Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
— Розумієте, — пояснюю я, не зморгнувши, — я вистрелив у повітря. Але затриманий в результаті цього підстрибнув — з переляку — і в повітрі перетнувся з моєю кулею.
Замполіт розуміє, що щось тут не те, але що — не доганяє. Тому вже не кричить, а верещить:
— Але ж злочинець поранений в цю… як її… в дупу!
— Так точно. В дупу. Він ду-у-уже високо підстрибнув.
Замполіт теж підстрибнув, правда, не дуже високо. І вискочив за двері. Ну от, зараз піде Старому скаржитись… І я з досади вголос надаремно пом’янув дурдом. А не треба було. Тому, що одразу після цього і пролунав телефонний дзвінок, з якого все по-справжньому і почалось.
Про мого друга Бориса — психіатра — я тобі розповідав ще коли за «вовкулакою» ганявся. Так от, дзвонить він мені якось і просить зайти до нього додому, у Пасаж. Заскакую. Дивлюся — мій флегматик Борис добряче спантеличений. Подумав: чи не встряв він у якусь халепу з криміналом, скажімо, на ґрунті психіатричної експертизи. З’ясувалося — ще страшніше. Хоча, що може бути страшнішим за злочин.
Сам доктор — хлопець хоч куди козак. Та є у нього звичка починати всі оповіді від Адама. Або ж, по-простому кажучи, тягти кота за хвіст. Спочатку він посадовив мене у крісло, потім встромив до рук другий том польської «Енциклопедії психосексуальних збочень» без малюнків, як з’ясувалось — тільки або похвастати. І поплив на кухню варити каву.
Зварив, приніс, примусив випити до дна і тільки після цього розродився:
— А пам’ятаєш, як я тобі для твоєї міліцейської академії курсову з судової психіатрії написав?
— Сто літ вона мені снилась, та академія, якби начальство не примусило. Мовляв, самої філософської освіти для лягавого не досить.
— Штабс-капітане, не відволікайтесь.
— Та пам’ятаю я твою курсову, пам’ятаю. До скону не забуду. Ти ж мені туди цитат із Фрейда понастромляв. Добре, що я помітив і виправив на професора Ганнушкіна.
Від автора: на ті часи Зиґмунд Фрейд був беззастережно заборонений в СРСР. Стосовно ж професора Ганнушкіна, то він вважався одним із офіційних вітців радянської психіатрії. У Московській академії МВС Олекса Сирота вчився довго, нудно і заочно. Зрештою, так її і не закінчив. Тому того дня він, здається, єдиний раз за всі роки нашого знайомства пом’янув цей заклад.
— Я тебе виручив, — каже Борис, — тепер ти мене виручай.
— Ну, якщо ти мені нарешті розкажеш, що, де й коли, то може й виручу.
Отже, є у Борисовому дурдомі одне відділення, котре міліція охороняє. Про нього багато хто чув, але, хвалити Бога, мало хто там відлежувався. То медична в’язниця для людей, котрі здійснили злочин, будучи психічно хворими. В результаті все рівно опинилися за ґратами, проте, на лікуванні. До повного одужання… згідно результатів анатомічного розтину. Це половина контингенту. А друга — ті, хто «косить дурку» аби замість «сім-шістдесят два» в потилицю дістати довічне ув’язнення у тій же психушці. От вони там і відлежуються, доки мудрі експерти не встановлять: чи то справді хвора психіка, чи то його тато з мамою ніколи не читали праць Антона Семеновича Макаренка.
Природно, що в отого спецконтингенту крім міліцейської охорони свої спецлікарі, спецмедсестри і спецсанітари. З персоналом лікарні, з тими, що нормальних психів лікують, у спеців ніякого контакту. Виключно на рівні головлікаря. Така собі лікарня в лікарні чи маленька «зона» посеред великого дурдому на території ще більшої психушки, котра називається Союзом Радянських…
Що найцікавіше — пересічний міліціонер з вулиці, приміром, я без спеціальної перепустки до цього відділення не зайде. І нормальний лікар, який нормальних психів тягне — теж. Одне слово, кому «зона особливого режиму», а кому — гібрид Феофанії з номенклатурним розподільником.
