Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Дивлячись, як тирлувалися навколо нього дівчата, як жадібно й недовірливо зиркають, Мишко відчув, що мусить негайно щось мовити їм, хоча сказав фактично все, що знав, проте згадав літаки з червоними зірками й, підвівши руку до неба, запитав:
— Бачили? Сьогодні наші їм завдали такого… — затнувся, не знаходячи слів, та й не знав, чого саме завдали німцям літаки з червоними зірками, проте закінчив цілком упевнено: — Справжній розгром! Тобто наше свято, кінчайте роботу і до нас. Мати готує святковий обід.
Дівчата обступили Мишка, чіпляючись за стремена й зовсім не боячись харапудливого коня, хтось навіть запропонував стягти хлопця з сідла й гойдати. Але вороний, тупцюючись на місці, намагався вкусити найвідчайдушніших. Дівчата зойкали, а Мишко, обравши зручний момент, вирвався з оточення і пустив жеребця на бруківку, що огинала зоране поле.
Вороний весь час намагався зірватися на чвал, Мишко стримував його, та на дорозі пустив таки коня, раптом уявивши себе командиром цілого ескадрону. Поруч нього мчить прапороносець з червоним стягом, а позаду — кіннотники в будьонівках, і пісня враз народилася в ньому:
Там вдали, за рекой, засветились огни,
В небе ясном заря догорала,
Сотня юных бойцов из буденновских войск
На разведку в поля поскакала…
Мишко співав, зримо уявивши собі, що за горбком, на який збігала дорога, побачить білогвардійців, витягне шаблю й кинеться на них, але замість білогвардійців перед його ескадроном наїжачилися багнетами солдати в гітлерівських мундирах на чолі з Кальтцом, рубонув з плеча гострим лезом, і Кальтц упав на коліна, конаючи. А Мишко вже врубався в гущу ворожих військ і кожним змахом шаблі косив солдатів у ненависних зелених мундирах. Розпалився так, що й справді почав мазати лозиною, вороний скосив на нього чорне око і раптом заіржав голосно та люто, наче перед справжнім боєм. Та з-за пагорба несподівано вискочили не солдати, а відкрита машина з людьми у військових кашкетах, і Мишко зупинив вороного, роззираючись безпорадно: не втечеш, навколо порожні поля і скосять першою ж автоматною чергою.
Однак подумав раптом: чого тікати, ніхто ж не знає, що він самовільно осідлав жеребця.
А відкрита машина наближалася повільно. У ній сиділи люди в незнайомій формі з погонами. Це були не німецькі солдати, й червоні зірки блищали на кашкетах.
Але ж чому погони?
Нараз Мишко згадав: колись чув, що Червона Армія перейшла на нову форму, тепер солдати й командири, замість петлиць, носять погони…
Невже ці військові свої?
Машина зупинилася посеред бруківки за кілька кроків од хлопця — кінь хропів і задкував од неї. Мишко натягнув вудила, тепер уже точно знаючи, що нарешті побачив своїх. Он і шофер — не в кашкеті, а в знайомій з дитинства пілотці з червоною зіркою. Однак чого дивиться на нього спідлоба, відчужено, навіть зі злістю, адже він, Мишко, свій! Може, вони незадоволені тим, що він працював на німців? Та що міг учинити, коли його силоміць вивезли сюди. Схопили в Києві й вивезли… Правда, мати поїхала разом з ним, однак чи можна судити за таке матір?
Зрештою, він спокутує свою вину. Он ще німці б’ються під Бреслау та Берліном, і він може стати солдатом, принаймні не гіршим од юнака, що сидить за кермом машини й зиркає на нього сердито.
Але ж цей юнак — свій. Нехай злий і колючий, проте свій, не клятий фріц, як той шмаркач з гітлерюгенду, що вимагав від нього звільнити дорогу.
Але що питає командир, який сидить на задньому сидінні?
Мишко збагнув: командир говорить німецькою, чистою німецькою, як Кальтц чи сам фон Шенк. Але чому німецькою, коли червоні зірки? І що він хоче?
— Ви з Гарца? Там мешкаєте?
— Ні, я з Штокдорфа, — відповів Мишко автоматично також німецькою. — Хутір отам от… — показав рукою ліворуч, де видніли червоні черепичні дахи.
Офіцер, що запитував його, обернувся до свого сусіди. Мовив:
— Цей німчик з того хутора… — кивнув у бік Штокдорфа. — Треба розпитати його…
До Мишка дійшло: вони розмовляють російською. Отже, справді свої, але чому обзивають його німчиком?
