Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
На цей раз допит провадили, дотримуючись усіх вимог процесуального закону — в присутності досвідченого педагога і матері неповнолітнього свідка. Одначе в їхній допомозі не було потреби. Кмітливий хлопчак, не задумуючись, відповів на запитання, яке цікавило слідчого: світло — мабуть, з автомобіля на протилежному березі — вдарило саме в ту мить, коли басмач Абдулла вбивав червоноармійця Петю…
— Стривай, стривай, — спинив його Онопрієнко. — Про який фільм ти розповідаєш?
— «Біле сонце пустелі».
— Але ж того вечора ти дивився «Подвиг розвідника». Пригадай краще!
Ігор поблажливо всміхнувся:
— «Подвиг розвідника» показували по другій програмі після програми «Час», а «Біле сонце пустелі» я дивився до того по першій програмі.
— І світло було до того?
— Я ж вам пояснюю, — терпляче, як говорять з нетямущими дітьми, повторив Ігор, — це було тоді, коли басмач Абдулла, надівши жіночий одяг, пробрався у фортецю.
Онопрієнко трохи розгублено подивився на Білякевича: фільм «Біле сонце пустелі» передавали 19 серпня від 19-ї години 30 хвилин до 20-ї години 58 хвилин, а Назаров і Світлана Мелещук у цей час були ще в місті.
А проте свідчення Ігоря було варте уваги. Увечері того ж дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу:
— Вікторе Михайловичу, я щойно розмовляв з Вигулою. Він згадав одну цікаву, на мій погляд, деталь. Під час огляду місця події, двадцятого серпня, на правому березі озера були сліди протекторів більше як десяти автомобілів. Передусім самоскидів, які возили пісок з кар'єру. Але були сліди й легкових автомобілів: міліцейського «Москвича», «Волги» швидкої допомоги, спортклубівського газика — ним приїжджали аквалангісти, і якихось «Жигулів». Окрім назаровського «Москвича», зрозуміло. Фіксувати сліди допомагав дільничний інспектор Русанівського райвідділу старший лейтенант Петришин. Вигула каже, що цей Петришин — людина розважлива і старанна — зробив тоді гіпсові виливки слідів усіх тих автомобілів. Але в протоколі огляду Вигула відзначив тільки сліди протекторів назаровського «Москвича», тому й до справи додано виливки тільки їх. А я подумав: чи не лишились у розважливого старшого лейтенанта інші виливки, відкинуті слідчим? Ви, звісно ж, розумієте, що мене цікавлять «Жигулі». Напевно, це була саме та машина, світло фар якої заважало Ігореві дивитися фільм. Цікаво, чого вона заїхала того вечора до Лісового озера?
Начальник Русанівського райвідділу нічим не порадував Білякевича: старший лейтенант Петришин два дні тому пішов у відпустку і поїхав із сім'єю до жінчиних батьків чи то в Ростовську область, чи в Волгоградську — точної адреси не залишив.
Не пощастило і в іншому — будинку з мезоніном та верандою, у якому в одній кімнаті горіло голубе світло, а в другій рожеве, теж не знайшли: дачний сезон кінчився, й більшість будинків у Новорусанівському селищі опустіло до весни.
Проте Білякевич не втрачав надії. Навпаки — відклавши всі інші справи, він особисто очолив оперативно-розшукову групу.
Вони прийшли за п'ятнадцять хвилин до початку, але в невеликому переглядовому залі облкінопрокату вже ніде було яблуку впасти. Тільки в сьомому ряду ще були вільні місця, залишені для рідних та близьких Світлани Мелещук. Білякевича і Ляшенка посадили, а точніше втиснули в ложу оператора, який був дуже невдоволений цим. Ляшенку довелося сісти боком до екрана, бо інакше вони не помістилися б. Для глядача таке положення було дуже незручне, а оперативникові воно давало навіть деякі переваги: можна було стежити за всіма, хто входив у зал. Зосереджено вивчаючи рекламну брошуру, Ляшенко стиха називав Білякевичу людей, які його цікавили:
— Одразу за Кушніром іде низенька товста блондинка. Це Розалія Яківна Храпаль, сусідка і давній друг родини Мелещуків. В хутряному манто і чорній хустці — Віолета Максимівна, Світланина мати. Біля неї, отой високий, літній, у шкіряному пальті — теперішній чоловік Віолети Максимівни, відставний військовий лікар Ваврищук. Розпатланий стариган, у якого ніс наче слива — Максим Гнатович Чупира, Світланин дід, батько її матері. Здоровань у дублянці, з бородою — Микола Кравець. Шатенка, що кутається в шарф, — його жінка, Надія, тільки вчора вийшла з лікарні. Брюнетка — Алла Храпаль, дочка Розалії Яківни. Ну, Гурного ви знаєте, а ото за ним — кремезний, схожий на кіноактора Ульянова — скульптор і позаштатний кореспондент обласної газети Геннадій Ястремський. Моложавого брюнета в плащі-реглані бачу вперше. А дівчина, яку він галантно підтримує під лікоть, — Наталя Літинська. Прийшла все-таки!..
