Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗
— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…
Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.
— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.
— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.
Карл перехилився до нього через столик, зашепотів:
— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колишній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій “фольксваген” на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра можна вирушити.
Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахуючи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими кроками й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важливе рішення.
Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з газетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадцятого століття важко продати й склянку газованої води.
Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслюючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власника фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рівно, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й потиснути журналістові руку.
Тепер Зікс пригадував усі деталі розмови — вона справді була важлива й могла мати зовсім несподівані наслідки.
Журналіста цікавила зовсім не фірма, не її продукція та зв’язки, він розпитував про старшого брата Ганса-Юргена — колишнього групенфюрера СС Рудольфа Зікса. Звичайно, нахабу можна було одразу виставити з кабінету, пан Зікс хотів так і вчинити, але обережність, як завжди, взяла гору (ну, чого б домігся, викинувши журналіста?), і він вступив у гру, запропоновану паном Хагеном: відповідав недомовками на недомовки, сам ставив раптові запитання, намагався викликати журналіста на відвертість. Справа в тому, що вони з Рудольфом чекали з Південної Америки людей від обергрупенфюрера СС Лібана, й поява швейцарського журналіста (можливо, й не журналіста) видалась вельми й вельми підозрілою.
Зараз господар кабінету поновлював у пам’яті най-дрібніші деталі розмови.
Той пройдисвіт із кореспондентським посвідченням знав, що Рудольф Зікс живе поблизу міста в маєтку і, як людина психічнохвора, не має жодних контактів із зовнішнім світом. Власне, такі відомості він міг одержати навіть у портьє готелю, де зупинився, — ні для кого це не секрет, колись у цьому невеличкому місті долю групенфюрера СС обговорювали на всіх перехрестях, та з часом почали забувати: навіть ліві журналісти, які свого часу намагалися спростувати висновок лікарів, давно вже вгамувалися (минуло ж стільки років!), — і раптом цей візитер із Швейцарії напередодні прибуття людей Лібана…
Непроханий гість намагався переконати його, Зікса, що почав писати книгу чи то про історію націонал-соціалізму в Німеччині, чи то про колишніх діячів СС і що в зв’язку з цим йому конче необхідно побачити пана Рудольфа Зікса, одного з небагатьох високопоставлених есесівських генералів, що живуть і понині.
Інший на місці Ганса-Юргена Зікса повірив би кореспондентові, однак він мав багатий життєвий досвід і знав: справжній нишпорка завжди забезпечує свої тили й має таку версію, що й комар носа не підточить.
“Але ж, — цілком резонно зауважив Ганс-Юрген, — чи знає пан журналіст, що Рудольф Зікс — людина хвора, і контакти з ним дозволені тільки лікареві та обслуговуючому персоналу?”
Журналіст відповів, що він у курсі справ, більше того, знає, що групенфюрер іноді згадує багато цікавого, і, зрештою, можна вдатися до лікарської допомоги.
“Ні, — рішуче підвівся Ганс-Юрген Зікс. — Я не можу дати дозвіл на розмову з братом, бо всілякі спогади негативно впливають на його й без того розладнану психіку”.
Гість відкланявся. Він поводився чемно, але це ще дужче насторожувало пана Зікса.
Ганс-Юрген почав розмірковувати: що він утратить, коли преса пронюхає про контакти їхньої фірми з людьми Лібана?
По-перше, вони рознесуть це по всенькому світу, що може зашкодити діловій репутації фірми “Ганс-Юрген Зікс і К°”. По-друге, Рудольф і ці південноамериканці обговорюватимуть проблеми повернення до Федеративної Республіки Німеччини деяких емігрантів та їхніх дітей, що, зрештою, сприяло б активізації діяльності існуючих і створенню нових реваншистських організацій. По-третє, — цей пункт, певно, слід було пересунути на перший план, — згідно з попередньою домовленістю саме через фірму “Ганс-Юрген Зікс і К°” у Західну Німеччину переправлятимуться капітали для фінансування цих організацій — есесівці встигли покласти значні суми на рахунки південноамериканських банків.
Самі лише проценти від цих операцій розпалювали апетит господаря фірми, а він знав, що не обмежиться самими процентами.
Отже, будь-яка гласність могла призвести до непоправних моральних — Ганс-Юрген лицемірив навіть у думках, ставлячи це на перше місце, — й матеріальних втрат. Адже ж і реваншистські організації, й нова партія фон Таддена, яку вони підтримували, — основа четвертого рейху. А четвертий рейх необхідно буде одягати в мундири, і Ганс-Юрген Зікс не мав жодного сумніву, що право на це одержить фірма, котра сприятиме утвердженню цього рейху. Тут вже пахло такими сумами, що й проценти з південноамериканських капіталів, і надпроценти видавалися дрібною розмінною монетою!
Зікс подзвонив секретарці й розпорядився покликати Роршейдта.
Лише переступивши поріг кабінету, Генріх Роршейдт зрозумів, що на нього чекає якесь важливе завдання: різкий сигарний дим вдарив у ніс, і Генріх задоволено понюхав повітря — так завмирає на мить гончак, почувши запах дичини.
— До нашого міста приїхав швейцарський журналіст Карл Хаген… — почав Зікс.
— Це тип, який щойно морочив вам голову? — перебив Роршейдт: він виконував найделікатніші доручення хазяїна й дозволяв собі деяку фамільярність.
— Так. — Зікс уважно дивився на підручного, хоча споглядання Генріхового обличчя нікому не могло принести задоволення: деформований від численних бійок ніс, товсті губи й пронизливо-хитрі очі під приплюснутим чолом. Роршейдт мав силу первісної людини, звірячу витримку, був невибагливий, головне ж — служив усю війну вірно братові, тепер йому, Гансу-Юргену Зіксу. — Цього журналіста… — Зікс витримав паузу. Не тому, що йому важко було вимовити наступні слова чи раптом сумління заговорило в ньому, просто, даючи таке розпорядження, мимоволі стаєш співучасником, а це завжди неприємно знати, то на тебе може чекати довічна каторга.
На щастя, Генріх допоміг йому.
— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.
— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!
— Спробуємо сьогодні ввечері.
— Він зупинився в готелі “Кінг”.
Генріх переступив з ноги на ногу.
— Все?
Зікс махнув рукою.
Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачувати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…
Але ж як часто обставини бувають вищі за людину!
Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним автоматом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зелень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.
Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло свіжістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.
