Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
— Розалія Володимирівна Ютковська. Перукарка. Сусідка по дачі впізнала її. Ось акт впізнання.
З фотографії дивилася справді вродлива дівчина, хоч знімок був і неякісний. Видовжене обличчя на довгій шиї, покаті плечі й великі, видно, темні очі. І сміливий погляд. Така обпече, лише зиркнувши.
Хаблак попросив лейтенанта принести ще кілька фотографій жінок, розклав їх на столі, скоро з’явився Данько, капітан підвів його до столу, попросив подивитися уважно: може, з котроюсь довелося зустрічатись…
Данько вдивлявся довго, і капітан уже встиг вирішити, що його передбачення хибні, коли художник нерішуче підняв фото Ютковської.
— По-моєму, я бачив її у видавництві, — сказав.
— Маєте зірке око, — схвалив Хаблак.
— Мушу, як-не-як, а художник.
— І ця жінка заходила до Крота?
— Багато від мене хочете.
— Справді, багато, — кивнув капітан. — Пригадайте.
— Може, й до Крота. Було це влітку. Прийшла в жовтій сукні з чорними квітами чи листям, це я точно пам’ятаю — жовта сукня, бачив її в коридорі під час перерви, отже, хтось чекав її. А от куди пішла…
— Не до Ситника?
— Ні, наші двері мало не поруч, а вона подалася далі,
— Там коридор розходиться. Ліворуч — до кабінету заступника директора, просто — до завгоспа. Вона повернула чи пішла до Крота?
— Не пам’ятаю.
— Ну, добре… — Хаблак був явно розчарований. — Як там у видавництві?
— Гарного мало: ця злощасна чаша, тепер убивство!
Хаблак змішав фотографії, подав Зозулі.
— Поїдете, лейтенанте, разом з Даньком. Дівчина видна, вродлива дівчина, таку у видавництві мусили запам’ятати. Покажіть її фото, може, хтось і згадає.
— І завгоспові?
— Ні-ні… — насварився Хаблак пальцем. — Ти що, здурів?
Зозуля з Даньком поїхали, а Хаблак подзвонив Дробасі. Розповів про зроблене й свій план провести вечір у компанії перукарок. Слідчий подумав трохи й схвалив:
— Давайте, Хаблак, мій внутрішній голос підказує, що ця Ютковська — цікава штучка. Бачите, приходила до видавництва, і щось у цьому є.
— Лейтенант Зозуля поїхав туди й спробує встановити, саме до кого приходила.
— От-от, — зрадів Дробаха, — це дуже важливо. Але ж ви казали — не до Ситника. Отже, має в “Кристалі” ще знайомих, можливо, вони звели їх із Ситником. А як версія з завгоспом?
— Розробляємо.
— Ну, добре. Я вас тільки дуже прошу: в ресторані багато не пийте й не кажіть дружині, що були з дівчатами. Воно, правда, за обов’язком, та жінки іноді це не дуже-то й розуміють.
— Якщо не сказати: зовсім…
— І правильно роблять.
Хаблак хотів зауважити, що Іван Якович не зовсім послідовний, але той щось гмикнув у трубку й поклав її.
Віта стояла біля входу до ресторану “Метро” й поруч неї Розалія. Хаблак помітив каштанову перукарку ще здалеку й подумав, що чутки про її вроду не перебільшені. Принаймні фотографія була блідою копією. Висока, ще й у туфлях на високих підборах, обличчя довге, очі широко поставлені, великі, чорні.
Розалія подала Хаблакові руку з довгими білими пальцями, взагалі, вся вона була якась видовжена, хоча й діставала капітанові лише до підборіддя, але ніхто не назвав би її сухорлявою.
— Почекаємо трохи, — сказала Віта Хаблакові, — мусить прийти Жека. Розин хлопець, — пояснила. — Може трохи затриматись.
Але Жека не затримався — з’явився за три — чотири хвилини, вийшов з потоку пасажирів і одразу побачив дівчат. Круто повернув до них і зупинився, широко розставивши ноги в розкльошених модних брюках яскраво-бурякового кольору. Піджак Жека носив світло-синій, точніше, волошковий, либонь, йому подобалось оце поєднання кольорів, бо стояв, випнувши гордовито груди й ледь подригуючи ногою, — картинна поза провінційного піжона.
Віта назвала Хаблака, Жека подав йому руку зневажливо, певно, висловивши цим свою не дуже велику повагу до торгашів. Однак капітан не образився на цю зверхність, потиснув Жеці руку міцно, бо набачився всього й не звик складати враження про людину з першого погляду.
Був Жека на півголови нижчий за Хаблака, проте кремезніший і силу, либонь, мав справді волячу: м’язи випирали з модно пошитого вузькуватого піджака.
— Що, дівчата, скучили? — Поправив на голові кепочку з коротким козирком. — Кирнемо сьогодні, я ставлю, і щоб було все чин-чинарем.
— По-моєму, запрошував я, — запротестував Хаблак, — з мене шампанське з приводу знайомства.
— Шампанське? — аж здивувався Жека. — Ти п’єш шампанське?
— А що?
— Як на мене, ним лише запивати. Ну, дівчатам ще для захмеління…
Зрештою, кожен міг мати свої погляди, і Хаблак не заперечував. Офіціантка влаштувала їх у куточку зала й одразу, пошепотівшись із Жекою, поставила на стіл пляшки горілки й коньяку.
— Ще притягнеш шампанського, — наказав Жека. Він явно брав кермо влади в свої великі й не дуже-то відмиті руки, зрештою, Хаблакові було все одно: чим більше вип’є компанія, тим вільніше почуватимуться дівчата, і язики в них, звичайно, розв’яжуться.
Жека налив собі три чверті фужера горілки і з іронією дивився, як береться бульбашками вино в кришталевому бокалі Хаблака, вже підніс фужер і підчепив виделкою добрячий шмат буженини, та нараз якась думка зупинила його, запитав, підозріло блиснувши очима:
— Дівчата кажуть: ти директор магазину?
— Ну й що?
— А чому тобі така честь — директор?
— Бо закінчив торговельний інститут.
— І де твоя крамничка?
— На Куренівці.
— Щось є, — клацнув пальцями, — дефіцитне?
— А що треба?
— Роза брючний костюм хоче.
— Зробимо.
— Коли?
— На тому тижні.
Така категоричність, певно, заспокоїла Жеку, бо вихилив горілку до кінця, ледь примружившись, і кахикнув од задоволення. Дівчата, не вагаючись, приклалися до коньяку, і лише один Хаблак обмежився шампанським. Віта, правда, намагалася умовити його випити чогось міцнішого, та капітан послався на те, що завтра в магазині ревізія і мусить мати зовсім свіжу голову.
Згадка про ревізію викликала в Жеки серію не дуже вдалих жартів, Хаблак віджартовувався в’яло, дівчата нарешті зрозуміли, що ця розмова його нервує, і Розалія розповіла про нового завідуючого перукарнею. Виявилось, молодий хлопець, але віртуоз, одержав другу премію на конкурсі у Варшаві, блискуче працює й взагалі симпатичний. При згадці про чоловічі якості нового начальства Жека явно спохмурнів, він схопив дівчину вище ліктя так, що та зойкнула й потерла почервоніле місце.
— Я твоїх хахалів!.. — Жека підвів величезного кулака. — До нігтя!
Ютковська, хоча, видно, й не відзначалася особливою покірністю, якось знітилася, поклала хлопцеві руку на плече, щось прошепотіла на вухо — Жека одразу розм’як, посміхнувся блаженно й налив собі другу порцію горілки.
Хаблак, повільно смакуючи шампанське, непомітно витягнув із Жеки все, що хотів. Виявилось, що Євгенове прізвище — Бурнусов і працює він таксистом. Хаблак навіть дізнався, скільки той заробляє й де живе. Спробував довідатись про Жекине минуле, але хлопець одразу замкнувся — пробуркотів щось невиразне й запропонував краще випити. Пив він справді конячими дозами, за півгодини сам спорожнив на три чверті пляшку горілки, та хмелів туго, лише розчервонівся й скинув піджак, повісивши на спинку стільця. Лишився в білій ажурній сорочці, крізь неї просвічувала жовта майка, проте це аніскілечки не бентежило Жеку, хміль почав бродити в ньому — відкинувся на спинку стільця й заявив хвалькувато:
— Ми, робочі люди, вміємо і вкалувати, і гуляти.
— Робітник! — зареготала Віта. — Таксист ти й калим-ник, у краватці баранку крутиш, тепло й мухи не кусають.
— Багато ти знаєш! — вишкірився Жека. — А ремонт?
— Десятку кинеш слюсареві, він і зробить.
— Цю десятку заробити треба.
— Пасажири перекриють.
— Точно, перекриють! — втрутилась Розалія, блиснувши циганськими очима. — За здоров’я пасажирів, вони сьогодні пригощають нас.
Жека зиркнув на неї скоса, невдоволено. Для чогось обмацав бічну кишеню піджака, що висів на стільці, повернувшись трохи до Хаблака — видно, перевіряв гаманець, і капітан побачив під ажурною сорочкою на правому Жекиному плечі рану чи подряпину, заклеєну лейкопластирем.
