Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
Хаблакові зробилося трохи ніяково, тим більше, що дві інші техредакторки одверто захихотіли, капітан засовався на стільці, либонь, цю його напруженість помітив завідуючий відділом, бо відклав великий темно-червоний гранат, з якого непоспішливо висмоктував сік, і мовив, з осудом похитавши головою:
— Таке трапилось — і в нашому видавництві! Ви до нас, звичайно, у справі, капітане?
— Як цікаво! — вигукнула чорнявка, що так і не відводила очей від Хаблака. — І ви шукаєте злодія?
— Шукаю.
— І скоро знайдете?
— Сподіваюсь.
— Ми ніяк не можемо повірити, що хтось з наших…
— Досить, Зою, — обірвала її дівчина, що сиділа збоку від Хаблака. — У людини справи, а ти про дурниці.
— Це я про дурниці? Не розумієш, то помовч! А у вас, капітане, пістолет є? — запитала раптом.
Хаблак засміявся й поплескав себе по порожніх кишенях.
— Як бачите, не ношу.
Дівчина смішно випнула губи.
— А якщо затримувати злочинця? Він же не захоче, щоб його заарештовували, правда?
— Надивилися фільмів! — пробуркотів заввідділом і знову взявся за гранат. Він висмоктував його з таким апетитом, а гранат був такий великий, свіжий і червоний, що в Хаблака рот сповнився слиною, він проковтнув її і несхвально зиркнув на завідуючого. Але той відповів такою доброзичливою посмішкою, що неприязнь Хаблака вмить зникла: цей чоловік буквально випромінював добросердя, либонь, дівчата користувалися з цього й не дуже слухалися свого начальства, бо не звернули на його репліку жодної уваги. Чорнявка навіть осудливо махнула рукою — для чого, мовляв, втручатися не в свої справи — і запитала:
— Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!
Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:
— Нічого з ним не станеться.
— Роззява! — одірвався од граната завідуючий.
Капітан схвально кивнув: так, елементи нехлюйства в поведінці Хоролевського таки були.
— Тепер до вас запитання, товариші. — Хаблак перевів розмову в ділове русло: — Чи не бачив хтось з вас випадково звідси, — підійшов до вікна, — білу “Волгу”? Он там, поблизу бузкових кущів?
— Ні, — відповіла чорнявка впевнено, та її сусідка, дівчина з високою кучмою каштанового волосся, мигдалевидними японськими очима, нараз підвелася, визирнула надвір і запитала:
— Біля рогу будинку?
— Он там, — вказав капітан пальцем на асфальтовану доріжку за сальвіями, — чи, може, трохи ближче.
— Бачила, — ствердила дівчина. — Біла “Волга”. Двадцять четверта. На тому тижні, а востаннє — зовсім недавно.
Хаблак подивився на неї з надією.
— Номер запам’ятали?
Дівчина знизала плечима:
— Для чого мені?
— Буває, що ненароком…
— Сімка… — дівчина потерла скроні й ствердила: — Так, сімка, номер починається з сімки, а далі не знаю. Сімка для мене щаслива цифра, я й помітила її.
— А хтось з видавничих працівників підходив до “Волги”?
— Так наша ж машина тут не стоїть. З того боку, на вулиці.
— Але ж біла “Волга” приїжджала за кимось… — втрутився завідуючий.
— Може, приїздив хтось з авторів, — заперечила дівчина.
— Так, — кивнув Хаблак, — то, виходить, не бачили?
— Ні.
— Шкода.
Хаблак попрямував до директорського кабінету. Знач, що Миколу Семеновича викликали до начальства, й вирішив скористатися його телефоном. Подзвонив Каштанову, доповів про хід розслідування й попросив доручити автоінспекції скласти список білих “Волг”, номерний знак яких починався з сімки.
Вийшов до приймальні. Секретарка обернулася до нього від друкарської машинки, капітан заспокійливо посміхнувся їй, і дівчина знову заглибилася в папери. Хаблак роздивився довкола — звичайна приймальня не дуже великої установи. Навпроти директорових — двері до кабінету, головного редактора, шафа, стіл секретарки, столик з друкарською машинкою, кілька стільців. У кутку м’який фотель. Хаблак довго дивився на нього, потім сів, поклавши руки на бильця. Двері директорового кабінету були розчинені — метрів за п’ять — шість від них по прямій стояв стіл, на якому позавчора Хоролевський розкладав свої знахідки.
Хаблак повільно вернувся до кабінету, обігнув приставний столик, узяв попільничку з грубого скла. Хотів кинути на фотель, та до приймальної зайшли головний редактор і завідуючий техвідділом.
Головний здивовано зиркнув на капітана, а завідуючий злякано відсахнувся, буцім Хаблак і справді мав намір кинути в них важку попільницю.
Капітан опустив її на стіл, посміхнувся ніяково.
— Ми з Аркадієм Семеновичем завадили вам? — запитав не без іронії головний. Був він маленький на зріст, лисуватий і взагалі якийсь тендітний, але тримався суворо, випинав груди й ходив з піднятою головою, як ходять переважно високі й стрункі люди. — Може, треба допомогти?
— Ні, дякую. А втім… Відійдіть, будь ласка, від дверей.
Коли відійшли, капітан кинув попільничку. Кинув так, як кидав Ситник сигаретну пачку — легким і елегантним рухом. Попільничка впала на м’яке сидіння фотеля, і Хаблак засміявся.
Головний зазирнув до кабінету.
— Ось так? — запитав. — Не може бути!.. У темряві?
Хаблак вийшов до приймальні, взяв попільницю.
— Темрява не завадить, коли в людини тверда тренована рука. Як ви вважаєте?
Головний невизначено знизав плечима.
— Можливо… Але кого конкретно ви маєте на увазі?
Хаблак відповів ухильно:
— Подивимось.
— Скоріше б, — пожував губами головний. — А то якось незручно. Усім…
— Так, усім, — ствердив Аркадій Семенович.
— Ну, вам то що! Ні вас, ні ваших дівчат на тому вечорі не було.
— Облиште, Василю Йосиповичу, всім ніяково. Наче ми в безповітряному просторі. В одному колективі живемо.
Зрештою, це було правильно, і головний не став заперечувати.
— Наша допомога потрібна? — запитав.
Хаблак похитав головою, і Василь Йосипович, пропустивши вперед завідуючого техвідділом, попрямував до свого кабінету.
Хаблак подивився на годинник. Скоро мусив приїхати Зозуля, і капітан вирішив перехопити його на тролейбусній зупинці. Лейтенант справді не забарився. Хаблак розповів про повідомлення техредакторки, яка запам’ятала сімку на номері, і про експеримент із скляною попільницею.
Зозуля, як завжди, висловився одразу й категорично:
— Кажеш, Ситник з Власюком товаришують? Чудово. Ситник викидає в темряві чашу на крісло, Власюк хапає її, поспішає до білої “Волги”, передає шоферові, а сам повертається. Правда, не розрахував час і трохи припізнився: з’являється, коли світло вже горить, — і його помічають. А так — усе тишком-нишком, і ніяких проблем.
— Що ж, — погодився Хаблак, — тепер нам слід знайти останню ланку: волгаря.
— Якщо дівчина не помилилась, це не так уже й важко.
— Каже, запам’ятала точно.
— До автоінспекції?
— Куди ж іще?
До кінця дня Хаблак із Зозулею встановили, що білих “Волг”, номери яких починалися з сімки, дивовижно мало: всього одинадцять. Вісім з них відпадали одразу — державні машини й того вечора стояли в гаражах.
Лишилося три — одна державна й дві приватні. Перша належала будівельному тресту, увечері позавчора шофер відвозив директора до санаторію в Пущу-Водицю, звільнився пів на сьому й близько восьмої міг стояти під видавництвом, бо повернувся до гаража на початку десятої. Приватні ж машини могли бути де завгодно, й Хаблак мусив познайомитися з їхніми власниками.
Зозуля поїхав до шофера з будтресту — той був вихідний і мав оселю в чорта на болоті, десь у Боярці, а Хаблак сів у тролейбус, що йшов на Нивки: на вулиці Щербакова мешкав перший власник білої “Волги” — Гаврило Спиридонович Іванов, — колишній спортсмен, а нині директор промтоварної бази. Другого власника — Бориса Корнійовича Брянського — Хаблак вирішив потурбувати лише в крайньому випадку, бо навряд чи сам Борис Корнійович спілкувався б з Власюком — видний вчений, академік, директор інституту…
