Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Про яке здоров'я можна говорити! Сидить у генделику і п'є! А тоді приходить додому й скаржиться: «Віро, ну що це за публіка… жодної думки немає в них у голові!»
Ми дико заіржали.
— Дід — це головний конструктор! — пояснив Серьога Циплаков. — Але його завод став непотрібен. І Дід став непотрібний теж. І взагалі все стало непотрібним. Тепер Мама Вєра їздить по базару, а Дід жлуктить горілку. Але Мама Вєра не падає духом. Адже я сказав їй, що говорив на цю тему великий кормчий Мао Цзе дун… А що він говорив, Мамо Вєро?
— Бідність — це дуже добре, злигодні — це щастя! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра.
— Мама Вєра — це людина! Тому я й хотів тебе з нею познайомити… Ходімо, братва!
Ми звернули в бокову алею й спинилися перед наметом з іграшками. В ньому сиділа невисока худенька дівчина. Вона посиніла од холоду й гріла долоні до горнятка з гарячою кавою.
— продекламував Серьога Циплаков, посміхаючись мов чортяка. Тоді показав на дівчину: — Це — Сніжана. Вона скінчила цю саму… консерваторію! По класу скрипки, коротше. Але скрипалів нікому й на хрін у незалежній Україні не треба. Тому Сніжана сидить на ринку й торгує іграшками, — він знову посміхнувся. — Целка, до речі. Ну, що, Сніжано, місячні зібрала?
У якусь мить мені здалося, що дівчина вихлюпне ту каву простісінько в наші дурнуваті мармизи. Скількись часу вона розглядала нас, видзвонюючи зубами од холоду, потім дістала з верхньої кишеньки кілька заяложених банкнот і подала Серьозі Циплакову.
— Дякуємо за службу! — виструнчився він, віддаючи честь. Дівчина відпила з горнятка.
— До порожньої голови руку не прикладають! — холодно зауважила вона.
— Що?! — перепитав Серьога Циплаков.
— Усе правильно! — сказав я. — Ти ж без шапки, втямив?
— Ну то й що?
— В армії честь віддають, прикладаючи руку до головного убору! — пояснив Барабаш. — Диви, баба… а знає! А ти що, не служив?
Серьога Циплаков зачудовано глянув на нього.
— Я… служив?! — він зненацька зареготав, аж ворони перелякано знялися з огорожі й, каркаючи, стали кружляти над базаром. — Братухо, я зону топтав ще з малолєтки… а ти кажеш — служив! Я чотири строки в хазяїна чалився, второпав?
Барабаш крутнув головою й нічого не сказав. Ми обійшли ще кілька наметів, і Серьога Циплаков показав на бабуню, котра сиділа під огорожею. Перед нею стояло кілька ящиків, і на них були розкладені цигарки, крем для взуття, зубна паста й клей «Момент».
— А це, — сказав Серьога Циплаков, — баба Маня! Баба Маня — ветеран трудового фронту. Сорок п'ять років пахала вона в шкідливих умовах, а на пенсії мало не вмерла з голоду. Тому що серйозні люди поділили всі блага, а бабу Маню викинули на смітник.
Серьога Циплаков скрутив дулю й помахав нею в повітрі.
— Тепер баба Маня сидить на базарі й продає цигарки. Ну що будемо сьогодні курити, бабуню?
Баба Маня глянула на нього своїми бляклими очицями. Маленька, опецькувата, в сірій мохеровій шапочці, вона була схожа на гриб-боровик.
— Так шо ж, дєточка… — баба Маня зітхнула й подала йому пачку «Трусарді». — Ти завжди самі дорогі куриш!
Вона хтіла було ще щось промовити, але в сей мент із-за ятки висипав цілий гурт дітлахів.
— О, дайте «Момент»! — стрижений хлопчик у куртці з чужого плеча поліз у кишеню й дістав цілу жменю дрібняків. — Або ні… краще два дайте!
— Нащо це тобі клей? — поспитався Серьога Циплаков.
— А ми камеру клеїмо! — голосно сказав хлопчик. — Ну, давайте ж, бабо… хутчій!
Я глянув на дітлахів. Це була геть малеча — років чотири-п'ять, усі в лишаях і стрижені під машинку. Один малюк тримав у руці армійський протигаз.
— Камеру? — Серьога Циплаков метнувся вперед і вихопив протигаз. — А це що таке, га?
— Ти, бик, оддай! Ану оддай, на хрін, бо зараз уб'ємо! — загаласувала дітвора, хапаючи його за поли. — Оддай, рікітьор!
