Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
— Анатолiю… як вас по-батьковi?
— Просто Анатолiй, я вас дуже прошу! Мiж нами не така велика рiзниця в вiцi!
— Гаразд, Анатолiю, ви б краще почали спочатку. Бо говорите так, наче я все давно знаю i розумiю, про що йдеться. Це якась мiсцева легенда i ви вирiшили мене трошки розважити?
— Аби ж усе це зводилося до розваг, — Бондар знову подивився на мене своїм дивним блискучим поглядом. — Вибачте, я справдi не подумав. Значить, давайте тодi спочатку, — вiн кахикнув i став у позу екскурсовода: — Навряд чи для вас новина, що територiя сучасного Подiлля тривалий час була частиною Польщi i перебувала пiд владою Речi Посполитої. Подiльск — це радянська назва, причому не зовсiм вдала: тут i пiвсотнi кiлометрiв не буде до Кам'янця-Подiльського. Ранiше, за Польщi, мiстечко називалося спочатку Ярiв, бо тут довкола багато ярiв, а потiм — Ржеутiв Яр. Пiсля другого передiлу Польщi Подiлля вiдiйшло до складу Росiйської iмперiї, але мiстечко чомусь не помiняло назву. Дiд Вiтольда, Бронiслав Ржеутський, отримав цi землi в дар вiд польського короля за особистi заслуги перед батькiвщиною. Таким чином, кiлька наступних поколiнь тутешнiх Ржеутських — це родовитi шляхтичi, вихiдцi з роду коронних гетьманiв Речi Посполитої, котрi, коли влада помiнялася, перехрестилися з католицтва на православ'я. З кiнця вiсiмнадцятого столiття i до бiльшовицького перевороту вони були пiдданими росiйських царiв. Навiть якщо вам не дуже цiкаво, — не змiнюючи тону, промовив вiн, i менi стало соромно за неможливiсть приховати пiсний вираз обличчя, — то ця невеличка iнформацiя потрiбна, аби зрозумiти те, що я говоритиму далi.
— Вибачте, я не…
— Нiчого, — вiдмахнувся Бондар. — Потерпiть ще трошки. Отже, онук Бронiслава i син Яноша Ржеутських, молодий Вiтольд зробив стрiмку i, я б сказав, шалену вiйськову кар'єру в росiйському вiйську. Уже в двадцять вiсiм рокiв вiн дослужився до полковника, можете собi уявити! Я не готовий сказати, як ставився Бронiслав до синового, як тепер кажуть, колаборацiонiзму, проте сам Вiтольд очевидно збирався робити вiйськову кар'єру незалежно вiд того, в якiй армiї доведеться служити i за яку державу воювати. Хоча Ржеутськi нiколи не були апологетами нацiональної iдеї, та менше з тим — не про це, зрештою, мова. Вiдомо, що кожен стрiмкий злет завершується не менш стрiмким падiнням. У випадку з Вiтольдом — буквально: якось уночi вiн повертався верхи додому через лiс i на нього наскочила вовча зграя. Переляканий кiнь понiс, втрапив ногою в якусь яму, зламав її i впав, викинувши вершника з сiдла. На щастя, це сталося майже поруч iз людськими хатами. На крик вибiгли селяни зi смолоскипами, вовкiв погнали, молодого пана принесли непритомного в першу-лiпшу хату, туди ж покликали лiкаря. Спина виявилася пошкодженою не сильно, i ходити Вiтольд пiсля тривалого лiкування все ж таки мiг. А ось iз правою ногою все виявилося складнiше: серйозний перелом, до того ж шини накладали поспiхом i вона неправильно зрослася. Словом, iз часом полковник таки майже позбавився кульгавостi, та на продовженнi вiйськової кар'єри треба було однозначно ставити хрест. До речi, як нам удалося дiзнатися, ось цей портрет Ржеутського малював художник-француз через два роки пiсля того, як це сталося i Вiтольд вийшов у вiдставку, оселившись у родовому маєтку.
Поки вiн говорив, я пересунулася ближче до вiкна i сперлася на пiдвiконня. Щось невловимо помiнялося, i враз я помiтила, що саме: зранку свiтило вересневе сонечко, авансуючи скоре наближення бабиного лiта, а поки ми були в музеї, вони зникло за хмарами. Бiльше того: незважаючи на те, що за вiкном була лише пообiдня пора, довкола несподiваним чином потемнiшало. Так завжди, коли збирається на дощ. Ось тiльки дощем, здається, не пахло. I тут же прийшло несподiване визначення — усе довкола стало свинцевим.
Проте змiна погоди зовсiм нiчого не означала. I Бондар не звернув на свинцевий колiр за вiкном жодної уваги, починаючи помiтно захоплюватись власною розповiддю. Цю iсторiю вiн очевидно любив i кожного разу переповiдав її, як уперше.
