Феміністка - Кононович Леонід (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Справді, — вигукнув я, здивовано вибалушивши очі, — он як поранили мене торік на розборках, то лікарка в травматології зашивала рану на голові без новокаїну! Ще й лаялася, мов навіжена: «И где вас, — каже, — набралось, нечисти этой бандитской… да когда же вы перестреляете друг друга, будьте вы прокляты все». А медсестра робила укол, то як штрикнула — я й підскочив мало не до стелі!
— От-от, — покивала Мандела, — всі комплекси на місці! Тепер про Лесю. Ця особа поєднує в собі ознаки всіх психологічних різновидів феміністки. Домінантою її особистості можна сміливо назвати психотип «бізнес-леді» — створивши міцну й розгалужену організацію, в котрій працює величезна кількість жінок, вона реалізувала своє прагнення управляти людьми і маніякальне бажання помститися чоловікам, вириваючи жінок з-під їхньої опіки. Якби справа обмежувалася тільки цими заходами, то на її потуги можна було б дивитися з поблажливою посмішкою. Та дзуськи! Я дуже підозрюю, що ця особа відзначається дуже яскраво вираженим потягом до лесбійського кохання. Еротичний масаж приносить їй шалену втіху єдино через те, що робить всі ці маніпуляції жінка! Крім того, доходять до нас такі чутки, що вона затягує в свою організацію дівчат, котрим не поталанило в житті, робить їх матеріяльно залежними від себе, виставляючи одну лише умову: не виходити заміж і не мати жодних контактів з чоловіками…
— Ага, — буркнув я, — так он в чім заковика! Доходила й до мене така інформація…
— Крім оцих двох психотипів, Леся несе в собі комплекс жінки-убивці. Її поведінка під час масажу засвідчує це аж надто: вона дико гарчить, кусається, пацає ногами, а на тому тижні, перебуваючи в стані оргазму, вхопила масажистку за горло й стала душити… Тіло її дуже сильне й треноване, мені здається, що вона практикує бойові мистецтва й досягла в цьому ділі неабияких результатів. Хоча, — Мандела посміхнулася, — вся її діяльність підпорядкована одному бажанню, котрого вона, як і всі феміністки, не усвідомлює — звернути на себе увагу чоловіків, добитися їхньої любові й зіллятися з ними в повноцінному оргазмі. Можливо, тут криється прагнення повернутися в минуле, у ті часи, коли вона була повією, котра обслуговувала політиків, дипломатів, банкірів…
— Повією?! — вражено перепитав я.
— Ну звичайно! — Мандела зачудовано подивилася на мене. — А ти не знав?
— Та звідки ж, у дідьчої матері! — покрутив я головою. — Оце новина, так новина! А під чиїм дахом вона працювала?
Мандела стенула плечима.
— Все це для мене темний ліс. Власне, я й дізналася про це геть недавно — пару тижнів тому…
В коридорі затупотіли чиїсь босі ноги, а потім щось несамовито завищало. Куд-ди! — гаркнув Барабаш розлючено. Виск перейшов у страшенний лемент, і я втямив, що з кимось там сталася істерика.
— Людоньки, — вигукнула Мандела, зриваючись із місця, — та це ж Оленка!
Ми вискочили в коридор, і перед нами постало таке видовисько, що в Мандели щелепа відвисла, а я пошкодував, що не маю при собі фотоапарата: голий, волохатий і розписаний татуюванням Барабаш тягнув на плечі голісіньку дівчину, котра телесувалася й дриґала ногами, наче коза.
— Відставити! — гаркнув я командним голосом. Барабаш виструнчивсь як межовий стовп, і дівчина
звалилася з його плеча й так гепнула об підлогу, що все аж задвигтіло.
— А т-ти ж гицлю! — закричала Мандела, кидаючись уперед.
— До мене! — суворо сказав я. Барабаш переступив через дівчину, котра качалася долі, підбіг до мене й завмер. — Що за галас?
— А я не знаю! — сказав Барабаш. — Все було добре, займалися сексом… а вона тоді як почне плакати й кричати! Дурна якась…
— Моя ти ласточка! — сокоріла Мандела, притискаючи дівчину до себе й гладячи її по голові. — Скривдив цей падлєц нашу дєвочку, скривдив! Нічого, моя кошечка, ми йому яєла одірвемо й собакам викинемо… Собачки яєла гам-гам — і буде без яєць ходити, гад такий! Ми його ножакою як ширнемо в черево, то в нього й киші надвір повилазять, паразіта цього відмороженого…
— А я за паразіта осьо в глаз дам! — обернувсь до неї Барабаш.