— Тихо! — заревів Серьога Циплаков. — Приміряю і оддам. Врубалися?
Він одяг протигаз на свою чортячу мармизу, поправив його і раптом страшенно закашлявся. Його наче конвульсії вхопили: він присів, тоді випростався, затим знову присів, а далі почав гасати по алеї, шалено вимахуючи руками.
— Лови його, лови! — загукала баба Маня.
Серьога Циплаков нарешті здер протигаз і, дико заревівши, пожбурив ним у дітлахів.
— Ах ви ж байстрюки смердючі! Повбиваю всіх, на хрін! Я вхопив його за лікоть.
— Ти що, здурів? На дідька вони тобі здалися? Баба Маня посміхнулася.
— Дєткі, — лагідно сказала вона, — в єтот протівгаз капають «Момент»… а тада надівають на головкі й нюхають! Кайх ловлять, короче.
Серьога Циплаков приклав руку до серця.
— Як дихнув — мало мотор не спинився! Давай знімать цю заразу, а вона як приросла… Ну, думаю, клямка!
— А що ж це за діти, в чортової мами? — глянув я на бабу Маню.
— З нашого дома. Багатодітна семня, муж і жіна валкаго-ліки… а дєткі ходять і просять в людей, — вона знову лагідно посміхнулася. — Напросять грошенят — і до мене, по клей…
— А нащо ж ти їм продаєш, стара вєшалко? — суворо спитав Барабаш.
— Хай нюхають дєткі! — знову посміхнулася баба Маня. — Нанюхаються — та хутчій вимруть… бо шо з них виросте при такіх родітілях? Убійци да насільніки, больш ніхто!
Барабаш роззявив було рота, щоб сказати їй пару теплих слів, але передумав.
— Ходім… ходім звідси на хрін! — понуро буркнув він. Ми вийшли з бокової алеї, й Серьога Циплаков показав на продуктові ятки.
— Отут продають хавку, бачите? Обіг у них силенний, і з кожного місця ми збираємо по двісті доларів… — він раптом схопив мене за руку. — Дивися, дивися… оце буде комедія!
Якийсь кремезний паруб'яга у фартусі розвантажував фургон. Він тягав упаковки мерзлої риби й кидав їх на прилавок.
— Ну й що? — глянув я на Серьогу Циплакова. Він приклав пальця до губів.
— Тихо! Зараз побачиш комедію.
Паруб'яга кинув на прилавок останню грудомаху й витер долоні об фартуха.
— А порозбивать? — докірливо поспитала продавщиця.
— Хоч сто порцій! — з готовністю відгукнувся паруб'яга. Він узяв плиту і, зваживши її в руках, підняв угору. Якусь
мить він стояв, неначе приміряючись, а тоді зненацька щосили вгатив нею об голову.
— Х-хуяк! — гаркнув він не своїм голосом.
Плита розвалилася на кавалки. Паруб'яга кинув їх продавщиці й узяв ще одну упаковку.
— Оце клас! Почекай, браток… та зачекай же ж! — я підбіг до прилавка й, ухопивши таку ж грудомаху, підняв її над головою. — Ану разом!
— Х-хуяк! — гаркнули ми дружнім хором, і плити розвалилися на наших головах із жахливим хряскотом.
— Ану ще! — скомандував я, хапаючи ще одну грудомаху.
— Х-хуяк! — гаркнули ми, закотивши очі під лоба, й навсебіч бризнули скалки мокрої криги.
— Ану ж бо і я! — Барабаш ухопив під огорожею бордюр-ний блок і підтюпцем прибіг до ятки. Ми з паруб'ягою саме занесли над головами упаковки мерзлої риби, коли цей обревок став коло нас і підняв бетонний блок над своєю стриженою вугластою гирею.
— Х-хуяк! — гаркнули ми утрьох…
…і, наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бордюр опускається на його квадратну довбешку, як помалу починає зміїтися по ньому темна кривуляста тріщина, котра дедалі ширшає й ширшає, — аж зненацька блок репнув і розвалився навпіл, наче кавалок пресованої макухи.
— Ні хріна собі! — видихнув хтось позаду.
Я озирнувся. Довкруги вже чорніла юрма. Люди мовчали й, пороззявлявши роти, дивилися на Барабаша. Він жбурнув половинки бордюра під огорожу й, почухавши маківку, зверхньо зиркнув на нас із паруб'ягою.
— Отак треба робити… поняли, обревки? А то знайшли чим хвалитися!
Серьога Циплаков отямився й закрив рота.
