Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
Скоро вже місто. Ще трохи — і можна буде побачити конус Крутого замка й шпилі костьолів. Шосе збігає тут на горбок, праворуч ліс, а ліворуч — урвище. На дні яру невеличкі, кущі й струмочок, який скидається зараз, під час дощів, на маленьку річку. А ось і перші будинки…
Безбровий шофер відчинив дверцята, глянув назад. Нікого нема. Попереду також чисте шосе. Безбровий натиснув на гальма і, коли машина зовсім уповільнила хід, різко крутнув кермо — та й вистрибнув на асфальт. Важкий грузовик ударився бортом об трухляву вербу, зламав її і… Безбровий бачив, як машина кілька разів перевернулася і врізалася кузовом у землю. Так і лежала вона догори колесами, поки збіглися люди з сусідніх будинків.
Наступного дня у місцевій газеті надрукували замітку про аварію на околиці міста. Репортер повідомляв: на слизькій дорозі машину занесло так, що шофер був безсилий що-небудь вдіяти. Загинуло чотирнадцять чоловік: два поліцаї, решта — мешканці міста і навколишніх сіл. Серед тих, що вмерли, не опритомнівши, було назване і прізвище Марії Харчук.
Сніг вибілив забруднені вулиці. Трималися невеличкі морози — надворі вільно дихалося, й сніг приємно поскрипував під ногами. Карл Кремер, власник найбільшого в місті ювелірного й комісійного магазину на фешенебельній вулиці Капуцинів, не поспішаючи, крокував центральним бульваром. Справи його йшли добре. З допомогою секретаря губернатора, якому для зміцнення дружніх стосунків довелося подарувати золотий годинник, Кремер одержав розкішну квартиру, а широка вдача негоціанта, котрий платив на один-два проценти більше, ніж на чорному ринку, зумовила те, що він за короткий час створив широку клієнтуру, яка постачала коштовності їхній фірмі.
Карла Кремера не цікавили дрібниці: його магазин був своєрідний — тут більше скуповували, ніж продавали. І треба сказати, що скуповували справді цінні речі. Старший продавець Михайло Фостяк любив хвалитись, що він уже пустив з торбою фірму короля чорного ринку Модеста Сливинського і скоро прибере до рук усю торгівлю коштовностями у місті.
— Цей Сливинський нехай бавиться картинками, — підморгував Фостяк у компанії ділків, — поки ми йому це дозволяємо. А спробує сунути свого поганого носа до коштовностей, голову не посоромимось зняти…
Спочатку пан Модест пручався і навіть скаржився Менцелю на нібито незаконні дії фірми Кремера, котра переманює його клієнтів. Але штандартенфюрер запитав у нього іронічно:
— Пан Сливинський був колись на приватній квартирі у губернатора? Не запрошували? А от пан Кремер мало не кожної суботи буває у губернатора. І до нього прихильна сама пані Ірма фон Вайганг… Зрозуміло? То коли зрозуміло, якого біса ви морочите мені голову?
Модест Сливинський згадав давню істину, що проти сили навіть віл не потягне, і змирився. Точніше, поклав собі значно розширити спекуляцію картинами — тут він і досі залишався монополістом.
Карл Кремер не поспішав — обмірковував повідомлення, котре Фостяк сьогодні передасть Богданові. Вчора губернатор у його присутності дзвонив комендантові і наказав посилити охорону військових складів на околиці міста. Виявляється, там зараз сконцентровано величезні запаси пального для літаків, які діють у районі Сталінграда. Крім того, на склади надійшло багато теплого одягу для солдатів та офіцерів і, починаючи з наступного тижня, його вантажитимуть для потреб Східного фронту.
Варто було висадити у повітря склади саме зараз, та як це зробити? Охороняють їх добірні частини есесівців, через колючий дріт пропущено електричний струм. Але ж там пальне для літаків, які скидають бомби на Сталінград! Хоч як важко, а склади треба знищити. В усякому разі, він повинен інформувати товаришів.
Богдан прийшов близько дванадцятої, коли в магазині було повно людей. Карл Кремер поспішав кудись у справах і бачив, як Фостяк, тримаючи під пахвою комісійне пальто, запрошував Стефанишина до примірювальної. Богдан обносився, і хлопці обіцяли підібрати йому щось пристойне — важкувато, щоправда, на такого здорованя, та Фостяк усе може.
