Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Привіт, Руді! — підморгнув йому. — У вас такий вигляд, ніби болять зуби.
— А-а… — безнадійно махнув рукою Рудольф Рехан.
— У вас фінансовий крах, — зрозумів Карл. — Двохсот марок вистачить? Я сьогодні добрий.
— Стою на краю фінансової прірви, — визнав ад’ютант. — Але ж я вам винен…
— Фінансова прірва — найглибша, — Кремер повчально підняв угору палець. — Туди можна падати все життя…
Карл з дипломатичних міркувань охоче давав ад’ютантові в борг, хоча й знав, що той навряд чи віддасть йому гроші. Цей довготелесий, рудий і незграбний оберштурмфюрер був закоханий у якусь дрезденську вертихвістку і всі свої гроші витрачав їй на подарунки. Рулі розповів Кремеру, що вони умовились взяти шлюб, коли Рехан зможе придбати десь у невеличкому місті пристойний будиночок і матиме адвокатську практику. Та все залежало від стану здоров’я старого Рехана, власника пивної у Дрездені, бо він вперто не йшов назустріч бажанням сина й поклявся, поки живий, не дати йому жодного пфеніга.
— Вашій красуні нічого не потрібно? — запитав Карл, помітивши, з якою радістю ховає гроші Рехан.
— Потім, потім, гер Кремер. Я дуже вдячний вам, та сьогодні…
— Ми з вами в однаковому становищі, — багатозначно мовив Карл. — Я в курсі справ, можете не робити таємничого вигляду. Фрау Ірма доручила мені стільки, що дай боже встигнути. До вечора… — попрощався і заспішив до виходу.
Вечеряли у великій їдальні, яку від вітальні одділяла розсувна стіна. Біля щільно причинених дверей кабінету вартував кремезний лейтенант — командуючий, видно, проводив нараду. По вітальні, нудьгуючи, походжав Руді, він сторожко поглядав на лейтенанта, і Карл зрозумів, що ад’ютант боїться цього похмурого офіцера.
— З особистої охорони самого… — багатозначно шепнув Рехан, перехопивши погляд Кремера.
— Кого, кого? — удав, що не розуміє Карл.
— Командуючого! — підняв палець вгору Руді.
— А-а… фрау Ірма мені казала… Виходить, справи справді важливі…
— Нарада генералітету… — хизуючись своєю обізнаністю, почав Рехан. — Росіянам ніколи не підійти до міста. Наші позиції такі міцні, що їхній штурм будь-якими силами — безглуздя. Ми перемелемо живу силу противника і самі перейдемо у контрнаступ, відкинувши червоних аж до Дніпра.
Руді говорив явно з чужого голосу. Карл посміхався на його базікання, та зрозумів, що за дверима кабінету вирішуються дуже важливі проблеми. Чи вдасться дізнатись, про що йде мова? Намагаючись не привертати уваги лейтенанта, відійшов у куток вітальні, сів так, щоб бачити двері кабінету. Рехан сів у крісло напроти.
— Ви заспокоїли мене, Руді, — почав Кремер. Слід було витягти з Рехана все, що він знав. — То, кажете, наш фронт такий міцний, що більшовикам його не прорвати?
— Ні за що в світі! — ствердив секретар. — Біля міста створено такий укріплений район, що в лоб його взяти неможливо.
Отже, фрау Ірма й Рехан черпали інформацію з одного джерела. Але що конкретно знає Руді?
Карл запропонував Рехану сигарету й затіяв зовні невинну балаканину. Та Руді вперто обминав гострі кути, і Кремер скоро впевнився, що секретар фактично не знає нічого істотного. Загальні ж просторікування Рехана йому скоро набридли, і він з задоволенням підвівся назустріч фрау Ірмі.
Губернаторша була у темній шовковій сукні, яка щільно облягала її повну фігуру. Вона сперлася на руку Карла, ще раз оглянувши приготований для вечері стіл.
— Здається, мій друже, — мовила, — все гаразд? Нема лише устриць, а генерал, кажуть, дуже полюбляє їх.
— Ми не у Франції, мадам, — весело відповів Карл, — і генерал вибачить…
— Ви завжди заспокоюєте мене. Але ж мені не хочеться осоромитись перед командуючим.
— Ви не осоромилися б перед самим фюрером, — потішив її самолюбство Кремер. — Не знаю, хто б зараз у Німеччині зумів з таким смаком і знанням справи приготувати вечерю!
