Феміністка - Кононович Леонід (мир бесплатных книг TXT) 📗
Дівча ще й досі не могло втямити, що з ним розігрують комедію.
— Ну… второпала!
— А ми зараз перевіримо… Агенте Мацюцько!
— Я… — нерішуче відказало дівча, дивлячись на мене своїми великими голубими очима.
— Не чую!
— Я! — відказало воно трохи голосніш.
— Не чую! Ану гучніш… грімким, залізним голосом!
— Я! — щосили крикнула Мацюцька.
— О, — сказав я поблажливо, — це вже ліпше. Для того, щоб набути потрібних інтонацій, раджу тренуватися — по дві-три години щодня й обов'язково перед люстром. Зрозуміло?
— Ну! — буркнула Мацюцька.
— Відповідати треба — так точно! Повторіть?
— Так точно! — відрапортувала Мацоцька.
— Дуже добре! — похвалив я її. — Ваше завдання?
— Що?
Я знову насупив брови.
— Сформулюйте ваше завдання, агенте Мацюцько!
— Передати касету шантажистці! — повагавшись, відрапортувала Мацюцька. — Здійснити візуальне спостереження з метою подальшого створення фоторобота. Визначити професійну належність оперативного об'єкта, скласти психологічний портрет.
— О, — похвалив я її, — це вже й геть незлецьки! Отут відчувається глибина інтелекту… Об'єкт, візуальне спостереження — це все наша термінологія! Бачу, з вас ще будуть люди…
Вона вдячно зиркнула на мене.
— Як я буду вам доповідати?
Я подивився у вікно. Була вже сьома година й сніг надворі помалу вщухав. Що ж, подумалось мені, порозважалися — й досить… ще ж робота попереду!
— Тримайте. — Я простяг їй візитну картку. Це був прямокутний шмат картону, де на чорному тлі було золотими літерами витиснено: «Оскар». Нижче ішов номер мобільного телефона. — Дзвонити мені в будь-яку пору дня і ночи. Говорити коротко й тільки по суті. Дотримуватися суворої конспірації. Ви все второпали?
— Ну!
— Треба казати — так точно! — суворо нагадав я.
— Так точно! — вигукнула Мацюцька, намагаючись надати своєму голосочкові грімких інтонацій.
— Добре, добре… — сказав я, випускаючи її з авта. — Отож, виконуйте завдання — і ні про що не думайте! Ваші проблеми я беру на себе… ясно?
Вночі сніговиця ущухла, й над містом завис ясний холодний місяць. Його містичне зелене сяєво геть залляло вузьке провалля вулиці, покреслене чорними штрихами тролейбусних дротів, снігові замети в цьому сяєві замерехтіли й заграли барвистими блищиками, а від ялинок, які росли у сквері, впали на сніг довжелезні примарні відкиди… і розглядаючи цей краєвид із висоти дванадцятого поверху, я мимохіть подумав, що всі кепські справи мені доводилося провадити якраз ув отаку собачу пору, — коли надворі як не сніг із дощем, то мороз, аж іскри скачуть, а то ще яка холодрига. Взагалі, робота детектива — це суцільний абсурд, в котрому годі розгледіти хоч якісь проблиски світла, і, мабуть, жоден фах не дає такої унікальної можливости впритул наблизитися до суті людського існування й побачити її без усяких там романтичних шат і міфів — отак, просто й жорстоко: розчарування, біль і наприкінці смерть… Я струснув головою, відганяючи невеселі думки, й рушив далі по коридору. Стояла тиша. Над дверима скрізь горіли червоні лампи сигналізації. Чутно було, як десь тихо грає радіо. М'яко ступаючи по килиму, я повернувся в хол і допитливо глянув на Пітона, котрий сидів коло пульту.
— По нулях! — буркнув той, позіхаючи.
— Сигналізація?
— В нормі. — Він знову подивився на монітор. — Може, варто було б зробити засідку в кабінеті?
Я похитав головою.
— Виключається. Я хочу простежити, що він там буде шукати, розумієш?
— В тебе є якісь підозри?
— Вся ця справа якась дивна!.. — неохоче буркнув я. — А взагалі, знаєш що…
— Ну й що?
— Давай-но краще вип'ємо! — Я дістав нікельовану баклажку з коньяком і поставив на стіл. — По п'ять грамів, га?
Пітон скоса зиркнув на баклажку, тоді на мене.
— Чого це тобі закортіло?
— Та, — сказав я, розливаючи коньяк у шклянки, — цей клятий місяць… Ну, не можу я зносити місячного сяєва, розумієш? Вити мені од нього хочеться! Воно впливає на психіку, мов отрута — в такі ночі я буквально звірію!
