Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗
— Майже всі чоловіки Німеччини під час війни носили мундири. Я, правда, безпосередньої участі в бойових операціях не брав. Так, тилова служба… Сподіваюсь, ви без упередження ставитеся до людей, котрі вимушені були служити у військах СС?
— Попалися б ви мені одразу після війни!.. — стиснув величезний кулак Грейт. — Та все минає… Я знав кілька непоганих хлопців із колишньої вашої банди. Ви офіцер?
— Гауптштурмфюрер СС! — відповів Хаген чітко, і полковникові здалося: зараз виструнчиться перед ним з піднятою рукою.
— Плювати! — раптом видихнув Грейт із злістю. — Наплювати на все! Вип'ємо, гауптштурмфюрер!
Колись льотчик — земляк Грейта, якого вони визволили з полону, впізнав одного зі своїх колишніх катів — есесівця з табірної охорони. Вони передали цього оберштурмфюрера в руки правосуддя, але не минуло й півроку, як Грейт зустрів його у франкфуртському ресторані. Подумав: утік. Покликав поліцію, зчинив галас і тільки осоромився: в комендатурі пояснили, що колишній есесівець виправданий судом і зараз повноправний громадянин Західної Німеччини, власник металообробного заводу й активно співробітничає з американською адміністрацією… Піднявши склянку, Грейт розглядав рожевощокого крізь мутне скло.
Людина як людина, обличчя приємне і навіть добродушне. Колись він уявляв есесівців по кінофільмах — бліді, довгасті обличчя, олов'яні очі… Ні, Хаген зовсім не схожий на таких. Що ж, буває: німцям не солодко довелося під час війни, мало кому вдавалося робити, що хотів, і часто так складалися обставини, що й проти волі потрапляли в есесівці. Кожний хоче жити, і кожний влаштовує своє життя, як може! І чому, зрештою, йому не погодитись на пропозицію Хагена? Тридцять тисяч щомісяця…
Чекайте, цей німець називав і більшу суму. Півмільйона за рік! Ну, нехай не півмільйона, хай менше, але все одно через два роки він зможе придбати не якусь жалюгідну майстерню, а фешенебельний готель. Та й взагалі, якщо справи підуть добре, для чого поспішати навіть з готелем?
Полковник пильно глянув на Хагена і попросив:
— Ви, напевно, до тонкощів вивчили цю справу в юридичному, так би мовити, аспекті. Чи не могли хоча б у загальних рисах познайомити мене?..
Хаген зручніше влаштувався на стільці.
— Що за жахлива звичка — пити віскі, — поскаржився. — Тхне сивухою, і потім болить голова. Кельнер! — клацнув пальцями над головою. — Коньяку!
Кельнер приніс пляшку одразу, наче чекав на замовлення. Хаген хотів палити Грейтові, та полковник відмовився від коньяку (коньяк завжди нагадував йому ванільний лікер, тільки трохи гостріший), не пив і віскі, лише курив і слухав Хагена, намагаючись не пропустити жодного слова. Слухав і зважував.
… В Саудівській Аравії, в Омані і в багатьох інших князівствах і султанатах аж до цього часу існує рабство. Так, зараз, у другій половині двадцятого сторіччя! І раби не лише араби-тубільці, а й французи, англійці, італійки і німкені… І їхні діти — раби. Рабів використовують як секретарів, слуг, охоронців, раби працюють на полях і нафтових промислах, на таємних копальнях, де видобувають золото, незареєстровані поклади якого складають одне з джерел прибутку аравійських набобів. І, звичайно, багато рабинь у гаремах. Великих, розкішних і зовсім маленьких.
Хаген буцімто чув про такий випадок: король Саудівської Аравії захворів і майнув лікуватися до Відня. Коли здоров'я його величності трохи підправилося, він зняв один з найфешенебельніших готелів міста і виписав двісті чи триста своїх наложниць. Не всіх, звичайно, — гарем короля не можна рівняти з паршивим гаремом якогось шейха! — приїхали тільки найкращі, найулюбленіші «дружини» владики. Весь Відень, кажуть, бігав дивитися на королівських жінок — красуні одна за одну кращі. Але людина, що їздить у «ролс-ройсі» з підвіскою, усі деталі якої зроблені з золота, може собі дозволити й не таке. І що йому заплатити кілька тисяч за дівчину, яка сподобалась!
А втім — це ліричний відступ. Хаген пересів на стілець, що стояв поруч із Грейтовим, фамільярно поплескав полковника по рукаві.
