Кривавий блиск алмазів - Кашин Владимир Леонидович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Так і є, померла давно. — Скільки було їй? — закашлявся Кучеренко, обережно підступаючи до трупа. Він був гидливою людиною. Від самого дитинства. І боявся вигляду смерті. Адже сама смерть ніколи не вмирає, вона завжди жива і, навіть приходячи до чужих, при випадковій зустрічі зиркає і у твої очі, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душі будь-які проблеми, турботи, роблячи їх дрібними і несуттєвими… «А ось і я! — ніби нахабно всміхається вона. — Не забувай!» Він і не забував, думки про неї ставали усе настирливішими, хоч був ще нестарою людиною.
Тому Кучеренко й не пішов вчитися на медика, хоч юнаком мріяв про білий халат і професорську шапочку. Він і на похорони ніколи не ходив, не проводжав в останню путь друзів, і коли випадково чув траурну музику, звертав на іншу вулицю.
Зараз у цій задушній темній кімнаті біля мертвої жінки він і справді забув про всі свої кривди, про недосяжну третю зірочку на погони, — все на якийсь час втратило свій сенс.
— Скільки їй було? — не підходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.
— За сімдесят, — відповіла крізь сльози молода Гальчинська. — О боже мій, боже, — прорвало її, і вона затужила тонким голосом: — Могла б іще жити, могла б іще!.. Була енергійна, життєлюбна, молода душею… Тітонько рідна, — голосила вона, — що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула… Люба наша, ріднесенька…
Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську під руку. Слідом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусідка, проте, так і не зійшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро і водночас ніби задоволене дивилася на мертву і час від часу оглядалася, пориваючись утекти подалі від цього лихого місця.
Старша племінниця перестала плакати і оглядала кімнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцінив обстановку затишної, гарно умебльованої однокімнатної квартири, задоволено відзначив про себе, що речі вкрито шаром пилюки, — отже, нікого у хаті від дня смерті господині не було.
Дійшовши такого висновку, він набрав номер телефону моргу і, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.
— Я зараз випишу направлення, — поклавши трубку, звернувся до заплаканих жінок. — Приїде машина. Ви почекайте… Тоді замкнете квартиру ось цим, — не побачивши ніде ключів і не бажаючи лізти у кишені до трупа, він почав від'єднувати від своєї шворки одного ключа, — він підходить. Ключ привезете мені в управління. І знайдіть її паспорт.
З цими словами, кашляючи, він витяг з планшета папір і, притуливши планшет до стінки, заповнив на ньому документ для моргу, віддав його Гальчинській і квапливо покинув квартиру.
2
Люція випросталася і сердито поглянула на господаря «Едельвейса»:
— Не лізьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.
Чоловік не вгавав. Він був червоний, очі стали масними.
— Та вам що, припекло, пане Гіллере?! Майте совість!
Гарненька Люція була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивість!
Дівчина різко відштовхнула його мокрими руками і вибігла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею і там серед порожніх столиків з піднятими догори ніжками стільців почав цілувати її заюшене слізьми лице, нишпорячи водночас жадібними руками по благенькому ситцевому платтячку.
— Та що ви, що ви! — боронилася Люція, з ненавистю відчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий ніс хазяїна в її лице, як його пальці, немов прудкі пацюки, добираються під плаття, як тяжкий дух його немитого тіла забиває подих. — У залі!.. Ще побачить хто!..
Зрештою вона не витримала і відштовхнула насильника. Той заточився і мало не впав на столик.
— Ах, так! Стерво ти! — розлютився розпашілий хазяїн. Він не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе ніхто не міг. Він сичав, як гусак.
— Вижену на вулицю, знову потрапиш на біржу, а звідти дорога в ешелон. Тоді згадаєш мене!..
І зал, і стільці, і сам хазяїн втрачали крізь сльози чіткі обриси, і Люції здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.
Вона нічого не сказала у відповідь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потім подумала, що слова його й погрози пусті. Не вижене! Де знайде таку покірну служницю, що за самий хліб і на сцені співає, і прибирає у кафе, і посуд миє… служниця на всі руки. І офіцери, які приходять щовечора до «Едельвейса», заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а він за її, — бо що то за кафе без співачки?!
— І про єврейку заявлю! — кинув свій останній козир Гіллер. Адже знає, що у Люції ночувала єврейка, про яку дівчина не донесла у поліцію.
Тепер Люція заклякла від страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, і сльози завмерли на них, перестали литися.
— І ще май на увазі, — сичав далі хазяїн, — якщо злигаєшся з Антоном… те саме тобі буде… Мусиш любити тільки мене…
Гіллер знову наблизився до закам'янілої Люції і, вже не відчуваючи опору, рвучко обійняв її. Люція безсило опустила руки. Від почуття кривди очі її знову наповнилися слізьми, цілі струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритій пушком верхній губі і вже з неї капаючи на підборіддя. Як вона шанувалася, як підкорялася волі Артура Христофоровича, терпіла і нелегку працю, і дурні ревнощі навіть до тих офіцерів, які сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всміхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка… А це вже зовсім сказився, придумав їй грузина, що приходить увечері тільки акомпанувати на піаніно. На біса їй той голодний Антон! І єврейкою нехай не лякає. Ніхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповіла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею із музичної школи. Рахілька, пробиваючись із Житомира на схід, припленталась до неї серед ночі. Куди її було подіти, тим більше що це була квартира самої Рахільки і Люція перейшла до неї з гуртожитку, щойно почалася війна і батьки подруги зникли хтозна-куди. Вона сказала дівчині, що по місту розвішані оголошення: коли хто сховає євреїв, буде розстріляний. Втім, Рахілька і сама про це знала. Люція дозволила їй переночувати, попередивши, щоб уранці пішла. Міркувала, що коли Рахілька не згодиться, то й вранці не пізно повідомити поліцію. Але, прокинувшись за-темно, вона побачила, що Рахільки вже немає в хаті… Люція зраділа. З душі упав камінь. Втім, вона трохи образилася на колишню подругу: могла і попрощатися, і щільно причинити двері — скільки холоду нагнала у неопалювану квартиру!
На тому усе й скінчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, — мовляв, що їй робити: повідомити поліції, що у місті з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю історію як поганий сон. Адже цей чортів Артур сам сказав: «І без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!» А тепер в очі тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровільно Рахілька все одно не пішла б, а бігти вночі у поліцію страшно, комендантський час — не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєні по всьому місту: «Населенню міста Києва забороняється ходити по вулицях від 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за німецьким часом). За порушення — розстріл!» Бачила серед Бессарабської площі труп якогось чоловіка з табличкою на грудях двома мовами — німецькою та українською: «Він порушив комендантський час».
Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пізно увечері повертатися додому після роботи в кафе. Та Рахілька прийшла глупої ночі — в такий час і аусвайс не допоможе, підстрелять у темряві, не питаючи, і все… І як це Рахілька пробралася вночі до неї?!. Певно, повзла, як кішка… І коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахільці однаково, чи уночі підстрелять, чи вдень розстріляють. Тому й чинила так нерозсудливо… Ах, який жах усі ці розстріли!.. За що бідолашну Рахільку треба убивати… Придумали собі якісь ідіотські расові теорії… Звичайно, це не її, чужі проблеми: Рахільки і німців. Нехай самі й розбираються, а її, Люції, хата скраю. Приперлася у Київ, хіба не знала, що тут німці, могла б десь у селі сховатися… Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити німців, що підкорили своєму порядку мало не цілий світ і тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люції, засипалося, не її й мелеться…
