Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
Моня великий, отже, високий, дивитиметься на неї згори, тут не обійтися без рожевої сукні, у неї велике декольте, і нехай Моня милується її грудьми. Вона не надягне ліфчика, прекрасне гріх ховати, здається, про це написано навіть у Біблії. Арочка не читала Біблії, проте чула: кожна інтелігентна людина має хоча б погортати цю книгу. Либонь, нудьга зелена, на зразок давньогрецьких міфів, та доведеться почитати, це піднесе її в Арсенових очах.
Де тільки дістати Біблію? Втім, той же Арсен розіб’ється, а принесе.
Здається, це у Біблії розписуються принади якоїсь єврейської красуні Суламіфі: груди в неї — хто ж це розповідав, звичайно не Лапа і не Сєва, ті, крім закордонних детективів, не читають нічого, — втім, не має значення — хто, головне, груди в тої Суламіфі — як чаші…
Теж мені, порівняння, вирішила зневажливо, от у неї груди — як дзвони, торкнись — захилитаються і задзвонять, як у церкві — молись на них, ставай на коліна, як перед дівою Марією.
Арочка самовдоволено посміхнулася: знала, вона вродливіша за всіх намальованих на іконах Марій, а посмішка в неї загадковіша за розрекламовану Джокондину.
Їй би тільки в Париж, пройтися по Версалю чи Лувру, стати поруч тої Джоконди, ото було б видовисько!
Від думки про Париж та французів, які вільно розгулюють Єлісейськими полями, зробилося тоскно. Коли вдасться побувати там — у Римі чи Парижі? Вона не була навіть у Ленінграді — втім, нехай Арсен повезе її туди, не зараз, не треба одразу вішатися на шию, хай гадає, що вона недоторкана, а от згодом весільна подорож до Ленінграда може стати приємною.
Цікаво, подумала, а який з себе Моня-великий? І чи вдасться сьогоднішній вечір у “Київській Русі”?
Лапа прийшов до ресторану за п’ять хвилин до призначеного часу. Вирядився у білі штани й сірий вельветовий піджак, пов’язав краватку — не тому, що хотів мати вигляд джентльмена, просто недавно вдалося придбати з рук краватку, лейбочка якої свідчила, що виготовлена вона у Лондоні. Якщо відверто, Лапі краватка не дуже подобалася, в галантерейному магазині на Печерську бачив яскравіші, та сам факт її лондонського походження вразив його, і Лапа, незважаючи на спеку, рішуче стягнув смугастою краваткою комір сорочки.
Лапа ще здалеку побачив Михайла. Копот стояв на розі вулиці, ліниво та самовдоволеио позирав на перехожих, і Лапа не без заздрості визначив: Моня-великий і без краватки імпозантніший за нього. Піджак одягнув модняцький, з сірого велюру, та справа не в піджаку — фактура. Не те що він — вузькогрудий і на голову нижчий…
Копот міцно стиснув Лапину долоню, так, що той мало не зойкнув од болю.
— Привіт, Вітюшо, — прогудів дружелюбно, і Лапа вдячно подивився на нього: хоч цей не називає огидним прізвиськом “Лапа”. Ця кличка прилипла до Віктора після того, як перепив і вночі зганьбив себе з відомою серед ресторанних шльондр рудою Лілького.
“Тільки облапав… — висміяла тоді його руда пройда. — Лапа…”
Навіть згадка про Лільку викликала у Віктора напад люті — слава богу, руда проноза зникла з їхнього обрію, казали, зуміла обкрутити якогось невдаху й поїхала з ним у Знам’янку чи Сквиру, та ненависне прізвисько, певно, навічно прилипло до нього.
— Ну як? — запитав Копот. — З кадрами?
— Прийдуть. Зойка і ще одна — захитаєшся…
— Ну-ну… — скептично мовив Копот.
— Точно кажу: королева! Довга, якраз для тебе.
— Бачили…
— Таких не бачив.
— Я, Вітюню, все бачив. Зойка не підведе?
— Зойка — своя в дошку. Вона з ресторану чи бару і не вилізала б.
— Усі вони з одного тіста ліплені. Пальцем помани — побіжать, а якщо вже четвертак!.. Була в мене на минулому тижні… Молодесеньке, гарнесеньке, наївнячку з себе удає, наче вчора шкільну форму скинула, а помахав перед кирпатим носиком зелененькою, так сама миттю вискочила з джинсів, одразу полишивши в них і трусики…
— Невже? — Певно, Лапа уявив собі цю привабливу картину, бо очі в нього хтиво зблиснули. — Ото б мені таке хоч раз у житті…
— Чудик! Зойка такий фортель і за червоненьку викине… Як другу звуть?
