Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо (читать книги без регистрации .TXT) 📗
— Ну, ну, не будьте проханий. Досі якихось особливих дурниць щось ви не казали, — заохотив його капітан Сандер.
— Не знаю, з чого почати, пане капітан, — зітхнув Артур. — Не сердьтеся на мене, якщо те, що я скажу, здасться вам дурним… Бачте, сховати Вейтона від небезпеки, що йому загрожує, дуже важливо, і тому мені спадають найнесподіваніші помисли.
— Так у чому, достолиха, річ? — вигукнув виведений з терпіння Сандер. — Говоріть!
Після хвилі мовчання Джеллін нарешті зважився.
— Так ось… — почав він. — Припустімо, що Вейтон сьогодні вранці з якоїсь причини помре. Ввечері газети подадуть цю вістку великими літерами. Той, хто хоче Вейтона вбити, прочитає замітку і дізнається, що мета його досягнена. Він залишиться задоволений, а Вейтонові вже не загрожуватиме жодна небезпека…
Увага, з якою Сандер слухав Джелліна, свідчила, що він зацікавився цим помислом.
— Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете сказати, що було б добре подати фальшиву вістку про смерть Вейтона і скористатися цим.
— Саме так, капітане, — признався ніяково Джеллін. Запанувала мовчанка, Сандер пильно розглядав свої нігті.
— Помисел цей аж ніяк не поганий, — сказав він нарешті. — Але він тягне за собою деякі незручності. По-перше, це вирішення кінематографічне, а ви знаєте, що я не підтримую поліційних методів, які ми бачимо в кіно; по-друге, це рятує Вейтонові життя лише до вечора, дванадцятого листопада, потім нам доведеться його воскресити, бо вбили ж ми його нароком. Тоді недійшлий убивця може знову взятися за своє.
Тінь зажури лягла на обличчя Джелліна. Проте він наважився таки заперечити.
— Не віриться, щоб можна було знову готувати злочин точнісінько так, як першого разу… В усій цій історії найбільше мене вражає механічна точність затіюваного злочину. Щодня приходить лист з погрозами і щодня подається нова деталь. Проте жодної звістки, яка могла б кинути нове світло на всю справу. Незважаючи на проведені допити, ми все ще рухаємось навпомацки. Не уявляю, щоб можна було все це організувати вдруге. Удаючи смерть Вейтона, ми добиваємося ще однієї вигоди, припускаючи, що після виявлення цієї фіктивної смерті актор буде справді вбитий дванадцятого листопада. Хто ж може бути вбивцею? Правду знатимуть лише домашні Вейтона. Якщо попри все його вб'ють дванадцятого листопада, то буде ясно, що вбивство вчинив хтось з домашніх, і виявити винуватця стане набагато легше.
Капітан Сандер заперечливо похитав головою.
— Мені шкода, — сказав він, — але я іншої думки… — Він устав і поплескав по плечу Джелліна, який засоромлено похнюпився. — Усе гаразд. Я дуже ціную ваші зусилля. Продовжуйте їх згідно з нашими методами і посилайте мені, як я вже просив, кожні дванадцять годин рапорти. Одинадцятого ввечері я сам прийду до вас з допомогою. Вище носа! Дерзайте!
Капітан Сандер ще раз глянув на Артура Джелліна — той з винуватою міною вже причиняв за собою двері-і повернувся до перерваної праці. Проте щось відвертало його думки. Щось засіло в нього в голові й перешкоджало працювати не менше, ніж телефонні дзвінки й численні візити. Точно об одинадцятій кур'єр приніс другий рапорт Джелліна. Сандер уважно прочитав його.
«Капітанові Сандеру
в центральне управління поліції
СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 2
Окрім відомостей, переданих вам усно, у слідстві нічого нового. Кореспонденцію Філіпа Вейтона перехоплено. Серед неї виявлено анонімку з погрозами, змістом і виглядом схожу з попередніми: Філіп Вейтон має бути вбитим вранці дванадцятого листопада, в автомобілі. Так само, як і в попередніх випадках, листа передано до наукової лабораторії. Усі особи, пов'язані зі справою Вейтона, були під наглядом з метою виявлення, чи не послав хтось із них листа, але, як і досі, це не дало ніяких результатів. Стеження триває далі. Відправлено об одинадцятій годині.
Артур Джеллін»,
Капітан Сандер поклав рапорт до кишені і вийшов з кабінету. Він вирішив зустрітися з Джелліном. Цей сумлінний працівник, хоча не спав ніч, звичайно сидів за столом в архіві й вивчав документи, позв'язані з учиненою два роки тому крадіжкою.
