Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Пригощайтесь.
Богдан не відмовився — коли ще доведеться пити каву? Він ковтнув ароматний напій і глянув гауптштурмфюреру у вічі. Такий початок гри викликав у Богдана посмішку — адже ж напевно знав, чим вона закінчиться, та відчував у собі силу витримати будь-яку гру, вірніше, будь-я, кий іспит, котрий випаде на його долю.
Стороння людина, зайшовши до кабінету Харнака, могла б подумати — хороші знайомі вирішили провести час за чашкою кави і мирно розмовляють.
— Якось незручно, — говорив Харнак привітно, — п’ємо разом каву, а я досі не знаю, що ви за людина…
Такий варіант допиту Харнак любив застосовувати до людей, як він висловлювався, з розм’якшеним мозком, до інтелігенції. Вважаючи лікарів, вчителів, вчених за морально неповноцінних, він відразу ж намагався приспати їхню пильність, привернути до себе, втовкмачити їм у голову, що ціною зовсім дрібних, неістотних зізнань можна відкупитись от тортур і зберегти життя. Іноді це йому вдавалось, і гауптштурмфюрера вважали у гестапо найкращим спеціалістом по допитах так званих інтелектуалів. Цей же метод Харнак застосовував також, намагаючись витягти зізнання у людей сильних і мужніх; він знав — звичайні гестапівські методи у таких випадках не допомагають, і йшов ва-банк, повторюючи, що краще мати хоча б один шанс із ста, ніж жодного.
Харнак не тішив себе надією, що з Богданом все складеться просто й легко. Спуститись у каналізацію і, ризикуючи заплутатись у підземних смердючих лабіринтах, влаштувати таку сміливу диверсію, відстрілюватись до останнього патрона могла лише людина великої волі й мужності. Крім того, у слідчого викликали пошану і фізичні дані цього хлопця. Такий навряд злякається побоїв та катувань. І Харнак вирішив трохи погратися з ним.
Богдан оцінив ситуацію майже відразу. Він знав, що в гестапо є люди з великим досвідом, розумні й підступні. Цей слідчий, який непогано знає російську мову, певно, з оцих гестапівських психологів. Сірі очі дивляться насмішкувато й пронизливо, хоча гауптштурмфюрер і намагається бути люб’язним. Губи стиснуті у пряму тонку лінію; довгі пальці, які тримають чашку з кавою, ледь помітно тремтять. “А він, мабуть, алкоголік чи наркоман, — подумав Богдан, звернувши увагу на це тремтіння й нездорові синці під очима. — Зрештою, мене це не обходить. Все одно ні про що він не дізнається”.
Не дочекавшись відповіді, Харнак поставив чашку. Закурив і, підсунувши сигарети Стефанишину, сказав:
— Ви людина з головою і розумієте, для чого вас сюди привели. Напевно не для того, щоб пити каву з слідчим… Отже, ваше прізвище та ім’я!
— Петренко Микола Миколайович, рік народження двадцять перший, місце народження — Москва…
— Чудесно! — Харнак щось позначив на клаптику паперу. — Документи, звичайно, загубили?
— Звідки ви знаєте? — з вдаваною наївністю запитав Стефанишин.
— Здогадуємось, — посміхнувся Харнак. — І що ви робили у каналізації?
— Спав, — відповів Богдан якомога серйозніше, — надворі холодно, то я заліз туди і спав.
— Прекрасно, — ще люб’язніша посмішка з’явилася на обличчі гауптштурмфюрера. — Для чого ж ви потім стріляли у солдатів?
— Злякався, — обличчя у Богдана винувато витяглось. — Спросоння побачив, як вони бігли, і вистрелив, а потім і вони стріляли. Отже, я вважаю, ми квити.
— Ай-яй-яй! — підвів брови Харнак. — Значить, злякались? А там, у каналізації, вам не було страшно? Все ж темно і, мабуть, пацюки…
— А я не боюсь пацюків, — по-ідіотському скривився Стефанишин, — я солдатів більше боюся…
Та Харнака нелегко було вивести з рівноваги.
— Невже? А я, наприклад, більше боюся пацюків.
— Кожному своє, — зітхнув Богдан.
— Де ж ви загубили документи? — Харнак узяв олівець, наче збирався занотувати.
— Не пам’ятаю. У мене ненадійна пам’ять… Десь загубив…
— Як потрапили до нашого міста?
Богдан почав вигадувати фантастичну історію. “Я його недооцінюю, — подумав раптом, — нерви у нього все-таки є…” Справді, гауптштурмфюрер вислухав його базікання, не перебиваючи. І лише коли Стефанишин замовк, сказав весело:
— А ви мені подобаєтесь. Ви жартівник, чи не так?