— Молодий Ржеутський i до того не вiдрiзнявся особливо доброю вдачею. Тiльки ранiше вихiд усiм своїм негативним емоцiям вiн мiг дати у вiйську. Тепер же Вiтольд нiби з ланцюга зiрвався, i в першу чергу страждали вiд спалахiв панського гнiву холопи. Правда, спочатку нiби нiчого не вiщувало бурi. Бронiслав Ржеутський тихо спокiйно помер у своєму лiжку, спадщини вистачило на всiх i нiхто не мав пiдстав ображатися на старого. Свою частку Вiтольд почав витрачати на перебудову маєтку. Звернули увагу на вiдтворений зовнiшнiй вигляд? Це не фантазiї сучасникiв — Ржеутський справдi переробив його на щось подiбне до лицарського замку. Батько нiчого не казав, чудово розумiючи синову тугу за втраченим i навiть тiшачись, що Вiтольд вiдчуває потяг кровi, будуючи королiвський палац, подiбний до тих, у яких мешкали його предки за Польщi. До того ж, молодий панич перестав сумувати та вчащати до винного погреба. Але поки що нiхто не знав про перебудову, невидиму для ока: пiд маєтком Ржеутський побудував справжнiй пiдземний лабiринт, що виходив не так уже й далеко за маєтком — бiля берега рiчки. Мета Вiтольда полягала не в тому, щоби збудувати довгий пiдземний хiд. Дуже скоро вiн реалiзував свiй воiстину жахливий задум. У лабiринтi вiн закривав тих крiпакiв, хто, на його думку, завинив перед паном, i там нещасних жорстоко катували. Пiсля того витягали на берег i кидали в воду. Мiстечком i довколишнiми селами пiшли чутки: в пiдземеллях маєтку Ржеутських люди зникають безслiдно. Та це ще пiвбiди. Слуги Вiтольда могли будь-коли викрасти дiвчину-крiпачку, на яку накинув оком вельможний пан. Спочатку той забавлявся з полонянкою, а потiм так само кидав у лабiринт, де бранка кiлька дiб лишалася сам на сам iз щурами, голодна, зґвалтована, побита, в подертому одязi. Потiм її знову приводили в панськi покої, годували i гра починалася з початку. Коли чергова полонянка набридала, її так само тихцем убивали. З маєтку Ржеутських, як iз лiгва дракона чи лабiринту Мiнотавра, не повертався живим нiхто й нiколи, а трупи пiзнiше знаходили далеко внизу за течiєю рiки. Причому не завжди.
— Для чого вiн це робив? — не стрималася я.
— Психiатрiя на тi часи ще не була окремою наукою. Пояснити поведiнку цього очевидно хворого я не беруся. Давайте, Ларисо, приймемо це, як данiсть. Старшi Ржеутськi, звiсно, знали про синовi забавки, але волiли краще не втручатися. До того ж iшлося лише про крiпакiв, а такого добра пани Ржеутськi поки що могли собi купити. Та одного разу, — Бондар, наче заправський актор-декламатор, витримав паузу, пiд час якої за вiкном вiтерець легенько пройшовся яблуневим гiллям, i трохи стишив голос, вiдiйшовши на крок вiд портрета i ступивши до мене, — одного разу сталося те, що мусило статися.
— А саме?
— Усе це повинно було скiнчитися, i скiнчилося. Якось пану Вiтольду привезли русокосу красуню Ярину, доньку мiсцевого гончаря. За мiсяць у неї з молодим мiрошником Яромиром Кошелiвцем зговорене весiлля. Очевидно, вiрнi слуги Ржеутського пронюхали це, i такої забави пан пропустити не мiг. Ярину викрали, збезчестили i кинули в пiдземелля. Тiльки дiвчина вирiшила не бути кормом для щурiв i забавкою для пана. Який спосiб в умовах пiдземного лабiринту вона придумала для самогубства, нiде не зафiксовано. I це, Ларисо, насправдi не суть важливо. Головне — Яромир поклявся помститися Ржеутському. Вiн пiшов у лiси, примкнув до розбiйницької ватаги, почав затято вистежувати кривдника, i доля всмiхнулася впертим: йому з хлопами вдалося перестрiти панську коляску. Челядь на вила взяли вiдразу, а пана Ржеутського вiдтягнули до найближчого дерева, поставили на колiна, нагнули, i Кошелiвець одним ударом шаблюки вiдрубав полковниковi голову.
Вiд буденностi тону, з якою це промовив Бондар, мене трошки пересмикнуло. Паралель вималювалася вiдразу, i, вiдчувши це, директор музею не дав себе перервати.
— Голову месник забрав iз собою. Безголове тiло лежало пiд деревом майже добу. Коли його знайшли, ховали тихо, в закритiй трунi, були лише близькi родичi. Доля Кошелiвця так i лишилася невiдомою, а ось рiд Ржеутських пiсля того наче хто прокляв. Спочатку дуже швидко згорiв вiд сухот Янош, славний, до речi, вiдмiнним здоров'ям. Пiсля того злягла мати. У Ржеутських було ще троє доньок, усi вони вийшли замiж. Але одна не могла народити, болiсно переживаючи викидень за викиднем, дiти другої починали хворiти, а дiти третьої не мали щастя в особистому життi. А головне, — Бондар пiдiйшов до мене майже впритул, — люди почали бачити привида. Безголова постать у темному плащi, за переказами, блукає довкола маєтку i шукає свою голову, бо мається душа забитого Ржеутського: без голови анi в рай, анi в пекло не потрапляє. I якщо трапиться хтось поруч, якщо занесе когось нечистий до околиць маєтку — одразу голова з плечей. А оскiльки свою голову привид нiколи не знайде, то приречений маятися вiчно.
