»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Я маю не тільки право, а ще й обов’язок питати вас про все. Я повинен знати правду про смерть Ремів!
— Навіщо? — відповіла Шміт. — Життя їм уже ніхто не поверне, а на голови тих, хто залишився, може впасти нове горе.
— На членів сім’ї, які лишилися?
Жінка замовкла, марно намагаючись витерти сльози надушеною хустинкою.
— Наскільки мені відомо, ви — єдина близька родичка покійних. Значить, вам загрожує якась небезпека?
Шміт зневажливо похитала головою.
— О, про себе я боюсь найменше!
Завірюха відчував, що підходить до межі, якої не повинен переступати, коли не хоче зіпсувати справи. І все-таки рискнув спитати ще:
— Ви маєте на увазі Теофіла?
Запитання було зайвим. Жінка, яка сиділа по той бік письмового стола, знову застигла, немов одгородившись від нього невидимим бар’єром.
— Більше я не скажу ні слова. І так сказала багато. Це тому, що ви довели мене до такого стану.
Допитувати далі не було сенсу. Завірюха підвівся.
— Вірте, мені дуже прикро, що довелося схвилювати вас. Я ніколи не допустив би цього, коли б не серйозність справи, яку мушу розплутати. Сподіваюся, що ви, обміркувавши все спокійно, пробачите цей гріх і зрозумієте мене…
Коли Шміт вийшла, капітан наблизився до вікна і навстіж розчинив його, немов хотів вивітрити з кімнати запах духів цієї жінки.
Кого боїться хазяйка будинку мод з Лодзі? Що вона знає про Теофіла, листи якого знайдено в кишені Рема? Хто ще причетний до справи Ремів, крім Жанни Шміт і Чорної Ручки?
— Цією дамою обов’язково треба зайнятися ближче, — буркнув капітан собі під ніс і подзвонив Барському. На жаль, хорунжого не було, і Завірюха знехотя поклав трубку. Раптом він помітив на столі запечатаний конверт. Взяв його. Штампів якихось установ на ньому не було — отже, лист приватний. Не було й прізвища відправника. Тільки адреса, надрукована на машинці: “Кримінальна секція міського управління міліції”. Капітан уважно оглянув конверт.
На поштовому штемпелі стояло: “Варшава-37”. І вчорашня дата. Конверт був з доброго паперу. Завірюха обережно розрізав ножем верхній край конверта і вийняв невеличкий аркушик паперу. Під рядками машинопису підпису не було ніякого. Капітан прочитав:
“Август Рем був воєнним злочинцем. Він працював у гестапо. Після війни продовжував свою шпигунську діяльність. Перевірте його ощадну книжку. Дружина довідалася про подвійне життя чоловіка. Хотіла покинути його і зійтися з людиною, яку кохала. Рем убив жінку, а потім покінчив з собою, побоюючись компрометації і викриття. Не можу назвати свого прізвища, тому що боюсь помсти довірителів Рема”.
Завірюха почав тихенько насвистувати арію Тореадора. Цей коротенький анонімний лист викликав радісне збудження. Капітан нетерпляче відсунув вазон з тюльпанами і, поклавши перед собою аркуш чистого паперу, почав креслити на ньому якісь геометричні фігури.
“Так, значить, уже довідалися про відновлення слідства, і щось їх занепокоїло. Підсовують мені додатковий мотив убивства і самогубства. Висновок ясний, думка про те, що тут було двоє вбивств, слушна; я, мабуть, на правильному шляху, якщо противник намагається наштовхнути мене на фальшивий слід. Крім того, хтось дуже добре знає, що я роблю, цікавиться успіхами слідства. Це не може бути одна людина, їх кілька або навіть група.
Завірюха знову взяв листа. Це писала інтелігентка людина. Звичайний злочинець не вжив би таких слів, як “шпигунська діяльність”, “компрометація”, “довіритель”… Про стать автора листа нічого сказати не можна — він ретельно уникав усіх граматичних форм які могли б це виказати”.
Ще раз старанно оглянув марку і поштовий штемпель. “Варшава-37”. Завірюха дістав з шухляди список поштових відділень. Відділення № 37 міститься на вулиці Мазовєцькій. Але ж місце відправлення листа ще нічого не значить — автор анонімки часто посилає свого листа зовсім не там, де живе. Так, з цього листа більше нічого не візьмеш. Принаймні тепер. Капітан приєднав його до речових доказів і почав писати відношення до експертизи. Треба було визначити групу слини, якою, можливо, зволожено конверт і марку, зробити аналіз машинопису, окремих відхилень шрифту, вад у друкарській машинці тощо; і, нарешті, про всякий випадок дактилоскопічну експертизу конверта, а передусім — самого листа, хоч, напевно, папір пройшов у свій час через кілька десятків рук. Здається, все. Ще мит подумав, чи не забув чого, і попросив секретарку викликати Юрека В’юна.
