Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗
Есесівець наказав йому вийти зі строю, зауваживши: «Тисячі твоїх ровесників полягли на полі бою, і буде справедливо, якщо ти складеш їм компанію».
Треба віддати належне хлопцеві: він тримався достойно — стояв, втупивши очі в небо, може, молився, а може, просто милувався хоч і сірим, а все ж прекрасним небом.
Затим штурмбанфюрер висмикнув із строю ще одного чоловіка, старого вчителя-пенсіонера з Унтеркрімля. Я сам учився в нього — розумієте, скільки йому було років? Зрештою молодих серед нас і не могло бути — вдома залишились або діди, або інваліди. Так от — черга дійшла до вчителя. Розумний був старий і гордий, ніколи ми не чули від нього скарг, хоч і важко йому доводилося.
«У тебе очі злодія, — сказав штурмбанфюрер. — Ти міг убити Врука!»
І раптом учитель відповів голосно, так, що всі ми почули:
«На жаль, не я вбивав, я кажу «на жаль», тому що тепер убив би неодмінно!»
Офіцер підняв руку, немов хотів ударити, та стримався. Лише додав:
«Отже, я не помилився».
Третій, кого відібрав він, раптом упав навколішки і почав благати:
«Я не вбивав, гер офіцер, повірте мені, я не вбивав!.. Я завжди співчував націонал-соціалістам, гер офіцер, не чіпайте мене… Я — мирна людина, я не міг убити!..»
Ви повинні пам'ятати його: старий Шумахер, городник, він завжди продавав ранні овочі. Хотів схопитися за чобіт штурмбанфюрера, але офіцер відштовхнув його і пішов далі.
Шумахер як стояв навколішках, так і поповз за офіцером, та двоє есесівців підхопили його під руки і відтягли набік, до сарая з довгою глухою цегляною стіною.
Коли штурмбанфюрер наближався до мене, відібрано вже було дев'ятеро, залишився один, і мені чомусь здавалося: останнім буду саме я. Не скажу, що це відчуття з приємних, зробилося страшно, і тіло обважніло, наче у живіт тобі засунули добрячий шмат свинцю.
Штурмбанфюрер зустрівся зі мною очима і зупинився. Очі його закривали опуклі скельця, і важко було розпізнати, кепкує він з тебе чи тверезо розраховує, кому віддати останню кулю. Але я знав, що мені, я побачив, як блиснули скельця, не очі, а скельця окулярів, він уже підняв руку, щоб тицьнути в мене, і я зібрав усі сили, аби не впасти, а ступнути вперед мужньо, як і належить людині, та штурмбанфюрер зрозумів мене: мабуть, йому хотілося, щоб його благали, полотніли від страху. Він вказав не на мене, а на хлопчину, що стояв поруч зі мною, п'ятнадцятирічного молокососа, котрий, як і належить усім молокососам, одразу розрюмсався. Сльози текли в нього по щоках, він не хотів виходити з ряду, та есесівці витягли його, а штурмбанфюрер дивився на мене і, видно, читав мої думки.
Я сказав йому тоді просто, по-людськи, не кричав і не благав, а попросив, ну так, як попросив би вас:
«Відпустіть його і візьміть мене…»
«О-о, — відповів штурмбанфюрер, — я не хочу приймати від вас такої жертви. Я ніколи не міняю своїх намірів, але обіцяю: при нагоді неодмінно розстріляю і вас».
Ми не бачили більше штурмбанфюрера, але я дізнався, що це був Вольфганг Хетель, один з улюбленців Кальтенбруннера. Цей Хетель брав участь ще у віденських подіях перед аншлюсом…»
Ганс пам'ятав добре і слова, котрими батько закінчив свою розповідь:
«Тим гірше для нашої країни, якщо такі, як Хетель, знову на волі…»
І от зараз штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель стоїть на ґанку його дому, дому його батька, стоїть і навіть посміхається.
Нарешті Ганс упіймав мило. Вилив на себе повне цеберко холодної води. На мить перепинило дух. Поставив цеберко і, вдавши, що вперше побачив постояльців, ввічливо вклонився їм.
— Мати казала про вас, але я думав, що ви відпочиваєте.
— Нічого, нічого, юначе, — зупинив його Ангель. — Я лише можу позаздрити вам, у нашому віці з'являються різні радикуліти, а для вас холодна вода — здоров'я.
Ганс почав розтиратися рушником. Думав: слід негайно повідомити поліцію. Але як це зробити, щоб вони нічого не запідозрили? Голосно покликав матір і, коли та визирнула у вікно кухні, запитав, чи вистачає в неї продуктів.
Фрау Шварцвеллер заметушилася: звичайно, слід з'їздити до Унтеркрімля, зробити закупки, їй і так уже соромно перед шановними панами за те, чим вона їх частує.
Ганс слухав не перебиваючи. От якби мати сама запропонувала йому з'їздити до міста, він ще побідкався б трохи, мовляв, тільки з дороги, але потай зрадів би.
Раптом побачив: з кишені куртки, яку поклав на лавці під ґанком, стирчить номер «Фольксштімме» — свіжий номер з портретами злочинців. Вже не чув, про що говорить мати, перекинувши через плече рушник, позадкував до куртки. Намагаючись не дивитися на неї, посміхався тим, що на ґанку, взяв брюки, скинувши на куртку рушник, ще раз зиркнув на Хетеля, чи не помітив його маневру, і лише тоді запитав матір, чи не замовляла продукти у місцевого крамаря? Фрау Шварцвеллер пояснила, що той привезе замовлене лише післязавтра, а зараз вона з'їздить до міста.
— А може, я з'їжджу сам?
Мати не встигла ще відповісти, як втрутився Ангель:
— А ми розраховували на вас, юначе. Фрау Шварцвеллер казала, що ви чудово знаєте навколишню місцевість і покажете нам мальовничі куточки.
Мати одразу підтримала Ангеля:
— Покажи їм, синку, форельне озеро.
Ангель запитав обережно:
— Скільки звідси до Долини конвалій?
Там мав сісти літак, і Ангель хотів сам оглянути місце посадки.
— Кілометрів три.
— От і добре, — підтримав Франца Хетель, — за дві години ми обернемось.
Гансу нічого не залишалось, як погодитися.
— Хвилинку, панове, — перепросив, — я лише переодягнуся.
Він пішов до кімнати, де лежав дід. Старий тепер рідко піднімався з ліжка, хвороби мучили його. Ганс думав, що постояльці залишаться на ґанку, та Хетель пішов за ним і став у дверях кухні.
Як же поговорити з матір'ю?
Хлопець розшукав старі штани в шафі, відірвав пару ґудзиків, попросив голосно:
— Дай мені, мамо, голку й нитки. Треба пришити ґудзики.
Знав, що мати тримає нитки в комоді, який стояв у дідовій кімнаті, і боявся, що скаже, де взяти. Та фрау Шварцвеллер вирішила сама пришити ґудзики.
— Давай свої брюки, — пробуркотіла, проходячи до кімнати. — Як маленький, усе на тобі горить.
Вона причинила за собою двері, але Ганс був певен, що Хетель підслуховує, тому мовив голосно:
— Я знайшов тільки один ґудзик, другий візьми в шухляді.
Вирвав аркуш з учнівського зошита. Чорт, де ж олівці? Знайшов нарешті на столику біля дідового ліжка. Швидко писав, говорячи зовсім про інше — для Хетеля:
— Ми підемо до Долини конвалій через гребінь, найкоротшим шляхом. Можна було б під'їхати і машиною, автобус проходить, по-моєму, о десятій тридцять дві, та навряд чи панам буде приємно трястися в автобусі… — Стиснув матері руку, поклав палець собі на губи, закликаючи до обережності. Та зиркнула здивовано. — А втім, я спитаю їх… — мовив голосно, показуючи матері записку.
«Швидше до поліції, в нас Вольфганг Хетель», — прочитала. Здивовано округлила очі, та Ганс не дав їй можливості хоча б одним звуком виказати себе:
— Де мої старі черевики? Завжди я їх шукаю і завжди їх хтось закине бозна-куди!
Питав матір очима: чи зрозуміла? Та кивнула, але дивилася злякано. Ганс розірвав записку, кинув до печі.
— Я візьму із собою флягу. Вона в кухні? — натягнув штани, взув черевики і, гупаючи, щоб Хетель устиг відійти од дверей, пішов до кухні.
Хетель стояв посередині коридора, заклавши руки за спину. Розмова між фрау Шварцвеллер і сином заспокоїла його.
— Ви готові, юначе? — запитав у Ганса приязно.
— Рушаймо. Я тільки наберу води, може, захочеться пити.
Поліцейський просунув голову в кімнату, всім своїм виразом показуючи: сталося щось незвичайне. Мовив чомусь пошепки:
— Важливі новини, гер комісар, — і пропустив до кімнати літню жінку. — Розкажіть, пані, що у вас трапилося.
