Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗

Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз ди­вився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.

— Природні умови Катанги, — мовив повчально, — не дозволяють вести війну в її, так би мовити, кла­сичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…

— Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, — втрутився Гюнтер. — Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.

— Хто рекомендував? — швидко обернувся до нього Чомбе.

— Пан Леребур, — кивнув Гюнтер на француза. — Він наслухався про його хоробрість і рішучість.

— Так, — згодився Чомбе, — полковник Пфердменгес — людина справді хоробра.

— Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, — наполягав Гюнтер. — Справа в тому, що ніхто, крім вас…

— Так, війна йде жорстока, — ствердив Чомбе, — й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допо­могти вам, хоча…

Гюнтер зрозумів його.

— Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді де­яких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й неба­жанні роздмухувати негативні аспекти…

Чомбе закивав головою.

— Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. — Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. — Це Північна Катанга. — Тицьнув пальцем: — Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.

Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйо­ном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рід­ний Бернський кантон, мав багато знайомих у най­різноманітніших колах. У дирекції “Юніон міньєр”, яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами — того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого “пежо”; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. “Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?” — запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бен­зин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав “пежо”, а не елегант­ний “ягуар”, якого пропонував їм один з директорів “Юніон міньєр”.

Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньо­му оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний “ягуар” лише дратував би їх, а пошарпаний “пежо”, скрего­чучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працюва­ли аж дві заправочні станції.

Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисни­ми смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу від­кривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гая­ми — тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.

Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, нава­лювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати — сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.

Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, “пежо” заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насо­лоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як лю­дина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав:

— Хіба не схожий я зараз на вождя племені ватузі… чи які ще там бувають, Жорж?.. А ви, як жа­люгідні раби, догоджаєте мені, напуваєте й годуєте, а потім розмалюєтеся й танцюватимете войовничий танок бумбу-румбу… Мені набридне це, і я махну рукою: ви підете вбивати для мене слона чи лева, хоча… я хочу гіпопотама… І взагалі, мені смакують гіпопотамові котлети, панове аборигени, якщо ж до того ви запропонуєте мені ковток джину й красуню з сережкою в носі, я буду найщасливішою людиною в світі!

— Ану, взяли!..

Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.

— Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! — загорлав. — А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!

— Не дамо йому джину? — серйозно запитав Карл у Жоржа.

— Виллємо його прирученим носорогам… — ствердив той.

— Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, — заволав Гюнтер, — якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!

— Оце… — Карл підсунув йому під ніс щойно від­криту банку з шинкою. — Але ти тільки нюхатимеш…

— Я пожартував, друзі, — став на коліна Гюн­тер, — і прошу милосердя!

…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши авто­мобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди — вбиті в зем­лю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.

— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.

Справді, ці навіси можна було назвати й куриль­ними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — пре­рогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід забороне­но. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це сто­сується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана… [1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жите­лем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зник­ли, забачивши машину? Бвана помиляється, запере­чив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…

Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.

Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не по­грожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запи­тав, хто вони й куди їдуть?

Леребур пред’явив документи й пояснив, що во­ни — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.

— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міні­стерства внутрішніх справ.

— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!

Жорж посміхнувся.

— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.

Командир задумався. Цей європеєць мав-таки ра­цію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:

— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А гра­бує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи біль­ше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…