Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
— Ну, за карбованець вісімдесят, — запропонувала Софія примирливо, — й то переплачую.
— За такий овоч переплатити не гріх… — Сидуха нахилилася над горою помідорів, немов хотіла захистити їх від усіх базарних пройд, які хочуть придбати їх за безцінь, зазирнула у вічі Софії зблизька й додала: — П’ять копійок накиньте, дамочко, й беріть. Скільки вам?
Софія почала перебирати помідори, відбираючи найкращі. Продавцям не дуже подобається це, та повновида тітка не заперечувала: дамочка, котра виторговувала в неї п’ятнадцять копійок, явно сподобалася їй. Такі шикарні дамочки платять, скільки запросиш, майже ніколи не торгуються, а який же базар без торгівлі, суперечки й навіть лайки? У кожного свій інтерес, один хоче одержати більше, другий заплатити менше, і саме в зіткненні цих інтересів полягає суть базарного життя.
Софія купила в сидухи ще цвітної капусти та невеличкий міцний кабачок, відмовилася, незважаючи на умовляння і явно перебільшену рекламу, від баклажанів і попрямувала до рядів, де зайняли кругову оборону над лотками з курагою, родзинками та гранатами, чорняві східні чоловіки. Ціни тут були безбожні, східні чоловіки проводжали Софію масляними очима й схвально перезиралися, вона знала, що могла б виторгувати в них значно більше, ніж у крикливої сидухи. Якби не Іван, може, й погралася б з хтивими молодиками, які розпушують хвости перед першою-ліпшою вродливою жінкою, але не дозволила собі жодної фамільярності, заплатила за курагу стільки, скільки заправив вирластий чоловік з вусиками, зміряла його зневажливим поглядом, і той, хоч набачився на базарі всього, змушений був відвести нахабні очі.
Вони ще зазирнули до комісійного магазину, Софія купила справді смачної дрогобицької ковбаси й наперченого угорського сала, зиркнула на годинник і заклопоталася:
— Тобі, Ваню, вже на роботу… А в мене ще справи…
Іван Михайлович спробував відібрати в Софії важкувату сумку.
— Я посаджу тебе в тролейбус.
— Ні, — заперечила. — Обідатимеш удома?
— Навряд.
— Але ж я зварила такий борщ!
— Час… — покрутив головою Некрич. — Два засідання..
— І коли вони закінчаться?
— Ніколи.
— Отак перебудовуєтесь?
— Засідання з приводу перебудови.
— Партбюро? — звузила очі Софія. — Вашого Салія після вченої ради не розбив інфаркт?
— Салій невмирущий.
Софія загадково посміхнулася й помахала рукою.
— Чао…
Коли Іван зник серед хрещатицького натовпу, підійшла до телефонного козирка, покопирсалася в гаманці, не знайшла “двушку”, поморщилася й дістала гривеник, заклала в автомат.
— Покличте Копота, — попросила, коли гривеник провалився. — Копота з позавідомчої охорони, він на прохідній. — Почувши Монин голос, сказала: — Це Софія Гнатівна. Сьогодні… О восьмій… Змінюєшся о дванадцятій і будеш удома? Гаразд, я подзвоню, з сьомої до восьмої нікуди не йди. — Повісила трубку й почимчикувала Хрещатиком, високо підвівши голову й не відчуваючи ваги сумки. Посмішка грала на її губах, йшла повільно, немов пливла серед потоку перехожих, не помічаючи їх, і вони послужливо розступалися перед Софією.
Іван подзвонив серед дня: увечері має виступити з незапланованою доповіддю й повернеться по дев’ятій. Софія зауважила: негоже кидати жінок напризволяще, та Іван дав страшну клятву, що найближчими днями обідатиме лише вдома, а на завтрашній вечір у нього до того ж квитки на концерт симфонічної музики, і Софія, уявивши себе в Жовтневому палаці у новій гранатовій вечірній сукні, одразу здалася.
Вона вийшла з дому близько сьомої, випила на Хрещатику кави й сіла на тролейбус, що йшов по бульвару Лесі Українки до Ботанічного саду. Вийшла навпроти Суворовського училища й подзвонила по телефону-автомату Копотові. Тепер мала “двушки”, наміняла в кав’ярні — першу автомат проковтнув, але за другим разом, почувши Монин голос, Софія сказала:
— Я чекаю навпроти Суворовського училища. Через десять хвилин? Гаразд.
Софія постояла трохи під телефонним козирком, наче збираючись з духом, і знову закрутила диск.
