Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги полные .txt) 📗
І все ж слід спробувати.
Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.
…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув — сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.
Ютковська зітхнула й запитала:
— Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?
Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:
— Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.
Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям — чого марнувати час?
Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:
— Ви знайомі з працівником видавництва “Кристал” Олегом Ситником?
Ютковська скорботно нахилила голову.
— Звичайно, знайома.
— Знаєте, що з ним сталося?
Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.
— Такий жах, — удала, що схвильована, — я навіть не повірила: в наш час убивати людину!
Вона наголосила на словах “в наш час”, і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.
— Гарний був хлопець? — запитав Дробаха.
— Чудовий.
— У яких ви були стосунках?
— Він закохався в мене.
— А ви?
— Олег подобався мені.
— Часто зустрічалися?
— Він дзвонив мені мало не щодня.
— Ходили в кіно, театри?
— Так.
— І ресторани?
— Іноді.
— Коли познайомилися?
— Влітку. Здається, в червні.
— І хто вас познайомив?
Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.
— Випадкове знайомство.
— Де і як?
— Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.
— І часто ви так знайомитеся?
Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:
— За кого ви мене маєте?
— Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?
— Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.
— У якому тролейбусі?
І знову дівчина задумалася на мить,
— Здається, восьмому.
— Звідки їхали?
— Невже це має значення?
— Певно, якщо запитую.
— Від подруги.
— Де живе?
— На Чоколівці.
— Як її звуть? Адреса?
Ютковська поправила зачіску й наморщила чоло, провела по ньому пальцями з яскраво нафарбованими нігтями.
— Вибачте… — щирий жаль звучав у її голосі. — Я трохи переплутала. У тому тролейбусі познайомилася з іншим хлопцем, а з Олегом на двадцятому маршруті. Їхала з площі Толстого до перукарні, на площі є магазин, де продають вишиті сорочки, може, були, цілий салон, то я дивилася на сорочки, а потім поверталася на роботу.
— Купили?
— Що? — здивувалася Роза.
— Сорочку.
— Ні, на мій смак не було.
— А як ви дізналися, що Ситник загинув?
— Я призначила Олегу побачення, та він не прийшов. Наступного дня подзвонила йому на роботу, й мені сказали.
— Хто?
— Не знаю, чоловічий голос.
— І що ж вам сказали?
— Що Олега вбито. На Русанівських садах.
— Ви йому там призначили побачення?
— Ні, на Хрещатику.
— І це повідомлення вразило вас?
— Який жах! — Знову витягла з сумочки хусточку. — Я ледь не збожеволіла…
У двері постукали.
— Заходьте, — дозволив Дробаха. — Напевно, вам буде цікаво побачитися… — Вказав Хаблакові на стільця.
В Ютковської витягнулося обличчя.
— А ви як тут? — запитала спантеличено.
— Старший інспектор карного розшуку капітан Хаблак, — представив Дробаха.
Дівчина зразу збагнула все. Очі в неї зробилися злими.
— У піжмурки граєтесь? — запитала з викликом.
— Доводиться, — одповів Хаблак.
— До діла… — потарабанив Дробаха нігтями по столу. — Ви сказали, що повідомлення про вбивство Ситника дуже вразило вас.
— Так. — Ютковська демонстративно відвернулася від Хаблака. — Це було жахливо.
— Не так уже й жахливо, коли врахувати, що ввечері пішли до ресторану.
— Мене умовила Віта. Майстер нашої перукарні. Вона наполягала, і я не могла відмовити.
— І запросили Бурнусова?
— Він якраз випадково подзвонив мені.
— Давно знаєте Бурнусова?
— З весни.
— З Ситником познайомилися пізніше?
— Приблизно через місяць.
— З Бурнусовим також вперше здибалися в тролейбусі?
Ютковська випросталася на стільці.
— З ким хочу, з тим і знайомлюсь! — відповіла визивно. — І ви мені не вкажете…
— І не збираємось. — Дробаха уособлював спокій. — Не збираємось і не маємо права, хоча в приватному порядку міг би й порадити…
— Обійдусь без ваших порад! — Напускна скромність одразу сповзла з Ютковської.
— Домовились, — зупинив її Дробаха. — Після вечора в ресторані бачилися з Бурнусовим.
— Вчора він мусив працювати на другій зміні, подзвонить сьогодні.
Дробаха перезирнувся з Хаблаком: відповідь прозвучала природно — Ютковській ще не відомо про арешт Бурнусова.
— Ви бачилися з Євгеном Бурнусовим напередодні зустрічі в ресторані?
— Ні, я працювала на другій зміні і ввечері одразу пішла додому.
— А він не заходив до вас?
— Не міг, він того дня працював.
— І не дзвонив?
— Ні.
— А ви того дня не дзвонили Ситникові?
Ютковська енергійно похитала головою.
— Не мала наміру.
— І не призначали побачення?
— Я ж казала: працювала на другій зміні, втомилася й одразу додому.
— Де ви зустрічалися з Ситником?
— Ходили в кіно, іноді разом вечеряли чи обідали.
— Він бував у вас удома?
— До мене не можна, я живу в тітки.
— А в нього?
— Він же наймав помешкання, і треба було проходити через кімнату господарів.
— Їздили з ним на Русанівські сади? — Дробаха поставив це запитання таким же монотонним голосом, як і попередні.
— На які ще сади? — злякано перепитала. — Туди, де вбили Олега?
— Так.
— Ніколи не бувала там.
— Ви твердите це?
— Звичайно.
— Я б не радив вам казати неправду.
— Але ж я дійсно ніколи не їздила туди.
Дробаха обійшов навколо столу, став над Ютковською. Мовив розсудливо:
— Сусідка Ситників по дачі бачила вас там і впізнала на фотографії. Зараз ми можемо влаштувати очну ставку.
Розалія зблідла. Зиркнула на слідчого спідлоба, трохи подумала й мовила з надривом:
— Але ж ви зрозумійте мене! Олег заманив мене на дачу. Ми трохи випили, і він умовив поїхати. А потім… — Ютковська взялася за голову, але так, щоб не зіпсувати зачіску. — Потім відбулося все, і я зненавиділа це місце. І не могла признатися, що їздила туди.
— Два дні тому не призначали Ситникові побачення там же?
— Ні, як могла!