— Годі вам тут скніти, — владно сказав Сандер. — Беріть капелюха, і гайда разом до Вейтона.
Стояв теплий сонячний ранок. Сандер і Джеллін ішли швидким кроком, але тільки перед будинком актора капітан пояснив збентеженому, як завжди, Артурові причину їхнього походу.
— Я, любий Джеллін, передумав. Вирішив діяти за вашим планом.
Джеллін подякував йому несміливою і радісною усмішкою. Після всіх перевірок, дещо полегшених через присутність капітана, Сандера і Джелліна впустили до вілли Вейтонів. Опинившись у холі, обидва стурбовано позирнули один на одного. Стіни дихали якоюсь грізною тривогою, як при вході до покійницької. Челядь ходила і перемовлялася дуже стримано, на обличчях малювалася запобіглива пошана. Поки вони чекали-, щоб їх провели до покою, в якому був актор, через хол швидко пройшла якась жінка. Квітчаста коротка сукня на ній дозволяла бачити її стрункі ноги в тонких золотистих панчохах. Жінка виходила з холу, коли Джеллін, захоплений раптовою думкою, за яку одразу ж пошкодував, гукнув:
— Панно Веймар…
Жінка обернулася й усміхнулася приязно. Гарне її личко обрамляв водоспад світло-попелястого волосся. Ця німкеня виглядала типовою американкою і могла рекламувати зубну пасту чи креми для обличчя.
— Я хотів би вам щось сказати, — бовкнув Джеллін, ніби підштовхуваний тією думкою, що переслідувала його.
Гертруда Веймар, колишня дружина Джона Френзена, а нині секретарка Чезлі, підійшла до капітана Сандера і Джелліна. Капітан, не втаємничений у задуми Артура, дивився на нього несхвально.
— Ми з поліції,— сказав Джеллін, — і потребуємо певних відомостей стосовно Френсіса Чезлі…— І він повторив ще раз: — Френсіса Чезлі.
Пані Веймар ця репліка не застукала зненацька. Вона лише перестала усміхатися, силкуючись скупчити думки.
— Може б, ви сказали нам про нього щось більше… — ризикнув одважно Джеллін.
Тон голосу Гертруди споважнів.
— Звичайно… Через кілька днів ми збираємося заручитися… мабуть, одразу після дванадцятого, коли скінчиться вся ця історія.
Джеллін і Сандер не могли вийти з дива. Вейтону погрожують смертю, а в цьому самому домі задумали заручини, «коли скінчиться вся ця історія». Ясно було, що актора тут ставили за ніщо, оскільки його смерть не заважала такій ідилії. Хто гака панна Веймар, капітан і Артур добре знали, тим більше їх уразила вістка про близькі заручини.
— А Вейтон знає про це? — спитав різко Сандер. Усякі новини, а це була новина, його завжди дратували.
— Так, — відповіла невинно Гертруда. — Френсіс і я сказали про це всім домашнім… Вам, може, здасться, що момент обрано не дуже вдалий, але Френсіс хоче покласти край пліткам про нас… Навіть пан Вейтон кілька разів за останні дні, можливо, через розшарпані нерви, казав, що вважає мою присутність біля Френсіса двозначною…
Гертруда Веймар говорила м'яко і лагідно, вона вміла трактувати найдражливіші справи так невинно, що вони втрачали всю свою пікантність.
Коли вона скінчила, Джеллін спробував ще раз поставити те саме питання.
— Хоча Френсіс Чезлі за кілька днів стане вашим нареченим, усе-таки хотілося почути дещо про нього. О, нічого такого особливого. Я б тільки хотів знати, чи він розбирається в душевному світі свого швагра Філіпа Вейтона…
— Чи розбирається він… В розумінні чого? — спитала Гертруда. — Ясна річ, він знає про те, про що ми всі знаємо… про Генрієту Бейм, Марту Сомерсет…
— Ах, — зітхнув Джеллін. — Так пан Чезлі знайомий з обома жінками?
— Авжеж! Обидві вони досить відомі: одна актриса, друга письменниця.
— Пробачте… А може б, ви сказали нам, чи знав Френсіс Чезлі, який вплив мали ці знайомства на Вейтона? Зараз я поясню, що я маю на оці… Яка з цих прихильностей була глибша… важливіша?
Гертруда Веймар зморщила брови, силкуючись зрозуміти питання краще.