— Квартира товариша Павлюка? — запитала рівним, мало не байдужим тоном. — Говорять з приймальної товариша Гнідаша. Мене повідомили, що у вас перебуває Володимир Борисович Салій. Чудово, чи не могли б передати йому трубку? Спасибі… Добрий вечір, Володимире Борисовичу. Вибачайте за турботу, але Яким Нестерович просив розшукати вас. Він чекає на вас завтра об одинадцятій. Будете? Ще раз прошу вибачити… — І, не дослухавши Салія, повісила трубку. Постояла ще трохи під козирком, злостиво посміхнулася і влаштувалася на лавці автобусної зупинки. Ще здалеку побачила Копота у супроводі миршавого довгоносого хлопця. Моня сів поруч, вказав на миршавця, повідомивши:
— Це Вітюня. Або Лапа. Ми обидва до ваших послуг.
— Сьогодні пили?
— Що ви, як і домовлялися: сухі, аж противно.
Софія Гнатівна дістала вирваний з якогось журналу й трохи пожмаканий портрет.
— Бачите цього типа? Дивіться уважно. Володимир Борисович Салій… Запам’ятали? Середній на зріст, обличчя одутле, очі вузькі, монгольські. Носить кепочку чи картузик. — Акуратно склала фото, заховала в сумочку. — Тепер він у тому домі… — кивнула на висотний будинок поблизу транспортної розв’язки. — Другий під’їзд, і може скоро вийти. Не баріться.
Копот підвівся, а Вітюня жадібно подивився на Софію Гнатівну й заявив:
— Обіцяно п’ять сотень, то я хотів би аванс.
Софія Гнатівна дістала а сумочки п’ять зелененьких папірців.
— Решту завтра.
— Бо після того, як цього типа прищучимо, — заметушився Вітюня, — маємо хоч трохи горло промочити. — Він спритно вихопив гроші й безцеремонно, не звертаючи уваги на Моню, заховав до кишені.
— Потопали, — підштовхнув його Копот.
— Протокол… — нагадала Софія Гнатівна. — Головне, щоб вас разом з ним доставили в міліцію і склали протокол.
— Тільки для вас, — уклонився Вітюня, — зварганимо… Все буде о’кейчик!
Софія Гнатівна посиділа ще трохи, дивлячись у широку Монину спину, й сіла в автобус.
Біля другого під’їзду нового будинку, обкладеного білою керамічною плиткою, стояла лавиця, і на ній теревенили дві бабусі. Копот з Лапою зупинилися неподалік, витягнули сигарети, задиміли. Лапа сказав заздрісно:
— Той Салій зараз п’є чарку… Й закушує холодцем або червоною рибкою. А ти стій, як дуб, і облизуйся…
— Ти хоч раз п’ять зелененьких за вечір заробив? — обрізав його Копот.
— То я ж нічого… Тільки образливо!
— Стій і дихай повітрям.
Лапа наморщив носа.
— Бензином тхне.
— Зробимо справу — коньячком запахне.
Лапа потер долоні.
— Швидше б…
Піймавши підозріливі погляди бабусь, Копот потягнув Лапу до наступного під’їзду. Тут вони розсілися на вільній лавці так, щоб ніхто більше не зазіхнув на місце, і Лапа запитав:
— Де мадаму надибав? Гарна…
— Якщо скажу — не повіриш.
— Шикарна мадама, й коштує недешево.
— У неї грошей більше, ніж у тебе.
— Звичайно, п’ять сотень задурно… Викинула й оком не моргнула.
— Для тебе задурно, для неї — робота. — Копот присунувся до Вітюні, попередив: — Маємо зробити все вправно, аби того типа принаймні до витверезника завезли. Ще краще, коли за дрібне хуліганство затарабають.
— П’ятнадцять діб… — злостиво посміхнувся Лапа. — То звідки ж мадама?
— Кажу — не повіриш… Аріаднина мати!
— Не трави: молода ще… Я б сам не відмовився.
— Не для тебе… За академіком…
— Яке це має значення?.. Бачили всяких, баби — суки, і кожна наліво зиркає.
— На тебе не зиркне.
— Це чому ж? — образився Лапа. — Я й сам на неї не гляну — підтоптана… От дочка в неї — то кадра. Тобі, Моня, пофортунило.
— Не скаржуся.
— А хто організував? Моя Зойка.
— Із Зойкою, і з тобою я розрахувався.
— Не заперечую.
— А якщо не заперечуєш, заткнися!
— Чекай… — витягнув шию Лапа. — Чи не він?.. Точно, він, у картузику… — Вітюня зробив спробу підвестися, та Копот поклав йому руку на плече.