4
— Ну то як, Чорна Ручко, “розколетесь” чи ні? — Завірюха бавився годинниками, які лежали перед ним на столі, і тільки куточком ока стежив за чоловіком одягненим у “зелену ялинку” та спортивні тапочки. Той сидів у позі, сповненій почуттям ображеної гідності.
— В чому я маю “колотися”, пане комісар? У тій нікчемній сотні, що я позичив у дамочки, яка ніби перенеслась у краще завтра?
— Не думайте, що я повірю, немовби ви ходили туди тільки заради цієї сотні — такий, як ви, на всяку липу піде.
Чорна Ручка нахилив голову, дякуючи за комплімент, і навіть приклав обидві руки до зеленого піджака. Здавалося, він був дуже збентежений, коли відповів.
— Ви, пане комісар, до деякої міри маєте рацію, коли кажете, що спец, який поважає себе, навмання лепти не захоче. Але ж ви самі знаєте, як воно буває. Потреби мав великі, грошей — і не пахло. А після останнього вироку я дав собі слово назавжди покінчити з грубою роботою. На безриб’ї і рак риба, пане комісар. Що поробите — такі часи, кваліфікація пропадає, людина — хоче вона того чи ні — котиться на дно…
— Ну добре, добре, — перебив ці вболівання Завірюха, знаючи, що досвідчені рецидивісти можуть годинами плутати слід під час допитів. — А як пояснити, що ґудзик од вашого піджака опинився у спальні покійниці!
Чорна Ручка підвів брови.
— Що ж, видно слабкою ниткою був пришитий. Тепер навіть нитки порядної не дістанеш, кругом бракоробство. Я сам читав у “Жицю Варшави”…
Проте йому не пощастило поділитися з капітаном тим, що він читав у газеті, бо Завірюха безцеремонно спинив його.
— Але я хочу знати, як він туди попав? Що ви робили у спальні Вільгельміни Рем?
Затриманий вдав ображеного і обуреного:
— Невже, пане комісар, ви підозріваєте, що я залицявся до покійниці і приходив до неї, так би мовити, з аморальною метою? О ні, пане комісар, у мене дружина і діти, я ніколи б собі такого не дозволив… Я — у спальні чужої жінки?!
Капітан заскреготів зубами — негідник явно глузував з нього.
— От посидите кілька місяців до розгляду справи, тоді заговорите інакше.
Чорна Ручка поблажливо цмокнув.
— Кому це ви говорите, пане комісар? Я ж не вчора народився. Ми вже розмовляємо тут зо три години, а ви не змогли пред’явити мені жодного обвинувачення. Сорок вісім годин подержите мене та й випустите. Бо тепер порядок! — І він урочисто підніс палець вгору.
— Я візьму для вас санкцію від прокурора, — погрожував без переконання Завірюха.
— Насмілюсь припускати, що в Народній Польщі немає такого прокурора, який дав би вам санкцію на арешт ні в чому невинної людини, — поблажливо усміхався Чорна Ручка, немовби цією зухвалою посмішкою хотів сказати капітанові: “І кого ти лякаєш прокурором? Мене? Того, хто весь карний кодекс вивчив на власній шкурі?”
— А ці годинники? — показав рукою Завірюха.
— Годинники? — ввічливо перепитав Чорна Ручка. — Я вже мав приємність сказати вам, що вони не мої. Напевне, я помилково обміняв портфель в електричці, мені прикро, що через мою неуважність хтось зазнав втрати. Сподіваюся, що пан капітан відшукає власника, правда?
— Ви могли б вигадати який-небудь новий анекдот, а то завжди ця заміна портфелів у поїзді.
— Навіщо ж вигадувати? — знизав плечима Чорна Ручка. — Спробуйте довести, що цього не було. А я кажу, що саме так було, — додав поспішно, бачачи, що капітан записує його відповідь.
Деякий час Завірюха дивився на Чорну Ручку, який сидів чемно, з послужливою міною, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що він щиро прагне допомогти офіцерові в його важкій праці, а своє перебування в цій кімнаті вважає за трагічне непорозуміння.
