Замкнена кімната - Шеваль Май (читать книги .txt) 📗
— Власне, я не маю до цієї справи ніякого стосунку, — сказав Мартін Бек.
— Не маєте?
— Ніякісінького.
— То навіщо я вам?
— Хочу побалакати про щось інше.
— Про що?
— Про одну історію, яку здається мені, ви знаєте. Вона почалася в березні шістдесят шостого року. З ящика іспанського лікеру.
— Що таке?
— Я зібрав усі документи, майже всі. Ви імпортували ящик лікеру, цілком легально. Оформили через митницю, заплатили мито, і не тільки мито, а й фрахт. Було таке?
Маурітсон не відповів. Глянувши на нього, Мартін Бек побачив, що він аж рота розтулив з подиву.
— У мене є всі документи, — знов наголосив Мартін Бек, — отже, гадаю, що так і було.
— Що ж, — сказав нарешті Маурітсон, — може, й було.
— Але замовлення до вас не дійшло. Як я зрозумів, ящик ненароком розбили під час транспортування.
— Так. Але я б не сказав, що ненароком.
— Справді, ви маєте слушність. Особисто я гадаю, що вантажник складу на прізвище Сверд навмисне розбив ящик, щоб добратися до лікеру.
— Ви не помиляєтесь. Так воно й було, хай би їх чорти забрали.
— Гм-м. Я розумію, що вам вистачить по саму зав'язку того, через що вас тут тримають. Може, ви не хочете ворушити, ту давню справу? — спитав Мартін Бек.
Маурітсон довго зважував свою відповідь.
— Чому ні? Навіть добре поговорити про те, що справді було. А то я, їй-богу, збожеволію.
— Дивіться самі, — сказав Мартін Бек. — Тільки мені здається, що насправді в тих пляшках було щось інше, ніж лікер.
— І тут ви не помиляєтесь.
— Що в них було, тепер не має значення.
— Якщо вам цікаво, я скажу. В Іспанії над тими пляшками трохи почаклували. Зовні — чисто лікерні, а всередині — розчин морфіну і фенедріну, на які тоді був великий попит. Той ящик був дорогенький.
— Наскільки я знаю, після такого довгого терміну вам уже не загрожує кара за ввіз контрабанди, адже скінчилося тільки на спробі?
— Так, правда ваша, — протяглим голосом відповів Маурітсон, ніби досі про це не подумав.
— Далі, я маю підстави вважати, що Сверд вас шантажував.
Маурітсон промовчав, і Мартін Бек, здвигнувши плечима, додав:
— Не відповідайте, якщо не бажаєте.
Маурітсон і досі не заспокоївся. Він крутився на стільці, ніяк не міг утримати руки в спокої.
«Мабуть, усе-таки вони його били», — здивовано подумав Мартін Бек.
Він знав Кольбергові методи — вони майже завжди були гуманні.
— Ви платили Свердові по сімсот п'ятдесят крон на місяць?
— Він заправив тисячу. Я йому запропонував п'ятсот. Зрештою ми зійшлися на семистах п'ятдесяти.
— Розповідайте самі, — мовив Мартін Бек. — Якщо десь спіткнетесь, відтворимо картину разом.
— Ви певні? — В Маурітсона нервово засіпалось обличчя. — Хіба можливо відтворити картину?
— Чому неможливо? — сказав Мартін Бек.
— Ви також вважаєте, що я божевільний? — раптом спитав Маурітсон.
— Ні. Чого б я мав вважати вас божевільним?
— Усім здається, що я схибнувся. Я й сам ладен повірити в це.
— Розкажіть, як воно було, — попросив Мартін Бек. — Тоді все з'ясується. Отже, Сверд шантажував вас.
— Він був справжня п'явка, — сказав Маурітсон. — Тоді мені ніяк не можна було попастися. Мене вже судили раніше, на мені висіло два умовних вироки, і я був під наглядом. Але ви, звичайно, самі знаєте про це.
Мартін Бек промовчав. Він ще не встиг докладно ознайомитися з минулим Маурітсона.
— Ну, сімсот п'ятдесят крон на місяць — не такі вже й великі гроші, — повів далі Маурітсон. — Дев'ять тисяч на рік. А сам той ящик був більше вартий.
Він урвав свою розповідь і вигукнув:
— Ніяк не збагну, звідки вам усе це відомо?
— У нашому суспільстві майже на всі випадки є папірці, — люб'язно пояснив Мартін Бек.
— Таж ті негідники, мабуть, щотижня розбивали ящики, — сказав Маурітсон.
— Розбивали, але тільки ви не взяли відшкодування.