Стоячи біля магазину, Карл Кремер бачив, як через кілька хвилин Богдан вийшов, озирнувся і попрямував у бік Люблінського базару. Йшов швидко, поли нового пальта розліталися. Карл зрозумів — Богдан схвильований його повідомленням, і сьогодні, коли не зараз, керівництво організації дізнається про склади.
Люблінський базар — найжвавіший куточок міста. Сніг, перемішаний з багном, утворює суцільне болото, липне до черевиків. Посередині дерев’яні ряди, збоку — “розкладка”. Тут можна купити все, починаючи від бронзових канделябрів і сентиментальних французьких романів та кінчаючи “майже новими” чобітьми.
Одразу за базаром у одно- і двоповерхових будиночках — довгий ряд різноманітних майстерень. Тут ремонт примусів та каструль, шевські, кравецькі, поруч перукарні, “забігайлівки”, де з-під поли завсідникам дають склянку самогону. — Ділки у пошарпаних пальтах і чорних капелюхах, селяни у домотканих свитках, музейні пані у старомодних манто, бруднуваті, з підведеними очима повії…
Богдан купив на базарі кілька німецьких ерзац-сигарет і завернув до майстерні, над якою на величезному фанерному щиті горів неприродним жовтувато-червоним полум’ям примус. У кутку напівтемного приміщення, заваленого відрами, каструлями, копирсався чоловік у засмальцьованому одязі. Коло нього — бабуся з дірявою каструлею.
— Завтра, бабусю, зробимо, — говорив їй чоловік, поблискуючи жвавими очима. Кругле обличчя його, облямоване короткою борідкою (не зрозумієш — борідка чи просто людина давно не голилася), трохи витяглось од нетерпіння. — Сьогодні не можна. Залишайте, бабусю, завтра заберете каструлю, як нова буде.
Коли бабуся вийшла, накинув на двері защіпку і обернувся до Богдана.
— Я ж попереджав — до мене лише у невідкладних справах!
Богдан сів на табуретку.
— Саме невідкладна й є, Євгене Степановичу.
— І не Євген Степанович, а Василь Петрович, і не Заремба, а Волянюк, — поморщився той. — І коли я вас навчу?
— То ми ж самі, Євгене…
— Василь Петрович! — перебив Заремба. — Звикати треба, а то бовкнеш десь невчасно…
— Гаразд… Я щойно з магазину. Є дуже важливі повідомлення…
Вислухавши його, Заремба посидів хвилину мовчки, обдумуючи новини.
— Важка задача, — нарешті зітхнув Євген Степанович, — не під силу нам. Голе місце, не підповзеш до складів. Підстрелять, як куріпку…
— А коли під’їхати на машині — ніби одержувати щось? — запропонував Богдан. — Буцімто з якоїсь військової частини… Документи виготовити, ну й…
— Есесівська охорона, — похитав головою Заремба. — Вони на цьому зуби з’їли. І де ти візьмеш зразки документів?
— Ви, я бачу, гейби чогось перестрашені, — не здавався Богдан. — Можна спробувати…
— Тобі не підпільником бути, а батярусами командувати, — скипів Заремба. — Ось так завжди: шубовсть — як чорт у воду. Не вийде! Ризикувати можна, коли є хоча б один відсоток надії. А тут нема жодного.
Богдан похнюпився.
— Але ж мали шанс владнати таку справу!.. — сказав розчаровано.
— Виходить, не мали. — Заремба розгорнув газету, витяг оселедця, цибулину і півхлібини. — Давай приєднуйся…
Разом вони швидко з’їли оселедця. Богдан закурив. Стояв біля вікна, спостерігаючи, як двірники розчищають вулицю, скидаючи сніг у люк каналізації. Раптом мало не підстрибнув.
— Ідея! — вигукнув голосно. — Євгене Степановичу, ідіть-но сюди!
— Не Євген Степанович… — почав той, та, побачивши збуджене обличчя хлопця, не закінчив. — Що тобі?
— Подивіться, — показав пальцем на двірників.
— Ну й що?
— Каналізація…
— Ну, каналізація…
— А склади на території міста!
— Не тямлю…
— Коли там є каналізація, — захоплено мовив Богдан, — те через неї можна вийти…
— Зажди, зажди, — потер чоло Євген Степанович, — а це справді ідея!
Богдан сів на перевернуте відро, витяг ще сигарету. Закурив і запитав:
— Ви Ілька Шкурата не знали? — Заремба похитав головою. — Він разом зі мною школу закінчував, зараз десь на фронті воює. За два квартали від нас жив. То його батько — великий спец по каналізаціях. Ілько казав, знає там ходи краще, ніж вулиці в місті.