— А т-ти обревку! — обурено заволала Мандела. — Заїздив бідолашну дівчинку до звалу та ще й рота роззявляєш? А хріна тобі за щоку тепер, а не дівчат! Купи надувну ляльку Джекі та й узувай — хоч по сорок разів підряд, вона все видержить! А це жива людина, їй боляче…
— Так, — сказав я, втрачаючи терпець, — ану позакривали роти обоє! Ти, коняко з яйцями… за сорок п'ять секунд щоб одягнений був, ясно? А ти, — глянув я на Манделу, — одведи цю Оленку хоч до дідька в зуби, тільки щоб вона тут не верещала, мов порося! Хто не втямив команду?
Барабаш сплюнув і подався геть. Мандела розгніваним поглядом провела його кремезну фігуру, де на спині було виколото портрет Че Гевари, а нижче, на сідницях, — двох чортів з лопатами, котрі рухалися в такт ходи, мов живі, по черзі жбурляючи вугілля в топку. Оленка гикала й тряслася від істерики, й ми повели її вниз.
— Хто сказав тобі, що Леся була повією? — поспитав я на східцях.
Мандела подумала, наморщивши лоба.
— Хто… А, так Чамбамбіна ж казала!
— Ти зустрічала десь її?
— Та вона сама приходила… на роботу проситися! Уяви собі, смердюча, страшна мов смертний грх, під очим синці… А Леся в той момент виходила з салону. Чамбамбіна й каже мені: «Бач, ти цю простітутку взяла до себе, а ми ж удвох із нею починали, я її ще навчала всьому…»
— То Чамбамбіна так змінилася?
— Не те слово, друже! Ну, та ти й сам переконаєшся, от заглянь на вокзал…
Нагорі з'явився Барабаш. Він був уже одягнений і в руці тримав пляшку з джином.
— Ну що, — спитався він, прикладаючись до пляшки, — додому?
Я суворо насупив брови.
— Спускайся, обревку! Яке додому — ми ж на роботі, забувся?
Барабаш неквапом почвалав униз, періодично цмулячи із плящини.
— А куди ж ми поїдемо? — поспитався він, спиняючись переді мною. — В кабак, еге?
Я видер у нього пляшку й потяг добрячий ковток.
— Ні, — сказав я, облизуючись, — на вокзал!
Грімкий розкотистий голос поволі оголошував прибуття якогось потяга. Кожне слово він скандував настільки монотонно й чітко, що я ледве стлумив бажання розрядити парабелума простісінько в чорну пащу гучномовця.
— Приморозило наче… — сказав Барабаш, послизнувшись біля дверей і мало не розсадивши потилицю об гранітний ріг стіни. — Послухай, а що ми тут шукаємо, га?
— Що, що… — сказав я, роззираючись наокіл. — Кошмана треба знайти, от що!
— А на хріна?!
— Не став дурних запитань! А то ти дуже схожий на дебіла, коли отаке питаєш…
Барабаш ображено засіп. Ми піднялися на другий поверх, і я, спинившись на східцях, ще раз окинув поглядом величезний вестибюль, в котрому кишма кишіло всякого люду.
— Ось тут, до речі, — сказав Барабаш, киваючи на парапет, — стояла колись така здорова статуя Леніна… Пам'ятаєш?
— Ну й що з того?
— А знаєш, чому її зняли?
— Не став дебільних запитань, кажу тобі! Набридла, то й зняли…
— А хріна! Прибрали цього Леніна через те, що після розвалу Союзу він о дванадцятій ночі плигнув з парапета у вестибюль і став давити людей ногами! Кажуть, тої ночі загинуло три тисячі душ, а кров текла з вокзалу аж до будинку побуту «Столичний»…
— Сам вигадав? — з повагою глянув я на Барабаша.
— Щира правда, клянуся бородою Аллаха! — Барабаш дістав з-під светра тяжкого золотого хреста й поцілував. — Газета писала… сам знаєш, в газеті одна щира правда пишеться!
— А я вже зрадів — ото, думаю, в тебе клепок у голоді побільшало…
Я підійшов до дверей із написом «Видеопрокат. Посторонним не входить» і пхнув їх ногою. В маленькій кімнатці, поклавши ноги на стіл, сидів стрижений молодик і дивився телевізора.
— Шо такое? — поспитався він, вирячиши на мене свої нахабні цинічні очиці.
Я вдарив його відкритою долонею по мармизі. Звук був, наче гупнули дошкою по землі — молодик повалився додолу разом із кріслом, і з носа в нього потекла кров.