— Та я свій! — вигукнув раптом тонким голосом — відчув, як важкий клубок підкотив до горла, очі налилися слізьми, й додав зовсім тихо, мало не пошепки: — Свій я, з України…
Чорнявий військовий, що сидів попереду, поклав шоферові руку на плече, й той заглушив мотор.
Видно, чорнявий був тут найголовнішим, він зміряв Мишка уважним, як видалося хлопцеві, сердитим поглядом, і запитав:
— Давно тут?
— Та з сорок другого… — знітився Мишко. Відчув, що радість та урочистість, які буквально випромінювали з нього, одразу зникли, натомість прийшла тривога, й почуття вини опанувало ним.
— Звідки? — Військовий зіскочив з машини й підійшов до Мишка. Хлопець відчув незручність від того, що височить над командиром, незграбно сповз з жеребця і відповів тихо, немов справді завинив саме в цьому:
— З Києва.
Командир роззирнувся довкола.
— Військові там є? — кивнув у бік Гарца. — Німецькі військові частини?
Мишко енергійно захитав головою.
— Усі військові втекли, — повідомив радісно. — І не тільки військові. Наш управитель також і багато німців з села… Накивали п’ятами.
Командир подивився на Мишка задумливо, немов зважував, наскільки можна йому вірити.
— Кінь у тебе гарний… — простягнув руку до морди жеребця, щоб погладити, але той вищирився й спробував укусити. — Породистий кінь, не селянський.
— Графський… — Мишко все ще почував себе ніяково під допитливим поглядом, — молодого графа фон Шенка.
— І тобі дозволено?..
— Ні, — тепер Мишко не відвів очей, — але ж граф утік, я й вирішив осідлати.
Чорнявий подивився на Мишка з цікавістю. Видно, зрозумів, що саме спонукало хлопця сісти на графського жеребця, бо запитав:
— Допекли тобі?
— Так, — одповів Мишко коротко, та одразу додав, уклавши в одне слово всі свої почуття: — Фашисти!..
— А ти на них працював, — подав голос похмурий командир, що сидів на задньому сидінні машини.
Мишко стенув плечима, відчуваючи всю справедливість цього докору.
— А що мав робити? — запитав, знаючи, що це не виправдовує його.
— Якого року народження? — чорнявий зміряв його прискіпливим поглядом.
— Двадцять восьмого.
— Шістнадцять?
— Уже сімнадцять, — на всяк випадок прибрехав Мишко.
Чорнявий обернувся до похмурого командира.
— Отак от, капітане Толкунов, — сказав рівним голосом, не докоряв йому, але й не підтримував: —Цьому хлопчиськові виповнилося тринадцять, коли забрали сюди.
Каштан тільки гмикнув: видно, все ж не схвалював об’єктивності чорнявого.
— Добре, — сказав без ентузіазму, — розпитайте в нього, майоре, чи нема на хуторі чужих людей. — Мовив, не дивлячись на Мишка й так, наче той не міг сам зрозуміти його.
— Нема, — одповів хлопець з готовністю. — У нас у Штокдорфі тільки ми, східні робітники, крім того, десять поляків і семеро французів.
— Ціла бригада, — несхвально уточнив капітан Толкунов. Він легко вистрибнув з машини, здається, навіть не торкнувшись борта рукою, підійшов до Мишка впритул і запитав: — Як звешся?
— Михайло Галайда.
— Східні робітники — це наші?
— Усі з України.
— Слухай мене уважно. Розпитай, може, хтось бачив три дні тому на хуторі чи десь поблизу вантажний “мерседес” і “опель-адмірал” з військовими?
— На “опелі” молодий граф приїжджав, та вже місяць тому.
— Німці на хуторі живуть?
— Сімнадцять німецьких садиб. А далі — ціле село.
— Лишилися?
— Утік лише управитель, пан Кальтц. Крайня садиба з цього боку.
Капітан подивився на чорнявого командира, запитав у нього:
— Як гадаєш, майоре, може, розпитати й селян?
У Мишка очі округлилися від здивування. Це ж треба: майор. А стоїть поруч нього й розмовляє, як з рівним. Молодий граф фон Шенк також був майором, але ж до нього не підступишся.
— Хутір прочешемо, — вирішив майор. — Зараз до Гарца, а на зворотному шляху заскочимо до Штокдорфа. Де тебе шукати? — запитав у Мишка.