— О-о, який ви лестун! — спробувала заперечити фрау Ірма, проте була задоволена. — Мені хотілося б…
Чого хотілося губернаторші, Карл Кремер так і не дізнався, бо саме цієї миті двері кабінету відчинились, і до вітальні почали заходити генерали. Фрау Ірма попливла їм назустріч…
Губернатор знайомив дружину з генералами, гості говорили їй компліменти, та не затримувались у вітальні, поспішаючи до столу. В кабінеті зостався невеличкий на зріст генерал з колючими очима. Він щось наказував кремезному оберсту, який складав до великої шкіряної папки карти й папери.
“Командуючий”, — зрозумів Карл і витягнув шию, намагаючись почути, що говорить цей худий чоловічок. На жаль, нічого не вловив.
Оберст застебнув папку і пішов за генералом. Карл не спускав погляду з цієї великої коричневої папки. Як багато важила вона, скільки тисяч і тисяч людських доль залежало від паперів, які поклав до неї оберст.
Фрау Ірма солодко усміхнулась генералові.
— Сподіваюсь, ви не нудьгуватимете у нас, — мало не проспівала.
— Я чув про вашу гостинність, — нахилив свою коротко підстрижену сиву голову командуючий, — але ж не знав, що хазяйка цього дому така чарівна…
Фрау Ірма відрекомендувала йому Карла. Генерал кивнув йому, та відразу забув про Кремера, повернувшись до губернаторші: він подав фрау Ірмі руку і повів її до їдальні. Губернатор затримався з оберстом.
— Командуючий ночуватиме у мене, — сказав. — Охорона спатиме на першому поверсі.
Кремер намагався не пропустити жодного слова з цієї розмови.
— Документи можна залишити у моєму сейфі, — продовжував губернатор. Карл почув брязкіт ключів і, зиркнувши скоса, побачив, що губернатор разом з оберстом повернулися до кабінету. Губернатор одчинив масивні сталеві дверцята сейфа, оберст поклав туди папку. Клацнув замок — Карл помітив, як губернатор для чогось провів рукою попід сейфом. Ключі заховав у кишеню і разом з оберстом подався до їдальні, де генерали вже сідали за стіл.
Кремеру випало сидіти між Руді і високим оберстом.
Рехан познайомив їх — оберст, як і догадувався Карл, був ад’ютантом командуючого. Він виявився на диво мовчазною людиною, лаконічно відповідав на запитання, і скоро Кремер втратив будь-яку надію витягти з нього щось більше за короткі “так”, “ні” чи “дякую”. За столом точилась нецікава для Карла розмова, генерали наче умовилися обминати військові теми, і за першої зручної нагоди Кремер залишив своє місце.
У вітальні вже курили два генерали, жваво про щось розмовляючи. Побачивши Кремера, пильно глянули на нього й замовкли. Карл зрозумів: його цивільний костюм викликає недовір’я та мимовільну підозру у військових. Зрештою, вони були праві — вся Німеччина одягнута у мундири, і його не рятує навіть паличка, на яку він спирається підкреслено важко.
Сів у кутку, запаливши сигарету. Курив, спідлоба поглядаючи на двері кабінету. З ким і про що не розмовляв би зараз, все одно думатиме про цей кабінет, масивні сталеві дверцята сейфа і коричневу шкіряну папку, яка лежить там. Знав, що подібної нагоди не трапиться. Але ж думав і про те, що ці кілька кроків до сейфа можуть стати його останніми кроками. Зважував, чи виправданий риск і чи є в нього шанси на успіх. Зваживши, зітхнув, загасив недокурок і вийшов до туалету. Він повинен будь-що сфотографувати документи. Як добре, що майор Скачков залишив йому портативний апарат. Зрештою, можна було б просто викрасти папку, але ж тоді гітлерівці змушені будуть перегрупувати свої сили. Ні, краще, аби вони навіть не догадувались, що папки торкнулась чужа рука.
Після вечері Карл попрощався з фрау Ірмою. Спустившись до вестибюля, непомітно прослизнув у вузенькі двері, які вели до чорного ходу — він знав розташування кімнат у губернаторському будинку: як-не-як, а своя людина в домі. Крутими гвинтовими сходами дістався на третій поверх, де мешкала обслуга, вузеньким коридорчиком пробіг, прислухаючись, аби нікого не зустріти, до бібліотеки. Притулився за величезною шафою. Тепер його можна було помітити, лише зазирнувши до цього темного кутка.
Двері бібліотеки були відчинені, і Карл чув усе, що робилося у вітальні. Фрау Ірма сміялась тонким штучним сміхом, а хтось густим басом, певно, оберст, дякував за приємний вечір.
