Кайдани для олігарха - Кононович Леонід (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Ну, — сказав Душман, глипнувши на свого золотого «Лонжіна», — мені пора. Сьогодні їдемо на стрілку, так що… — він стис мені руку й глянув просто у вічі своїм твердим і трохи божевільним поглядом: — У бригаду до мене підеш?
Я приклав руку до серця.
— Братухо, — сказав я проникливо, — ти знаєш, як я тебе поважаю! Ти — афганець, я — афганець… саме собою, правда, ж? Але в мене зараз геть нема бажання говорить про справи! Я хочу пити, гуляти…
— … та баб жарити! — кивнув Душман.
Я дико посміхнувся й у дзеркалі за баром побачив, як лице моє стало тупе мов коліно.
— Ну, — сказав я, — баб жарити — це святе! Це — як Бог велів! А то нащо ж вони й на світі живуть!..
На боковому шклі джипа химерними розмазаними сполохами пропливали вогні зустрічних авт.
— Ти куди це гребеш? — озвався на задньому сидінні Бара-баш.
Я перетнув трамвайні колії й почав звертати на проспект.
— Куди, куди… — буркнув я нарешті. — Додому, куди ж іще! На сьогодні програму вичерпано.
— А дівки?
— Які ще, в дідька?
— Ну ті ж, як їх… соски! Я ж хотів прихопити пару штук з ресторану!
Я покрутив головою.
— Переб'єшся! Давно від сифілісу лікувався, га? Барабаш ляснув мене по плечу.
— Слухай, так ми ж устругнемо іще один трюк! Ти чув про такого авторитета, як Доктор?
— Ну! — буркнув я, наглядаючи за дорогою. — Бригада невелика, але добре укомплектована. Контролюють кілька барів, казино і продуктовий ринок. Особовий склад: колишній спецназ, спортсмени й студенти фізкультурного інституту. Тримають масажний салон, де трудяться дівчата за викликом… — я замовк на півслові й глянув на Барабаша.
Він узяв пляшку джину, котра стояла долі, й зробив добрячий ковток.
— Бригада Доктора зітнулася з Хоботом. Не поділили отой продуктовий ринок. В'їжджаєш?
— Більш або менш. Далі?
— Задзвонимо в той салон і замовимо дівчаток. А як приїдуть, то платити не будемо. Охорону ж відлупцюємо й викинемо за двері мов котів скотобазних.
— Ну й що?
— Подвійна користь: і дівчат на дурняк взуємо, і Хобот знатиме, що його вороги — це й наші вороги теж. Втямив?
Я трохи подумав.
— Дурний цей план у тебе, — сказав я нарешті. — Так само, як і вся операція, між іншим!
— А імідж?
— Ну, — сказав я, звертаючи у двір і паркуючись біля крайнього під'їзду, — хіба задля іміджу!..
Ми вилізли надвір і спинилися коло авта. Було холодно. Після опівночі розпогодилося, й у нічному небі мерехтіли міріяди зірок.
— Цікаво, — задираючи голову, сказав Барабаш, — а там рекетня є?
— Де це?
— Ну, там же ж… на інших планетах, — у зоряних світах, коротше!
Я постукав його пальцем по лобі.
— Що, контакти заскакують? Чи конденсатори потекли?
— Ну я ж серйозно! — образився Барабаш. Більбонський невдоволено подивився на нього й гавкнув.
— От бач, і собайло каже, що це дурня! Мало тобі своїх одморозків? Ось почекай, матимеш їх сьогодні до біса й трохи!..
Ми увійшли до передпокою, і я зацікавлено роззирнувся довкруги.
— Так, — діловито сказав Барабаш, — тепер давай дівок викликати! І хутко, причому. А то сперма скоро горлом піде…
— Та чули вже, чули… — невдоволено буркнув я й дістав мобільний телефон. — Номер?
Барабаш пошукав щось на столику.
— Ага, осьо в газеті… Господа! — голосно почав він. — Если вы желаете провести ночь, полную грез, то наши прелестные проказницы погрузят вас в океан блаженства и неги… А що це за «нега» така?
Я відмахнувся.
— Алло? — сказав я. — Алло! Слышь, командир, это у тебя там проказницы? Какие? Ну, эти же, блин… прелестные! Ну, в газете написано — проказницы, блин, которые погружают… типа в океан какой-то, что ли! Да, пару телок… Молодых, конечно! Да нам старухи и на хрен не нужны, ты че! Ну… И чтоб делали все по первому классу… ну чтоб умели все, поял? Ну давай, ждем… Адрес? Записывай, блин! — я продиктував. — Слышь, командир, а это у тебя типа скорой помощи, да? Ну, для тех, которые от спермотоксикоза страдают, блин!.. Да уже сил нету, слышь! — «Сперма з носа тече», — вставив Барабаш). — Вот братан жалуется, блин, — сперма, мол, изо всех дыр лезет… Да за бабки не беспокойся — забашляем по полной программе. Все сполна получите, слышь… Короче, ждем… да?
Я вимкнув телефон і, зітхнувши, сховав його в кишеню. Тої ж миті Більбонськиий глянув на мене й загарчав.
— Ти… — почав було Барабаш. Я поклав палець на губи.
— У приміщенні хтось є! — пошепки сказав я йому.
— Ну! — здивувався Барабаш.
Я дістав з наплічної кобури парабелум і штовхнув запобіжник.
— Де? — поспитав я Більбонського.
Він тицьнув носом на двері, котрі провадили в глибину приміщення.
— Багато?
Більбонський гавкнув.
— Гостей у тебе не було? — поспитав я Барабаша. — Дівок яких-небудь?
— А що?
— Собайло дає знати, що в тій кімнаті якась істота. Жінка, скоріше за все.
Барабаш вдарив себе кулаком по лобі.
— А-а, — сказав він, засовуючи свого макара за пояс, — так це ж Зоряна! Тьху на тебе, скотиняко!
— Ти про що? — витріщивсь я на нього. Він загилив ногою двері у вітальню.
— Де це вона… а осьдечки ж, глянь! Зорянко, на-на! Іди сюди, моя кицю!
Більбонський напружився, готуючись до стрибка.
— Сидіти! — сказав я йому. Тоді зайшов до вітальні й став роззиратися довкруги.
Кімната мала такий вигляд, наче в ній мешкала свиня. Стіни були голі, на долівці валялися порожні пляшки, бляшанки з-під рибних консервів і упаковки од «Кіті-кету». В кутку висіла боксерська груша, а коло неї бовваніла штанга з повним комплектом дисків. Тут же стояли й двопудові гирі. Більше в приміщенні не було нічого.
— То де ж ця Зоряна? — поспитав я. Більбонський погрозливо загарчав.
— А осьо ж! — вигукнув Барабаш, витягуючи з кутка якийсь грубелецький канат. Тоді повісив його собі на шию. — Красіва, еге ж?
Люди добрі, в мене й очі рогом полізли! Довжелезна оливково-жовта змія поволі обкручувалася довкруг цього п'яного обревка, й її лускатий тулуб лиснів у світлі електричної лампи, наче відполірований.
— А т-ти ж моя мармулєточка! — сказав Барабаш, цілуючи її в писок. — Ти ж дєвочка моя ненаглядна!
Я отямився й покрутив головою.
— Слухай, що це ти притяг до квартири? Та це ж анаконда… річковий пітон!
Барабаш махнув рукою.
— Уяви собі, — він підійшов до мене, й анаконда насторожилася, войовниче висунувши свою банькату голову з-за його довбешки, стриженої під нуль, — іду якось увечері підземним переходом… глип — стоїть якийсь чолов'яга, й ця зміюка в нього на шиї. Чуй, каже, командір, — пітон треба? Я глянув, і так вона мені понравилася… а вмазаному, сам знаєш, море по коліна! А як же ж звать, питаю. Зоряна, каже. Та ти не бійся, вона од якогось крутого втекла та в нас у під'їзді бігала… а люди лякалися, то я зловив. Я, каже, в Нікарагуа воював, а там пітонів усяких до гибелі, то я знаю, як з ними треба! А чого ж, питаю, Зоряною назвав? А в мене, каже, жінка Зоряна… така змія, що цій треба вчитися в неї!
Я взявся за голову.
— Дядьку, а ти уявляєш, яка вона виросте?
— А яка ж?
— Чоловіче, вони п'ятнадцять метрів завдовж сягають! Одного чудового дня вона просто ковтне тебе й буде перетравлювати два місяці! Ти що, здурів?
Барабаш погладив анаконду по голові.
— Зоряна мене ковтне? Ну ти даєш! Вона мене так полюбила, що ми й спимо удвох. Ото залізе під ковдру, згорнеться в клубок… а голову мені під пахву — й кімарить собі, як дитина!
— Добра дитина! Метрів зо два, либонь?
— Три з половиною! — гордо сказав Барабаш.
— То ти її хоч годуєш?
— Та певно ж! Зразу давав «Кіті-кет», але він їй щось був не до шмиги… то я їй м'яса! Уявляєш, влупила п'ять кілограмів — і хоч би хрін! Спала після того, правда, три тижні…