— Отак-то, мій дорогий полковнику, деяким вашим мільярдерам і не снилося таке життя. Весь час біржа, ціни, виробництво, вдома стара некрасива жінка, за якою він узяв мільйони, і вона за це тримає його під каблуком, пиляє день і ніч — яка радість від мільйонів? Пробачте, знову відійшов від суті. Про що йшлося? Про живий товар? Ви помиляєтесь, полковнику, якщо думаєте, що ми з вами — унікальна фірма. Агенти аравійських рабовласників, шукаючи вродливих дівчат для гаремів, роз'їжджають не тільки по країнах Африки, Середнього і Близького Сходу. Ви, певно, не чули, та й звідки вам знати, що кожного року в Європі зникає кілька тисяч дівчат, у тому числі й п'ятнадцятирічних. І жодному поліцейському ще не вдалося натрапити на наш слід.
Хаген розповів про те, що почалися небажані розмови в спеціальних комісіях ООН, дійшло до того, що деякі надто активні парламентарії зробили запити своїм урядам. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року в Женеві було скликано конференцію, яка обговорювала питання, зв'язані з торгівлею рабами. П'ятдесят держав взяли участь у роботі конференції. Франція і Англія запропонували прийняти конвенцію, на основі котрої перевезення рабів морем належало розцінювати як морський розбій, а судна, запідозрені у цьому злочині, пропонувалося затримувати і ретельно обшукувати. Слава богу, знайшлися у шейхів впливові захисники. Сполучені Штати Америки так і не висловились з цього питання. Всі знали чому. США не хотіли псувати стосунки з королем Саудівської Аравії, бо мали військову базу в Дархані. А інтереси американських нафтових монополій в Аравії? На це також треба було зважити. І конференція прийняла досить невиразну, розпливчасту декларацію: «Рабство — жахлива річ!..»
Хаген хвилину помовчав і вів далі з щирим жалем:
— Це, коротко, історія питання, якщо дозволите. З тих часів багато що змінилося, і вивозити наш товар тепер небезпечніше. Хоча, — підморгнув, — нема лиха без добра: ціни на дівчат значно зросли і дійшли, як я вже казав, до дванадцяти тисяч фунтів за штуку. І це не межа…
— Скільки ви робите рейсів на рік? — запитав полковник. — В середньому?
— Не діліть не вбитого ведмедя! — зареготав, зрозумівши його, Хаген. — Звичайна арифметика тут ні до чого.
— Я повинен зважити на все, — вперся Грейт, — і хотів би хоча приблизно прикинути…
— На один рейс піде не менше трьох місяців, — не дав йому закінчити Хаген. — Літак візьме до п'ятнадцяти дівчат. Врахуйте накладні витрати, полковнику, що становлять приблизно двадцять процентів, а також те, що дванадцять тисяч фунтів за гарний екземпляр — поки, на жаль, найвища ціна. Прикиньте в середньому по двадцять тисяч доларів. Сподіваюсь, вам відома вартість «дугласа»?
Грейт кивнув і замислився. Розрахунки цього типа начебто правильні. А коли збільшити кількість рейсів?
Це питання він і поставив перед Хагеном. Німець посміхнувся.
— У вас залізна хватка! Мій попередній компаньйон, при всіх його позитивних якостях, трохи лінувався, а з вами, бачу, ми знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, не така вже й приємна річ весь час озиратися назад, мені хочеться скоріше забезпечити свою сім'ю й пожити, ні про що не думаючи.
— Маєте сім'ю? — здивувався Грейт.
— Дружина і син, — не без гордості повідомив Хаген. — Закінчив університет.
— Чудово, — без ентузіазму схвалив Грейт. Чомусь повідомлення Хагена вразило його; чи то зробилося заздрісно, що рожевощокий есесівець ще під час війни мав дружину і сина, чи то просто не вірилося, що людина, ризикуючи життям на кожному кроці, може мріяти про затишний будиночок з квітником і садочком — ідеал сімейного благополуччя. — Ви вірите в бога?
— Яке це має значення? — ухилився Хаген од відповіді. — Я чекаю на ваше рішення…
«Невже вам ще не зрозуміло?» — ледь не вирвалося в Грейта, та природна обережність і розсудливість у вирішенні ділових питань перемогли, і він відповів ухильно:
— Я повинен подумати, містере Хаген, ви одержите відповідь завтра.