Незадовго перед тим, як погасло світло, до залу зайшов сивий чоловік у добротному, трохи старомодному пальті з каракулевим коміром, йому було за шістдесят, але на перший погляд здавалося — молодший: випещене лице, сам підтягнутий, рухи легкі. У нього було чимало знайомих — він весь час розкланювався то з одним, то з другим. Помітили його й ті, що сиділи в сьомому ряду: Віолета Максимівна трошки обернулася, стримано кивнула, а Алла Храпаль та Микола Кравець замахали руками, запрошуючи його до себе. Сивий уклонився їм, але відповів жестом заперечливо і водночас заспокійливо — мовляв, не турбуйтеся, влаштуюсь. Білякевичу здалося, що він десь бачив цього чоловіка. Тільки давно. І раптом йому подумалося, що ось зараз тут у залі перебувають і ті люди, котрі чудово знають, як і чому загинула Світлана, але зроблять усе можливе, аби ніхто більше про це не дізнався…
Фільм був посередній, місцями досить нудний. На молодіжно-виробничу тему. Світлана виконувала другорядну, хоч і чималеньку роль. Вона мимохідь з'явилася в двох епізодах на початку, але десь посеред фільму несподівано виступила на передній план, цілком заповнила досить тривалий епізод, який немовби випадав з ряду інших епізодів, був сам собою.
… Славного, роботящого молодика покидає жінка, така собі сучасна Афродіта в перуці й модних штанях. Її почасти можна зрозуміти: чоловік з ранку до вечора на роботі, приходить стомлений, як чорт, брудний, сердитий, його бригада серед відсталих, з роботою вони не встигають, у них чогось там не вистачає. Зрозуміло, що йому не до ніжностей, не кажучи вже про танці, гулянки, про гостей. А їй набридло, вона хоче жити так, як доти жила у мами. Було б у неї серйозне, потрібне діло — все могло б скластись інакше. Але вона уперта і примхлива, вважає, що її фах лікаря-косметолога дуже престижний, хоч усім зрозуміло, що на ударній будові людям поки що не до косметики. От вона й нудиться без діла, не знає, куди дітися, фліртує з ким попало. Чоловік розуміє, що він помилився в ній, що нічого вже не виправити, розриву не уникнути. І ось відбувається остання розмова, далеко не оригінальна і загалом зайва, бо все й без того ясно. Він уже не переживає, для нього це навіть обтяжливо — скільки можна про одне й те саме!.. А вона поводиться, як справжня міщанка: говорить банальності, кривляється, ділить спільні речі на «мої» і «твої», залишає йому десятку на прожиття «до получки» й по телефону викликає таксі.
А потім обоє замовкають, тільки тепер зрозумівши, що це вже все, кінець. Він одриває погляд од вікна, дивиться на неї. Дивиться звичайно собі, без осуду і навіть без туги, як то личило б у такій ситуації. А проте дорога кришталева ваза — матусин подарунок — чогось випадає у неї з рук, розбивається на друзки, одначе жінка не помічає того. Вона, мов заворожена, дивиться на чоловіка, силкується щось сказати, але тільки безгучно ворушить губами. І враз — мов передсмертний крик, у якому нема вже ні благання, ні надії, лиш відчай:
«Володю! Я старалась і не змогла… Прости!» І прожогом до дверей, стрімголов по сходах униз, бігом, не оглядаючись, на вулицю, де вже під'їхало таксі.
І все. Більше про цю жінку — ні слова: до всіх дальших подій фільму вона не має ніякого відношення. До героя, здається, теж. Хоч у фіналі, коли все вже закінчується благополучно, виробниче завдання виконано достроково, а керована героєм бригада з відсталих виходить у передові, в молодіжному кафе, де вшановують переможців, настає коротка хвилина ніяковості: бригадир на півслові уриває тост і вибігає на вулицю — у вікні мелькнув знайомий силует. Та ба, він помилився — повз кафе пройшла інша жінка…
