Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
А тим часом то була напружена робота. Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко підійшли до Галини.
— Будемо починати, — сказав Онопрієнко. Він підвів її до Назарова, познайомив їх.
— Валерію Павловичу, це молодший лейтенант Галина Архипівна Юрко. Вона поїде з вами, як домовлялися.
Онопрієнко подав Назарову ключ запалювання на коротенькому золотистому ланцюжку з брелоком. Той мовчки кивнув, узяв ключ, машинально сунув його в кишеню, ступив до свого «Москвича». Білякевич підбадьорливо стиснув Галині лікоть.
— Все буде гаразд, Галино Архипівно.
І все ж вона сіла в «Москвич» не без внутрішнього тремтіння. Хоч як бадьорилася, хоч як умовляла себе, що все передбачено, враховано, а перші кілька хвилин не могла позбутися думки, що «Москвич» от-от може рвонути вбік, спробувати втекти від машин, які його супроводять. До того ж за два місяці попереднього ув'язнення Назаров міг озлобитися на всіх.
Правда, позаду сидів Женя Глушицький. Але, поглядаючи на великі сильні руки Назарова, які лежали на бублику керма, Галина думала про те, що коли б він замислив щось лихе, то Глушицький не встиг би втрутитися. Одначе Назаров сидів спокійно, без того напруження, яке могло б у нього бути в даній ситуації. Машину вів чудово — він мав права шофера 2-го класу. Галини, здавалося, не помічав, хоча вона сиділа поряд. На одному з перехресть із-за рогу несподівано вискочила ясно-зелена «Лада», і Назаров, щоб уникнути зіткнення, круто повернув кермо. Галину хитнуло й кинуло на Назарова. Вона одразу ж відхилилася й трохи ніяково буркнула:
— Вибачте.
Назаров усміхнувся і сказав несподівано м'яко:
— Нічого. Тримайтесь ось за цю дужку. — І, враз погасивши усмішку, докінчив померхлим голосом: — Громадянине молодший лейтенант…
Неждана усмішка, яка на мить осяяла його лице і одразу зникла, вразила Галину. Юрко мимоволі подумала, що людині, певно, дуже нелегко, коли її вдруге посилають на ту дорогу, яку можна пройти тільки раз… Їй раптом захотілося зрозуміти до найменших подробиць, як і чому сталося все тоді, увечері 19 серпня. Про що вони, Світлана Мелещук і Назаров, говорили, що думали й відчували при тому? Незлагоди між ними почалися ще в квітні, згодом, коли Світлана приїздила на сесію, вже були розставлені всі крапки. А потім, у серпні, опинившись у скрутному становищі, вона звернулася не до когось іншого, а до нього, колишнього свого коханого. І він зустрівся з нею, намагався якось допомогти. Хоча нібито й знав про її роман з якимось кінорежисером. Видно, він іще любив Світлану. Інакше навряд чи так одразу кинувся б на зустріч з нею. А вона? На що сподівалась вона, звертаючись до нього?
Скажімо, до лікаря Зенкевич — тітки Назарова — їй було зручніше звернутися через нього. Це ще можна зрозуміти. Але вимагати, щоб негайно приїхав по неї в кафе і влаштував на ніч — це вже примха. Адже у неї в місті було багато знайомих, подруг, які не відмовилися б дати притулок. Та й з готелю її ніхто не виселяв — запропонували тільки перейти в спільний номер, бо окремий був заброньований для якоїсь делегації. Певно, вона просто не могла примиритися з самою думкою про будь-яку втрату. Світлана, безперечно, знала, що Назаров усе ще любить її, і не пропустила нагоди зайвий раз упевнитися в цьому, а точніше — в силі свого впливу. Навіщо? А просто так…
«Москвич» під'їхав до самого тротуару, зупинився. Галина здивовано глянула на Назарова.
— Гастроном, — кивнувши на яскраво освітлену вітрину магазину, коротко пояснив той.
Вона вийшла з машини, рушила в магазин — усе мало бути так, як було тоді. В молочному відділі купила пляшку кефіру, в кондитерському — пачку печива. Вже йдучи до виходу, згадала про Назарова: їхали вдвох — Світлана й він, але Світлана купила кефір і печиво тільки собі, про Назарова не подумала, хоч він і не повечеряв через неї…
— Перед тим, як зайти в гастроном, Світлана комусь дзвонила. — Назаров показав на телефонну будку біля магазину. — Говорила недовго, може, з хвилину.
Галина й це врахувала.