— Люблю пожартувати, — лицемірно зітхнув Богдан. — Але ж у цьому нема нічого поганого…
— Звичайно, — погодився гауптштурмфюрер. — Пожартували — й годі.
— Я вас не розумію, — з нарочитим здивуванням сказав Богдан.
— Облиште, — сказав Харнак, — ви ж розумна людина. Я також не останній дурень. Давайте забудемо ці дитячі забавки.
— Гаразд…
— Чудово! Я чомусь вірив, що ми легко умовимось. Отже, ваше прізвище та ім’я.
— Петренко Микола Миколайович…
— Ми ж умовились облишити жарти.
— А чому ви думаєте, що я жартую?
Харнак починав втрачати терпіння. Підвівся, став біля вікна, вимовив, не дивлячись на Стефанишина:
— А ви серйозніший супротивник, ніж я думав.
— Сприймаю це як комплімент, — нахабно розлігся у кріслі Богдан. — А ви розумніший слідчий, ніж я гадав.
Харнак знову сів. Налив собі кави і мовчки, не поспішаючи, випив.
— На що ж ви розраховуєте?
— На силу духу! — твердо відповів Стефанишин.
— Але ж ви людина молода і фактично ще нічого не бачили у житті.
— Досить, гауптштурмфюрер. Тепер ви почнете розповідати мені про життя, користуючись голубою та рожевою фарбами. Говоритимете, що у мене все попереду, а живемо на світі лише раз. Що шкода розлучатись з життям назавжди. Пан слідчий доводитиме, що життя, яке воно не є, все ж залишається життям і… краще за смерть. А потім скаже, що майже нічого не вимагає від мене — так, лише дрібниці, кілька прізвищ і адрес. Адже, так?
Богдан замовк і глянув на Харнака. Той дивився на нього з неприхованою цікавістю.
— І ви думаєте, я піймаюсь на цей гачок? — стиснув кулаки Стефанишин. — Ні, тисячу разів ні! Я певен, вам уже не вперше слухати, що життя, куплене ціною підлоти і зради, для нас не життя. Спочатку ви вважали ці слова лише красивою фразою, потім побачили, як ми твердо дотримуємось принципу. І все ж намагаєтесь заплутати нас, обдурити, залізти в душу за допомогою чашки кави. Примітивно, пане слідчий!
— Ви недооцінюєте нас, — перебив Харнак. — У нас є куди дійовіші методи.
— Перейняті від найсвятішої інквізиції? Це, прошу панства, справді випробувані й безвідмовні методи. Гер гауптштурмфюрер це мав на увазі? Але ж признайтесь, чи часто ви вибиваєте зізнання з ваших в’язнів?
— Яке це має значення, — байдуже знизав плечима Харнак. — Коли б навіть я знав, що з сотні арештантів всі сто нічого не скажуть, я спробував би витягти зізнання у сто першого.
— Логіка вандала! — скрипнув зубами Стефанишин.
— Це вже, вибачайте, така справа… — розвів руками Харнак. — Але ж я востаннє запитую вас — будете говорити?
Богдан насмішкувато блиснув очима.
— Невже ви досі нічого не зрозуміли, пане кат?
— Вам не вдасться вивести мене з рівноваги, пане більшовик, — відповів Харнак, хоча губи в нього нервово сіпались. Натиснув кнопку дзвінка і наказав кремезному есесівцю, який з’явився у дверях: — Пана комуніста необхідно познайомити з процедурами… Поки що за програмою номер один… Ідіть до сусідньої кімнати, — ввічливо запропонував Богданові, — там у нас все готове… Тільки ось що, — зупинив есесівця, — зачекайте хвилину, я допиватиму у вас каву. Коли дивишся на процедури, — додав цинічно, — кава більше смакує…
Карл Кремер простував темною вулицею. Мороз дужчав, та Карл не піднімав комір, йшов швидко.
Місто принишкло і мовчить. Мовчить, хоч Карл твердо знає — радіє. Шепочуться за вікнами, сміються й поздоровляють один одного, як на велике свято. Свято й є. Правда, на вулицях вивішені траурні прапори, але ж тому й свято. Трьохсоттисячна гітлерівська армія розгромлена радянськими військами під Сталінградом. А лише два тижні тому фашистське радіо горлало на весь світ, що Червону Армію розгромлено і “совєтам” настав кінець. Тепер усім ясно, яка брехлива геббельсівська пропаганда!