Але останніми роками у цьому спецвідділенні виникли свої спецпроблеми. Спочатку вийшла якась вказівка надсилати на перевірку і експертизу не тільки тих, у кого була стабільна підозра на «тю-тю», а всіх без винятку підозрюваних у скоєнні важких злочинів. Плюс усіх неповнолітніх правопорушників, котрі «загули під дієз». Пацієнтів виразно додалось, отже додалось і роботи. Тому, що деякі хитрозаді начальнички дуже швидко збагнули: вбивство, скажімо, зі заздалегідь обдуманими намірами — це великий клістир з патефонними голками на килимі у начальства, а те ж саме вбивство, але скоєне, наприклад, на ґрунті хворої психіки, то щонайбільше привід для філософських розмов на тему, запропоновану поетом-хуліганом Барковим ще двісті років тому. Тобто, «мелки пошли в наш век людишки». Ну, вбивство — це ще півбіди. А то ж почали пачками прибувати на психекспертизу «тіньовики», спекулянти і навіть кишенькові злодії. Останніх подавали як клептоманів. І потихеньку-помаленьку елітарне спецвідділення перетворилось у звичайнісінький дурдом. Лікарі хапалися за голови, зате наші начальнички, котрі все це придумали, відверто раділи. Бо це ж не життя пішло, а малина! То раніше тебе викликали в партійні органи і, постукуючи олівчиком по столу, казали приблизно таке:
— А куди ж ви, товаришу майор, чи полковник, чи радник юстиції такого-то класу дивитесь, що у вас живі злочинці ходять вулицями і навіть вбивають радянських людей?
І пішло, і поїхало! Доки калюжу під себе не напудиш, з килимка не відпускають. Так було… А тепер товариш майор чи полковник, чи радник юстиції без ризику підмочити власну репутацію, казенне обмундирування і компартійний килимок лише розводить руками і скрушно каже:
— А що поробиш, коли вищезгадані живі злочинці насправді виявилися психічно хворими людьми? Це вже не кримінал, а жарти природи, проти якої, як відомо, навіть Лисенко з Мічуріним виявилися безсилими. Проти неї не попреш! І якщо вже й питати з когось стосовно профілактики, то не з правоохоронних органів, а з працівників системи охорони здоров’я.
Повертаючись до теми: якщо спочатку на роботу до спецвідділення можна було втрапити лише по великому блату, то після перебору з пацієнтами наші «специ» почали не те що розбігатися, а виразно сачкувати. Оце, власне, і було тим підґрунтям, на якому вибудувана вся моя наступна розповідь.
Від автора: вищезгадані Мічурін та Лисенко добряче в’їлися в печінки нашому з Сиротою поколінню. Ці два «перетворювачі природи» — так їх офіційно називали радянські шкільні підручники — вирішили довести на практиці, що ніякої спадковості у представників чи то флори, чи то фауни не існує. Все це вигадки реакційного монаха Менделя. А генетика — то взагалі відверто антирадянська контрреволюційна доктрина, замаскована під псевдонаукові терміни. Товариш Сталін дуже любив обох перетворювачів. Ім’ям Мічуріна було ще за його життя назване старовинне російське місто Козлов, а на академіка Т.Д.Лисенка вчепили стільки орденів, що його здаля і в темряві приймали за маршала Жукова не тільки недосвідчені салаги, а й навіть бойові генерали. Зі смертю «пахана» закотилися зірки і обох селекціонерів. Про Мічуріна, щоправда, ще за інерцією щось там розказували у шкільних підручниках часів Хрущова — про те, як він, начебто, схрестив грушу з яблуком. Діти сприймали це, як анекдот. А от дорослі… я знав одного старого придурка, персонального пенсіонера місцевого значення, котрий свого часу — ще в молоді роки — спокусився назвою саджанця «груша бере зимова Мічуріна» і посадив це одоробло в своєму садку. Воно плодоносило начебто звичайними собі грушками, але… ними можна було хіба що забивати цвяхи. Вони залишалися твердючими восени, до морозів, під час морозів. Минали роки, молодий придурок поступово ставав старим придурком, потім вийшов на пенсію, з мічурінських дерев, як і належало, злітало листя, однак твердокам’яні плоди продовжували висіти на гілках навіть у люті морози, викликаючи шок у випадкових перехожих.
Стосовно вищезгаданих Феофанії та розподільника, то в першій квартирувала спеціальна лікарня для на-а-айбільшої радянської номенклатури. Втрапити туди було вершиною бажання не тільки вже згаданого придурка, шанувальника Мічуріна, а й будь-якої дрібної совкової номенклатурної наволочі. А в розподільниках ця, бодай їй, номенклатура чітко за списками і у відповідності з посадою могла купити собі продовольчий «дефіцит». Той, якого зараз у будь-якому не те що супермаркеті, в базарному кіоску навалом.
