж одержав сімнадцятого чи шістнадцятого травня, приблизно тоді ж, коли Галата влаштувався на роботу до швейного об’єднання. Треба якомога швидше знайти людину, з якою Сергій Борисович зу­стрівся дев’ятнадцятого травня. Прикинув: три чи чо­тири де­в’я­ти­по­верхових будинки. Близько тисячі квар­тир. Тисяча варіантів — зрештою, триста чи чотириста відпаде одразу, залишиться не менше шестисот.

З цих шестисот — тільки один…

— Ого! — мовив Шульга, коли Козюренко познайо­мив його з ходом розслідування. — Поки я швендяв по Ростову, тут он яка каша заварилася!

— Ну, дорогенький, для чого ж так? Не швен­дяв, а знешкодив цілу зграю шахраїв!

— Які не мають ніякого відношення до вбивства Галати…

— Коли ви вимітаєте сміття з хати, не думаєте, що саме кидаєте до відра… Купа сміття — і все. Аби не залишити нічого. Ми з вами, дорогенький Якове Павловичу, до деякої міри асенізатори, і нічого тут не поробиш. Не все одно, причетний Байдачний до крадіжки норкових шкурок чи ні. Крав у іншому місці, злодій паршивий, а ми повинні таких за вухо та туди, де сухо. А провели ви операцію в Ростові тонко й красиво, щиро здоровлю вас і сподіваюсь, що вище начальство не забуде відзначити.

Шульга ніяково посміхнувся, хоча в душі торже­ствував: Козюренкова похвала варта кількох відзна­чень у наказах.

Полковник підсунув Шульзі кілька аркушів папе­ру, списаних прізвищами.

— Тих, де галочки, — пояснив, — перевіряти не бу­демо. Люди поза підозрою. Бачите, Іван Гребенчишин, відомий муляр, депутат райради, Петро Щирба — спі­вак з філармонії, Георгій Колянчук — генерал-майор у відставці, Євген Бурков — доктор наук, відомий пе­діатр…

— Доведеться перевіряти санітарний стан будин­ків, — зітхнув Шульга.

— Не забувайте про записку. Щось мені здається, що писав її той же чоловік, до якого Корж ходив на побачення.