Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗

— І люди тоді будуть світлішими й чистішими, — мрійливо мовила Аннет. — Їх цікавитимуть точні на­уки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інфор­мації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і не­нависть! — Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. — Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди бу­де законом, і вони самі запропонують дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо “фольксвагена”. Якщо, звичайно, фірма “фольксваген” існува­тиме і тоді.

— Ха-ха-ха… — зареготав Карл. — Проти цього важко заперечити.

— Здаюсь… — підніс руки Гюнтер.

Скло в машині опустили, і її продувало з усіх бо­ків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схи­ли, вкриті низькорослим чагарником і травою, здава­лось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою — не вірилось, що зовсім недавно шосе оточу­вали зелені альпійські луки, а від холодної води гір­ських джерел зводило рот.

Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого “оранчаде”, сплюнув з огидою.

— В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, — запропонував. — Я помру, якщо не ковтну води з льодом. — Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: — Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.

— Хлопці такі нетерпеливі… — осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зро­зумів — усі, крім нього.

Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла міс­це поруч із Карлом.

Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сер­дився недовго — чи варто псувати собі настрій? — не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…

Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, про­їхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле — дорогою сонця — через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила “фольксваген” кольо­ровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюн­тер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.

— Пізанська башта! — обурювався. — Ну, звичай­на собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаме­нитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти — чиї? Називай кого хо­чеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малю­нок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це — Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: “Боже мій, Італія — це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!”

— І все ж ми подивимося Пізанську башту, — твердо мовила Аннет.

— Звичайно, подивимося, — не вгамовувався Гюн­тер, — а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний “фольксваген”, Карл. Я б зняв усі чоти­ри колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів — інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських су­мочках.

Аннет засміялась.

— Але ж я не бачила і Колізею…

Гюнтер пригальмував.

— Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці — знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…

У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в де­шевому готелі на околиці й вирішили не затримува­тись — дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватікан­ський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі — хіба будеш із спокій­ною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли залишилося три години їзди?

Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шля­ху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.

За Терні шосе поступово вирівнялось, тепер їхали долиною, зрідка проминаючи села, містечка.

Ассізі побачили здалеку — праворуч од дороги на високому пагорбі тулилися один до одного, як ляль­кові, будиночки, собори — все це на тлі синього неба й рудих, випалених сонцем узвиш здавалося нереаль­ним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різ­ні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.

Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті приве­ла їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видава­тися маленькими й дитячими — в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять пока­зувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через ву­лицю потиснути один одному руки; численні пово­роти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба — виноградники й кипариси.

Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч — монастир, верхній собор Сан-Фран­ческо з фресками Чимабуе, трохи далі — жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одра­зу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.

Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного свя­того, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше брудну­ваті й некомфортабельно умебльовані кімнати,— один із них примостився поруч з собором, і Карл запропо­нував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в най­ближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кис­лого червоного вина.

Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного свя­щеннослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто немож­ливо.

Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголо­шену тираду, розчинив скляні двері й замахав рука­ми просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.

— Оцьому синьйору потрібен отець Людвіг!.. — почав голосно, мало не на всю площу, й Карл ви­мушений був обірвати його, пояснивши, що справді має приватну справу до отця Пфердменгеса, й чи не візьме послушник на себе труд вказати йому, де той мешкає.

— Отець Людвіг відпочивають, — пояснив послуш­ник, обмацуючи Карла цікавими очима. — Вони під­водяться о п’ятій, потім молитва, кава — раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.

— І де бути о шостій?

— Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.

Карл лише зміряв послушника насмішкуватим поглядом, і той відступив.

Умовились, що Карл чекатиме біля входу до мо­настиря. До шостої було ще чимало часу, й Карл із Аннет спустились до усипальні Франціска Ассізького, розташованої в нижньому соборі. Тут стояла прохолода, пахло ладаном і ще чимось солодкавим — запах, який супроводжує мощі в церквах, підвалах і печерах усього світу.

Усипальня справляла величне враження: всюди багато золота, полірований граніт і мармур, важкий оксамит. Аннет зупинилась, вражена, постояла трохи й шепнула Карлові, що святому Франціску лежати тут, певно, незручно — він усе життя проповідував аскетизм, а ченці його ордену свого часу відмовля­лись не лише від розкошів — елементарних людських благ.