— Так, не взяв… Я насилу відбився від того проклятого відшкодування. Бо тоді інспектори страхової компанії упхали б носа в мої справи. Досить мені було Сверда.
— Ясно. А що далі?
— Другого року я хотів перестати платити, та не встиг спізнитися й на два дні, як старий почав погрожувати мені. А мої справи боялися стороннього ока.
— Ви могли подати на Сверда Позов за шантаж.
— Отож-бо. І самому втелюжитись на кілька років. Ні, залишилося тільки одне — трусити кишеню. Той диявол кинув роботу, а я йому виплачував ніби пенсію.
— І кінець кінцем вам набридло.
— Ну так.
Маурітсон нервово жмакав у руках хусточку.
— А що, скажіть щиро, вам би не набридло? Ви б зробили інакше? Ви знаєте, скільки я йому виплатив?
— Знаю. П'ятдесят чотири тисячі крон.
— Усе вам відоме, — сказав Маурітсон. — Ви б не могли забрати справу про банкове пограбування від тих скажених?
— Мабуть, не зможу, — відповів Мартін Бек. — Але ви не скорились долі, правда? І пробували час від часу його налякати?
— А ви звідки знаєте? Десь рік тому я почав прикидати, — скільки я виплатив тому падлюці. І поговорив з ним.
— Як саме?
— Підстеріг на вулиці і сказав, що з мене годі. А та п'явка й питає мене, чи я знаю, що буде, коли гроші не надійдуть на його рахунок.
— А що було б?
— Він помчав би в поліцію. Звичайно, та справа з ящиком мохом поросла, та однаково поліція почала б порпатися в теперішніх моїх справах. А деякі з них були не вельми законні. До того ж важко було б пояснити, чому я стільки років йому платив.
— Проте Сверд вас одночасно й заспокоїв. Сказав, що скоро помре.
Маурітсон помовчав.
— Що, він сам розповів вам про це? Чи це також десь записане?
— Ні.
— Ви, може, ясновидець?
Мартін Бек похитав головою.
— То звідки ви все це знаєте? Він сказав, що в нього рак у череві й що йому жити хіба півроку. Мені здається, він трохи злякався. А я подумав, що коли вже утримував його шість років, то шість місяців якось дотягну.
— Коли ви розмовляли з ним востаннє?
— У лютому. Він скиглив і скаржився мені, наче якому родичеві. Казав, що лягає в лікарню. Він її назвав фабрикою смерті. Бо це була онкологічна клініка. Бачу, старому й справді скоро капець. «Ну й слава богу», — подумав я.
— Але ви таки подзвонили до лікарні й перевірили?
— Так. Його там не виявилося. Мені сказали, що він лежить у якомусь відділенні седерської лікарні. Я тоді відчув, що не тим пахне.
— Так. І подзвонили седерському лікареві й назвали себе Свердовим небожем.
— Стривайте, навіщо я все це вам розповідаю, коли ви й так знаєте?
— Не все.
— Наприклад?
— Не знаю хоча б, яким прізвищем ви себе назвали, коли туди дзвонили.
— Звичайно, Свердом. Оскільки я небіж того мерзотника, то й прізвище моє Сверд. Ви не подумали про це?
Маурітсон був приємно вражений.
— Виходить, не подумав. От бачите. Між ними пролягла ніби якась кладочка.
— Лікар сказав, що старий здоровий і проживе ще років двадцять. Тоді я подумав…
Він замовк. Мартін Бек швидко підрахував.
— Подумали, що це означає ще сто вісімдесят тисяч.
— Здаюся. Куди мені з вами змагатися. Того самого дня я переказав гроші за березень, щоб повідомлення вже чекало на ту тварюку, коли він повернеться з лікарні, і водночас… ви, звичайно, знаєте, що я водночас вирішив?
— Вирішили, що це останній раз.
— Отож. Я знав, що його випишуть у суботу, і коли він виліз до крамниці по ті свої прокляті котячі консерви, я загнав його в кут і заявив, що більше не дам грошей. Але він так само нахабно сказав те, що я вже не раз чув: мовляв, коли до двадцятого не буде повідомлення з банку, то він піде в поліцію. Але все-таки він наполохався. Знаєте, що він зробив?
— Вибрався на іншу квартиру.
— Так, знаєте. Може, вам відомо, і що я потім зробив?
— Відомо.
Запала тиша. Мартін Бек подумав, що магнітофон, справді працює добре, навіть не чути. Він сам перевіряв його перед допитом і заклав нову касету. Тепер важливо зробити добрий тактичний хід. Тому він ще раз сказав:
