Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗

Зараз господар кабінету поновлював у пам’яті най-дрібніші деталі розмови.

Той пройдисвіт із кореспондентським посвідченням знав, що Рудольф Зікс живе поблизу міста в маєтку і, як людина психічнохвора, не має жодних контактів із зовнішнім світом. Власне, такі відомості він міг одержати навіть у портьє готелю, де зупинився, — ні для кого це не секрет, колись у цьому невеличкому місті долю групенфюрера СС обговорювали на всіх перехрестях, та з часом почали забувати: навіть ліві журналісти, які свого часу намагалися спростувати висновок лікарів, давно вже вгамувалися (минуло ж стільки років!), — і раптом цей візитер із Швейцарії напередодні прибуття людей Лібана…

Непроханий гість намагався переконати його, Зікса, що почав писати книгу чи то про історію націонал-соціалізму в Німеччині, чи то про колишніх діячів СС і що в зв’язку з цим йому конче необхідно побачити пана Рудольфа Зікса, одного з небагатьох високопо­ставлених есесівських генералів, що живуть і понині.

Інший на місці Ганса-Юргена Зікса повірив би кореспондентові, однак він мав багатий життєвий дос­від і знав: справжній нишпорка завжди забезпечує свої тили й має таку версію, що й комар носа не підточить.

“Але ж, — цілком резонно зауважив Ганс-Юрген, — чи знає пан журналіст, що Рудольф Зікс — людина хвора, і контакти з ним дозволені тільки лікареві та обслуговуючому персоналу?”

Журналіст відповів, що він у курсі справ, більше того, знає, що групенфюрер іноді згадує багато цікавого, і, зрештою, можна вдатися до лікарської допо­моги.

“Ні, — рішуче підвівся Ганс-Юрген Зікс. — Я не мо­жу дати дозвіл на розмову з братом, бо всілякі спога­ди негативно впливають на його й без того розладнану психіку”.

Гість відкланявся. Він поводився чемно, але це ще дужче насторожувало пана Зікса.

Ганс-Юрген почав розмірковувати: що він утра­тить, коли преса пронюхає про контакти їхньої фірми з людьми Лібана?

По-перше, вони рознесуть це по всенькому світу, що може зашкодити діловій репутації фірми “Ганс-Юр­ген Зікс і К°”. По-друге, Рудольф і ці південноамериканці обговорюватимуть проблеми повернення до Федеративної Республіки Німеччини деяких емігран­тів та їхніх дітей, що, зрештою, сприяло б активізації діяльності існуючих і створенню нових реваншист­ських організацій. По-третє, — цей пункт, певно, слід було пересунути на перший план, — згідно з попередньою домовленістю саме через фірму “Ганс-Юрген Зікс і К°” у Західну Німеччину переправлятимуться капітали для фінансування цих організацій — есесівці встигли покласти значні суми на рахунки південно­американських банків.

Самі лише проценти від цих операцій розпалювали апетит господаря фірми, а він знав, що не обмежиться самими процентами.

Отже, будь-яка гласність могла призвести до непо­правних моральних — Ганс-Юрген лицемірив навіть у думках, ставлячи це на перше місце, — й матеріаль­них втрат. Адже ж і реваншистські організації, й но­ва партія фон Таддена, яку вони підтримували, — ос­нова четвертого рейху. А четвертий рейх необхідно буде одягати в мундири, і Ганс-Юрген Зікс не мав жод­ного сумніву, що право на це одержить фірма, котра сприятиме утвердженню цього рейху. Тут вже пахло такими сумами, що й проценти з південноамерикан­ських капіталів, і надпроценти видавалися дрібною розмінною монетою!

Зікс подзвонив секретарці й розпорядився покли­кати Роршейдта.

Лише переступивши поріг кабінету, Генріх Роршейдт зрозумів, що на нього чекає якесь важливе завдання: різкий сигарний дим вдарив у ніс, і Генріх задоволено понюхав повітря — так завмирає на мить гончак, почувши запах дичини.

— До нашого міста приїхав швейцарський журна­ліст Карл Хаген… — почав Зікс.

— Це тип, який щойно морочив вам голову? — перебив Роршейдт: він виконував найделікатніші до­ручення хазяїна й дозволяв собі деяку фамільяр­ність.

— Так. — Зікс уважно дивився на підручного, хо­ча споглядання Генріхового обличчя нікому не могло принести задоволення: деформований від численних бійок ніс, товсті губи й пронизливо-хитрі очі під приплюснутим чолом. Роршейдт мав силу первісної люди­ни, звірячу витримку, був невибагливий, головне ж — служив усю війну вірно братові, тепер йому, Гансу-Юргену Зіксу. — Цього журналіста… — Зікс витримав паузу. Не тому, що йому важко було вимовити на­ступні слова чи раптом сумління заговорило в ньому, просто, даючи таке розпорядження, мимоволі стаєш співучасником, а це завжди неприємно знати, то на тебе може чекати довічна каторга.

На щастя, Генріх допоміг йому.

— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.

— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!

— Спробуємо сьогодні ввечері.

— Він зупинився в готелі “Кінг”.

Генріх переступив з ноги на ногу.

— Все?

Зікс махнув рукою.

Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачу­вати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…

Але ж як часто обставини бувають вищі за лю­дину!

Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним ав­томатом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зе­лень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.

Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло сві­жістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.

Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце захо­дило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торк­неться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміх­нувся:

“Тут кожен другий працює на пана Зікса”.

Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.

Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, за­ливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й за­питав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом (“Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею”). Звичайно, для одного боже­вільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморг­нув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й боже­вільний.

Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевни­лись, що потрапити туди неможливо (справжня тю­ремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські об’єкти.

Потім — відвідини швейцарським журналістом па­на Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.

Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.

Один запитав Карла:

— Це не ви поставили машину біля паркової бра­ми? Ми не можемо заїхати…

— Ні, я без автомобіля…

— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.

— Але ви помиляєтесь…

Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в під­боріддя.

— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс ру­ки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпя­чими руками.