— Аріадна.
— Красиво… — сказав Копот і поплямкав губами. — Люблю все красиве. У Москві в музеї був, там такі діаманти! Красота! Блищать, аж дивитися важко. Один камінець — і на все життя. Ти скажи, для чого їх у музеях тримати? Капіталістам за кордон продати — вони на діамантах звихнулися, — ото б прибуток для казни… А ми ціну на горілку підвищуємо…
— Так для того ж, щоб ми з тобою менше пили.
— А я менше не п’ю…
Лапа підвівся навшпиньки й замахав рукою.
— Йдуть, он наші дівчатка…
Копот витягнув шию і гмикнув од задоволення.
— Точно, Вітіоню, дівка фартова.
— А я тобі про що торочу!
— Пляшка з мене.
— Не обійдешся…
Аріадна зиркнула на Копота з цікавістю. Нічого, вирішила, може бути. Вона, правда, нафантазувала собі зовсім інше й краще, щось схоже мало не на Байрона чи, в крайньому разі, Блока, проте, Байроном тут і не пахло. Та все ж Моня-великий нагадав їй якогось актора з календаря, випущеного кіностудією Довженка. Актор — також непогано, і Арочка привітно посміхнулася Моні, відчувши своєю маленькою долонею важкість і силу Мониної руки.
Вони засиділися до закриття ресторану, пили коньяк і шампанське, Аріадна таки сподобалася Копотові, бо не скупився: замовив балик і філе, Зоя захотіла ікри, та не було — ані чорної, ані червоної, обійшлися заливною осетриною. Оркестр почав грати прощальний танець, і Моня запросив Арочку. Йдучи до естради, запитав:
— Кажуть, у тебе окрема будка?
Натяк був досить прозорий, та Аріадна удала, що не зрозуміла його.
— Окрема, — відповіла недбало.
— Я проводжу тебе!..
Арочка похитала головою. Копот притиснув її до себе, повторив тоном, що виключав заперечення:
— Поїдемо до тебе. Прихопимо ще пляшку для підбалдіння. Де живеш?
Арочка підвела на нього очі. Хотіла заперечити, та в голові приємно шуміло, а Моня справді видався великим, сильним і бажаним, вона притиснулася до нього, відчувши міць його м’язистого тіла, й погодилася:
— Добре…
Лапа на прощання налив усім по повному келиху шампанського.
— Вип’ємо за Моню, — почав жартома, — за його велич і за те, щоб йому поставили отут, навпроти ресторану, монямент. І нарешті збудували в Києві монярельсову дорогу, якою їздитимуть усі його друзі, тобто монярхісти. А жінки, які в нього закохуватимуться, відсьогодні зватимуться моняхинями.
Жарт сподобався Копотові. Випив шампанське, усміхнувся і заявив:
— Завтра я б запросив вас у філармонію, таж не підете. Знаю я вас, та й сам не піду — нудьга зелена…
Вранці першою прокинулася Арочка. Покліпала очима, побачила поруч на подушці могутню потилицю, прикриту акуратно підстриженим русявим волоссям, на мить замислилася, та одразу все згадала й безцеремонно штовхнула Моню в спину.
— Вставай! — наказала.
Хміль вивітрився, а з ним і всі її почуття до цього зовсім незнайомого чоловіка. Копот солодко потягнувся, запитав!
— Котра година?
— По сьомій.
— Рано… — Повернувся до неї, та Аріадна рішуче відсторонилася.
— Не хочу.
— Ти що? — здивувався Моня.
— Не хочу.
— Здуріла?
— Сказано: не хочу!
— Не хочеш — не треба, — не наполягав Копот.
Сів на край ліжка, запитав не обертаючись:
— Лапа казав, ти машину водиш, правда?
Власне, почувши від Лапи, що Зойчина подруга чудово водить автомобіль, і запросив дівчат до ресторану.
— Права є… — відповіла Арочка, щиро здивувавшись, чого саме це зацікавило Моню.
— Тачки не маєш?
— Звідки? Якщо ти подаруєш…
— Я, може, й подарую, — несподівано сказав Моня. — Якщо гарно поводитимешся.
— Тобі щось не сподобалося?
— Ні, все гаразд. Однак таке діло: скоро знадобиться тачка.
— А я при чому?
Моня солодко позіхнув.
— Візьмеш у свого нового папахена. Казала, білу “Волгу” має…
— То я ж його тільки раз і бачила…
— Ну й що? Він з тобою зараз заграватиме — не відмовить.