— Та ти і вдень пришелепуватий! Де треба вбити одного, ти мочиш усіх підряд… На весь «Тартар» тільки ви з Барабашем отакі придурки!
Ми лиґнули коньяк, позадиравши голови, мов собаки, й мені трохи попустило. Клацнувши запальничкою, я видихнув хмарку диму й відкинувся на спинку фотеля. Пітон мимохідь зиркнув на годинника й аж засвистів од подиву.
— Нічого собі! Ти знаєш, котра вже година?
— Ну й котра ж? — неуважно поспитав я, закидаючи ноги на стіл.
— Пів на четверту! А грабіжника, між іншим, щось і близько не видно…
Я випустив димове кільце.
— Ти чатуй, чатуй… — порадив я Пітонові. — Грабіжник і завтра може прийти, і післязавтра, й через місяць… Наше діло маленьке — сидіти й чекать!
— До речі, — сказав Пітон, закидаючи ноги на стіл, — а ти знаєш, що цим товариством зацікавилися органи?
— Ну?! — не повірив я.
— От тобі й ну. Вчора до шефа приїжджав полковник Урилов, і говорили вони про цей дівчачий розплідник.
— А ти звідки знаєш?
— Шеф особисто виряджав мене на це чергування. А та худобина Урилов сидів коло нього з сигарою в зубах і давав цінні вказівки! Ні, ти уявляєш, до чого вже докотилася наша фірма? Цей мєнт приходить в кабінет шефа, як до себе додому, сідає за стіл, п'є коньяк, палить сигари — і командує персоналом, як йому заманеться! Це вже не детективна агенція, а якась філія міністерства внутрішніх справ…
— Нехай-но цей мусоряка мені попадеться до рук! — буркнув я, випускаючи ще одне кільце й наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — Як я його потурю з офісу, то за ним тільки штани поскачуть! А то диви, сильно розібрав, скот безрогий! Він думає, що як став начальником відділу секретних операцій, то всі повинні йому халяви цілувати…
— Хрін ти йому що зробиш! — з сумнівом покрутив головою Пітон. — Він з тих суб'єктів, у яких дуже сильне біополе… таких зазвичай важко вколошкати!
Я витріщивсь на нього, мов теля на нові ворота.
— Ти що, в біополе віриш?!
— Ну, не знаю, як це назвати… Просто існують люди, яких неможливо вбити! Це всі снайпери знають, до речі!..
— Як це — неможливо? — я подивився на нього й постукав пальцем по лобі. — Та з автомата втелющив — і гаплик, ніяке біополе не допоможе!
Пітон замислено подивився в стелю.
— От ти не віриш, — сказав він, — а дарма… Я теж був отакий невіглас, поки сам не пересвідчився! У вісімдесят п'ятому році нас викинули на парашутах у провінції Джелалабад. Треба було зробити марш-кидок і зачистить там один загін… вони в кишлаку базувалися! Ну, а по дорозі, як водиться, ми нарвалися на переважаючі сили противника, і довелося займати оборону! Одне слово, залягли ми — ані вони нас, ані ми їх не можемо ліквідувати… Лежимо, значить, і пострілюємо, поки вертольоти прилетять. Ну, і я ж зі своєю снайперською — пантрую, хто там де висунеться! Аж дивлюся, вилазить з-за скелі такий миршавий чоловічок у чалмі. Ну чмо — пальцем придавити! Посадив я його на мушку, тягну за спуск… хріна, осічка! Викидаю я той патрон, тисну на спуск… знову осічка, блін! Викидаю той патрон, втретє прицілююсь… по нулях, уявляєш? Коротше, тут прилетіли вертушки, роздовбали тих бусурманів… вернулися ми на базу! Ті ж три патрони в мене у кишені… Другого дня зранку чистив я зброю. Глянув на ті патрони — ніякого браку, хоч би що! От, думаю, хріновииа… Вийшов я за територію, зарядив один, тисну на спуск — постріл! Зарядив другий — постріл! Третій — те ж самісіньке…
Світло в приміщенні погасло. Ми з Пітоном зірвалися на ноги. Я вискочив у коридор і побачив, що світла немає по всьому поверху. Пітон клацнув тумблером, перемикаючи відеокамеру на автономне живлення. Екран монітора знову засвітився. На ньому постало: кабінет. Вікно. Штора…
… і висока гнучка постать, котра м'яко плигає на підвіконня, відкинувши штору, за якою зяє акуратна діра, прорізана в фігурних ґратах.
— Так-так! — пробурмотів Пітон. — А ми, значить, у масці!..