До залізничного переїзду вони під'їхали саме в ту мить, коли закрився шлагбаум — ішов пасажирський поїзд. За дві хвилини десята. З «Волги», що їхала за ними, вийшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко. Підполковник кивнув Галині, вона теж вийшла.
— Ну як він?
— Усе гаразд, — відповіла Галина таким тоном, ніби іншої відповіді й бути не могло, ніби вона не допускала й думки, що Назаров міг повестися якось інакше.
— Курить? — запитав Онопрієнко.
— Ні.
— А ви запропонуйте, — порадив слідчий і подав їй пачку сигарет «БТ». — На шосе, Галино Архипівно, будьте особливо уважні. Ті півгодини, які ми шукаємо, він втратив десь за переїздом — на шосе або в дачному селищі. Хай постарається згадати.
Є у людини пам'ять руху, вона часом незалежно від свідомості проявляється в таких ситуаціях. На це й сподівалися…
Назаров курив неквапливо, глибоко затягуючись. Дим скоро заповнив кабіну. Ось так курив він і того вечора. Тільки не такі сигарети. Галина подумала, що сигарету з наркотиком Світлана дала Назарову помилково — адже в пачці були й інші, звичайні сигарети. Але в тому, що Назаров курив тоді маріхуану, вона не сумнівалась.
Галина опустила скло.
— Глядіть, не простудіться, — застеріг її Назаров.
— Світлана не відчиняла вікна? — поцікавилась Юрко.
Назаров мовчав. Кілька разів затягнувся, відкрив попільничку, погасив недокурок і аж тоді сказав глухувато:
— Вона боялася застудитись.
Праворуч за низькорослими кущами розлитим сріблом заблищало Біле озеро — найменше з чотирьох русанівських озер. Колись, іще школяркою, Галина з подругами ходила сюди по ожину — озеро півколом оточував ожинник. А купалися вони не в цьому, а в Комсомольському озері, трохи далі від шосе, он за тим березнячком. Біле озеро надто мілке, в ньому тільки жаби водяться.
Вони вже минули березовий гайок, коли Назаров зупинив «Москвич».
— Що таке? — спитав Глушицький. Підійшли Білякевич, Онопрієнко, Ляшенко.
— Ми зупинялися коло Білого озера… — Назаров нахилив голову, проте одразу ж випрямився, дістав нову сигарету. — Коли виїхали на шосе, Світлана захотіла пити. Відкрила пляшку з кефіром, але невдало — забризкала обличчя, плаття. Попросила зупинитися біля озера, пішла вмиватися, чистити плаття, — пояснив він.
— Поставте машину там, де тоді зупинялися, — велів Онопрієнко.
«Москвич» відкотився трохи назад і з'їхав на узбіччя. Назаров вийшов з машини, огледівся, немовби чогось шукаючи, потім ступив на невисокий пагорбок:
— Я сидів отут, а вона пішла до води.
— Сядьте так, як сиділи тоді.
Назаров, не розуміючи, здвигнув плечима й сів на пагорку. Потім, видно, згадав щось, повернувся лицем до озера.
Галина, глянувши на Білякевича, рушила прямо до озера. Хотіла скинути пальто — Світлана була тоді в платті, — та передумала: її постать навряд чи викликала б у Назарова відповідні асоціації. Юрко не знала Світлани, але в парку Шевченка бачила скульптуру купальниці, для якої Мелещук позувала. Що й казати, ніяких асоціацій тут вона, Галина Юрко, викликати не могла! І раптом чомусь подумала, що кефірні бризки на обличчі, на платті, так само, як і прохання зупинитися біля озера, могли бути не випадкові. Того вечора, як оце й сьогодні, світив повний місяць, а у Світлани були пишні коси, і вона, певно ж, розпустила їх по плечах, по спині. На сріблястому тлі води при світлі місяця вона, безперечно, була дуже гарна. Художниця і актриса, вона чудово розуміла це. Може, мстила йому так?
Коли Галина повернулася на шосе, Назаров стояв поряд з Білякевичем, Ляшенком, Онопрієнком і понятими.
— Перед очима плив якийсь туман, — розповідав він. — Точніше, не туман, а такий прозорий жовтуватий серпанок. Пам'ятаю, вона підійшла, попросила застебнути їй змійку. Не знаю, певно, я зробив щось не так. Усе могло бути, я почував себе якось незвичайно…
— Вона вдарила вас? — вирвалось у Галини. Білякевич здивовано подивився на неї. Назаров одвів погляд:
