Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич (книга регистрации txt) 📗
Хаблак вийшов на веранду якийсь умиротворений: воістину незбагненні межі людської доброти й чуйності. Спустився рипучими, розхитаними сходами й пішов до перехнябленої хвіртки й вищиреною собачою мордою, але тітонька наздогнала його й сунула в кишені з півдесятка груш — найбільших і найсоковитіших.
— То що передати Кирилові? — запитала.
— Усе гаразд, — твердо одповів майор.
Хаблак зупинився перед дверима тридцять сьомої кімнати й зачекав, поки підійде комендант — низький огрядний чоловік у широченних штанях, куплених у магазині “Богатир” або пошитих на замовлення: комендант виглядав якимсь колобком, і майор подумав, як важко господарювати з таким черевом, не кажучи вже про зав’язування шнурків на черевиках чи одягання шкарпеток.
Нарешті комендант, важко дихаючи, зупинився біля Хаблака і подивився на нього круглими світлими очима. Все в цьому чоловікові було заокруглене: над величезною кулею черева притулилася маленька лиса кулька голови, круглі рожеві вуха весь час рухалися, а два круглих підборіддя сягали мокрих од поту грудей, бо шиї комендант просто не мав.
— Зайдемо? — запитав Хаблак недбало, начебто йому й не хотілося заходити до кімнати, хоча саме заради цього вже з півгодини тягав спітнілого коменданта поверхами гуртожитку.
У тридцять сьомій мешкала Тамара Теплицька.
Комендант владно погрюкав у двері, як і належить начальству, хоча — майор устиг переконатися в цьому — був людиною м’якою, делікатною і навіть сором’язливою. Всіх студентів вважав розумними, старанними й слухняними, всім усміхався однаково лагідно, й дивно було, як утримувався на посаді коменданта, де потрібні принциповість та суворість.
Хтось обізвався.
Комендант потягнув на себе двері й загородив животом вхід. Хаблак зазирнув до кімнати: звичайний студентський покій з трьома ліжками, шафою і тумбочками. Зовсім як у всіх інших кімнатах, коли не зважати на етажерку з книгами й підвіконня, завалене також книжками.
На столі лежало кілька цінних книжок, за які на ринку платили принаймні в кілька разів дорожче.
Комендант пройшов до кімнати, одразу вмостився на стільці й мовив дівчині, яка підвелася, тримаючи в руках книжку:
— А ти все читаєш лежачи, Тамаро, ніщо на тебе не впливає…
Дівчина поклала розкриту книжку на подушку, відірвалася від неї з явним небажанням, потягнулася ліниво, як кішка, але, побачивши Хаблака, засоромилася й осмикнула спідницю.
— За вечір з газетами набігаєшся, — пояснила якось нехотя, — ніг під собою не чуєш.
— А не бігай. Стипендії мало?
— Мало.
— Тобі ж ще батьки гроші висилають.
— То й що?
— Могла б обійтися.
Дівчина посміхнулася лагідно, як посміхаються малій дитині, котра ще нічого не тямить.
— А книжки? — запитала.
— У бібліотеці мало?
— Там, Василю Петровичу, на гарну книжку черги.
— Дочекаєшся.
— А-а, терпіння нема.
— Отакої, вас, молодих, завжди нетерплячка підводить, — пробуркотів комендант явно лише для порядку. — А я, Томо, з товаришем… Міськком комсомолу гуртожитки перевіряє, як студенти живуть, які у вас претензії…
— До вас, Василю Петровичу, — сказала, дивлячись просто у вічі Хаблакові й адресуючи відповідь саме йому, — у нас нема ніяких претензій.
— Задоволені? — Хаблак ступив до столу й узяв книжку в сірій палітурці: однотомник Івана Буніна, він би й сам із радістю придбав таку, навіть намагався дістати через знайомих, але безрезультатно.
— Задоволені, — ствердила дівчина категорично, і Хаблак зовсім не здивувався: цю категоричність у позитивній оцінці коменданта чув уже в трьох попередніх кімнатах.
— А вас Томою звуть?
— Тамара Теплицька. — Вона не схвалювала його фамільярність.
— Івасюк, — представився майор. — Отже, у вас скарг нема. — Це прозвучало не без іронії, і дівчина те одразу збагнула.
— Чому ж нема? — одповіла й поправила розкуйовджене від лежання волосся. — Мені книжкова шафа потрібна чи стелаж. Проте від Василя Петровича це не залежить.
