Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій (первая книга txt) 📗
Фраєрам щастить, але тільки раз. Отій відьмі, котра наді мною знущалася, записали навіть без розтину «гостру серцеву недостатність», та й край. Бо мене, напевне, в містечку ніхто не бачив — надвечір приїхала, над ранок — на поїзд, і гайда! Гратися з отрутою, скажу чесно, більше не збиралась. Лотерея з блатом в інституті мене більше влаштовувала. Жадібність згубила! Вийшли на мене голова колгоспу з головихою і дочкою на додачу — дитина тупа, аж дзвенить, і по очах видно, що їй не вища освіта потрібна, а колгоспний бугай-симентал. Вранці, вдень і ввечері. Так ні, вони її до інституту пруть, та ще й на «сан-гіг». Сказилися, то ж факультет виключно для майбутніх дружин завідуючих базами і директорів ресторанів. Не з її щастям і не з її задницею! Та батьки за неї такі гроші дали, що я не витримала, подумала — а раптом якось викручусь. Ні, щоб узяти худеньких, страшненьких і в окулярах, зате розумних. Або, на крайній випадок, повернути хабара. Однак, примудрилась я ті гроші ще до екзаменів розтринькати. Отямилася в камері. А на суді мені пояснили, що відтепер шлях у медицину для мене закритий — хіба що санітаркою в морг у лікарні, що за сто ке-ме від обласного центру.
На додачу, ані слідчий, ані суддя не повірили, що я звичайнісінька аферистка. Вважалось, що я — лише посередник і прикриваю когось великого в інституті. Тому і вліпили мені строк по максимуму. Відсиділа, вийшла на волю з довідочкою в руках і з анульованим дипломом. Роби, що хочеш. Туди поткнулась, сюди поткнулась, згадала жарт судді — пішла в морг найматись. Е, ні, кажуть, нащо нам цей клопіт? Краще вже алкоголіка, але без судимості. Пригадала свій перший досвід зі старою родичкою… Знаєте, скільки на світі старих, самотніх і жадібних людей?
Я не став продовжувати дискусію. Набридло!
— Не знаю і знати не хочу. Закінчу замість вас: десь після сьомої притруєної вами бабці виразно запахло смаленим. Ви ж в радіусі ста кілометрів від обласного центру крутились, думали, що всі лягаві — ідіоти! Трохи правди в цьому є, бо вас запідозрили не міліціонери, а медики. Середньостатистична цифра раптових смертей людей літнього віку по області чомусь підскочила. От вони, всупереч вашим надіям, по останній жертві за всіма правилами експертизу провели, а потім і всіх попередніх викопали. Навіть пару зайвих, як виявилося. Міліція ваше фото під кожним райвідділом наклеїла, так ви зачіску змінили, підтемнили волосся, — і на історичну батьківщину. Думали, де та Самара-городок, а де Київ — «мать городов русских». Однак труїти тутешніх бабусь уже не наважились. Здибали по дорозі транзитника, схожого на вашого кривдника з депутатським значком — і що, легка здобич?
— Ще б пак! Місцевий — він як? Або прибіжить за п’ять хвилин до відправлення, або вискочить одразу по прибутті — і додому, повз вокзал. А у транзитника квиток у кишені і купа часу, котрий він не знає, куди подіти. Місто ж чуже. От і шукає пригоди на свою… і одержує від мене по повній програмі.
— З транзитниками теж розібралися. Те ж почуття помсти, тільки прибутку більше.
— Прибутку… прибуток, звичайно, річ корисна. Жити ж за щось потрібно. Але я таких, як цей, даром би труїла.
— Та за що ж так жорстоко?
— А от за те. За очі масні, за руки нахабні, за натуру хтиву. Та коли такий за коліно мацав — я його на місці вдавити ладна була. Чоловіки… сволота! Лиш у начальство пролізе — і вважає, що йому все дозволене!
— А до речі — якщо не секрет — чого ви раптом з начальників на бідних голів колгоспів перейшли? Масть змінили? Чи переконання?
— Це ви про того?… А от якраз він на того мого «таточка» надто вже був схожий. Спершу здалося навіть, що це він, тільки постарілий. Хоча — різниці ніякої. Такий же кнуряка, як і всі. Ненавиджу!
— І за це ви його… пригостили?
— Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.
— До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?
— Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!
— Кому шкода, а кому — хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви — інших.
Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.
От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.
Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…