— Так, не залежить, — ствердив комендант із щирим жалем, і Хаблак зрозумів, що він із задоволенням, якби мав хоч найменшу можливість, поставив би Теплицькій шафу.
— До ректорату зверталися?
— Обіцяють, та обіцянка — цяцянка…
— Зрештою, — широко посміхнувся Хаблак, — ви й без стелажів обходитеся. Скоро кінчаєте?
— На п’ятому.
— Ось бачите, через рік поїдете за призначенням.
— Тома в аспірантурі лишиться, — переконано вставив комендант.
— Скажете таке… — знизала плечима, проте видно було, що комендантові слова не зовсім розходяться з її власними планами.
— Де дістали? — погладив Хаблак сіру палітурку бунінського тому.
— Півдня в черзі стояла.
— А я подумав: на руках…
— Овва! — вигукнула розпачливо. — Знаєте, скільки там спекулянти деруть!
— Догадуюсь.
— Чого ж питаєте? Там і докторської зарплати не вистачить, не тільки стипендії.
— Василь Петрович казав: десь працюєте…
— Хіба заборонено?
— Але ж на п’ятому курсі…
— Менше спати треба, — категорично обірвала дівчина. — І на танцюльки ходити.
— Тома в нас відмінниця, — пояснив комендант.
Хаблак відступив до дверей; і тут усе зрозуміло, й слід було йти далі, хоч, чесно кажучи, хотілося сісти до столу й трохи побалакати з цією йоржистою дівчиною. І Хаблак розпрощався з нею, відчуваючи полегшення від того, що навіть тінь підозри не закралася в нього під час відвідин тридцять сьомої кімнати.
У кінці коридора, якраз біля кімнати Віктора Саєнка, стояли два хлопці й цікаво дивилися, як наближаються до них комендант і незнайомий молодик. Василь Петрович підкотився до них, як колобок, потиснув руки й запропонував:
— Запрошуйте в гості, а то все одно самі зайдемо.
Один із хлопців кахикнув у кулак і заперечив:
— Та в нас… Так би мовити, не чекали гостей…
— Не прибрано?
— Має місце.
— Ну коли я навчу вас порядку! — удавано розсердився комендант. — Хто черговий?
— Я.
— Запишемо тобі, Стьопо, догану. І бюлетень обов’язково випустимо.
— Чого ж так?
— Бо не вперше, Стьопо, і тому, що ганьбиш нас перед сторонніми.
— Я виправлюсь, Василю Петровичу, не безнадійний, самі ж знаєте!
Комендант, не відповідаючи, незручно, животом штовхнув двері й протиснувся до кімнати, незадоволено наморщивши носа.
— Так… — зупинився посередині, розставивши короткі ніжки, котрі якимсь чудом тримали його огрядне тіло. — Ліжка неприбрані, накурено…
— Провітрили ж! — заперечив хлопець.
— Вас тут четверо? — ступив до кімнати Хаблак і відразу подумав, що безглуздіше запитання навряд чи можна було поставити: чотири ліжка, на двох з яких, видно, щойно лежали Стьопа з товаришем, самі свідчили про кількість мешканців кімнати. Однак хлопець відповів, зовсім не здивувавшись:
— Четверо. Ми з Тимком, — вказав очима на товариша, — ще Олесь Хом’як і Вітя Саєнко.
— Добре, — схвалив Хаблак, буцім Степанове повідомлення справді мало якесь принципове значення. — І як ви живете?
Степан подивився на нього уважно, потім зиркнув на коменданта, видно, той подав йому якийсь знак, бо хлопець збагнув: гуртожиток відвідало якесь начальство, і відповів, дивлячись на Хаблака ледь не віддано:
— Ми живемо дуже гарно. Все у нас в порядку і жодних скарг нема.
— Але ж сам комендант скаржиться на вас!
— А ми виправимось.
— Так, вони виправляться, — ствердив Василь Петрович. — Чудові хлопці!
— У вас усі чудові, — начальницьким тоном заперечив Хаблак і сів до столу, відсунувши на край паку паперів. — Отже, живете нормально?
— Нормально, — повторив хлопець не без глузливого підтексту.
— І нічого?.. — Хаблак багатозначно клацнув пальцями. — Жодних інцидентів?
— Що саме маєте на увазі?
— Випивки.
Хлопець перезирнувся з комендантом, і Хаблак збагнув, що студенти, звичайно, не безгрішні. Але Стьопа відповів підкреслено категорично:
