Історія з собаками - Гуляшки Андрей (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

— Сподіваюся, він заряджений не радіопозивними й шифровками! — засміявся він. — Як тобі прийшла в голову така чудова думка?

До їдальні увійшло двоє чоловіків, з плащів у них стікала вода.

— Якби я здуру не підійшов до вікна, почув би ти радіосигнали, та що вже! — махнув старий рукою.

— Людині властиво помилятися! — розвів руками Авакум. Він поклав на стіл аркуш паперу, олівець і, кивнувши баю Спиро, наказав:

— Сідай і пиши: «Поїхав на кілька днів до Софії». І підпис: «Сп. Драгнев». У тебе є кнопки?

— В шухляді столу, — глухо відповів бай Спиро.

— Анастасію! — звернувся Авакум до приятеля. — Причепи, будь ласка, цього аркуша на дверях знадвору. Таким чином, любий, і ти візьмеш участь у загальнокорисній справі!

Перш ніж старого вивели, він сказав Авакумові:

— Трохи негарно вийшло. Сказати, що саме?

— Скажи, — всміхнувся Авакум.

— Негарно, коли гість заарештовує господаря!

— А ще гірше було б, якби господар застрелив гостя!

— Гм! — промовив бай Спиро. — Ти теж маєш рацію!

Авакум зупинив «Волгу» перед рестораном, купив хліба, ковбаси, пляшку червоного вина й повіз Анастасія назад до колишньої корчми бая Спиро. Ішов густий дощ, двірники рипіли на шибі, перед машиною зблискували й гасли дощові нитки.

По дорозі Авакум розповів Анастасієві про свої знахідки в рушниці і в бюсті. А коли приїхали, Анастасій узявся смажити грінки, Авакум же нарізав ковбаси й налив вина в чарки. Того вечора Анастасієві не йшов шматок у горло, зате Авакум їв з великим апетитом. Потім прибрали зі столу, й Авакум, розклавши вилучені предмети, почав розмовляти з ними, наче з живими істотами.

— Оце тобі пружинки — сказав він. — Їх дві, і обидві мають на кінцях припаяні кружальця. Одне чисте, а на другому видно сліди якогось засохлого клею. Оце, з клеєм, уже працювало, виконувало якусь роботу. Яку? Дуже просту, виштовхувало щось, кидало на відстань невеличкий предмет. З усього видно, це сильні пружинки, й предмет, який вони викидають, летить з великою швидкістю. Так. А щоб виштовхнутий пружиною предмет летів з великою швидкістю, він має набути попереднього прискорення в замкнутому просторі, за який може правити, скажімо, цівка. Отака, як у цього пістолетика. «Made in Germany». Німецький. Колись і в нас випускали такі пістолетики. Стиснута пружинка сильно штовхає корок, він набуває у цівці прискорення й летить на відстань…

Авакум раптом страшенно розхвилювався, схопився з місця й швидко заходив по кімнаті.

— Знаєш, що мені спало на думку? — звернувся він до Анастасія. — Якщо звичайно ДРОТЯНІ пружинки викидають корок на десять метрів, то на яку ж відстань і з якою силою кинули б той самий корок ЦІ сталеві пружинки, вставлені в такий дитячий пістолетик? — він кивнув на свій трофей. — Запевняю тебе, що якби такий «корок» мав вістря, то пробив би навіть кінський череп!

— Ну то й що? — всміхнувся Анастасій.

— Sancta simplicitas! [8] — Вигукнув Авакум. — Але якщо таке вістря буде намащене сильнодіючою отрутою? Чекай, більше того, якщо отрута, змішана з якоюсь смолою, сама стане вістрям, вистрілюваним у певну ціль сталевою пружиною?

Анастасій узявся рукою за груди, наче йому забракло повітря.

Якийсь час обидва мовчали.

— Як гадаєш, чи в пістолеті є пружина? — запитав Авакум.

— Напевно, є, — кивнув Анастасій. — Інакше як би він стріляв?

— А я думаю, що пружини в пістолеті нема! — сказав Авакум. — Пружина відірвалася й вилетіла з цівки, коли бай Спиро стріляв отруєним зарядом у твого другого пса. Побиймося об заклад!

Анастасій знизав плечима, потім потер чоло рукою й невесело всміхнувся.

— Таке навіть не присниться!

— Багато чого починаєш розуміти пізно! — похитав головою Авакум. — А найпізніше складається уявлення про безмежні можливості твоїх братів у галузі зла. Глянь! — він відсунув кожух із цівки німецького пістолетика. Всередині не було пружинки. — Моя правда! — промовив з якоюсь похмурою урочистістю в голосі, стукаючи пальцем по порожній цівці пістолетика. й додав тихіше, наче сам до себе: — Від людини можна чекати чого завгодно!

— По-твоєму, — сказав Анастасій, — всередині була пружинка, яку я знайшов? І на кружальці отрута?

— Кружальце вдарило по отруті! — відповів Авакум. Він трохи помовчав і пояснив: — Отруєна суміш проникла в тіло собаки й за кілька хвилин розчинилася в крові. Я чув, що в деяких зоопарках так упорскують морфій у тіло хижаків, коли їх треба тимчасово приспати — щоб вирвати хворий зуб чи зробити справжню ін'єкцію. Як, наприклад, зробити справжній укол бенгальському тигрові, спочатку не приспавши хижака? Але в нашому випадку бай Спиро мав на меті вбити, а не приспати. Твої собаки заважали йому зустрічатися на болоті з певними людьми або ж заважали іншим влаштовувати зустрічі. Крім того, собаки перешкоджали йому проводити й свої лаконічні радіосеанси. Як його скласти шифровану радіограму й послати її в ефір менше ніж за хвилину, коли в цей час на тебе з усіх боків наскакують розлючені пси? Я, наприклад, не зміг би. Ось чому бай Спиро знищив твоїх псів і так само збирався знищити й тебе самого. Коли хтось заважає у великій грі, його завжди усувають. Такий закон.

Наша ж гра не закінчується затриманням бая Спиро, а лише починається! Пружинки й отрута вкажуть нам принаймні на одну людину — спільника бая Спиро. Завтра поїду в Софію з пружинками й отрутою, і в лабораторії вони заговорять. Неодмінно заговорять!

А зараз побачимо, якими таємницями поділяться з нами інші предмети — пістолетик, фотографії й аркушик у конверті. Почнімо з пістолетика. Його спеціально привезено з Німеччини, і бай Спиро за допомогою ще якоїсь людини перетворив його на смертельну зброю. Тепер нам треба дізнатися, чи не зникав хтось у цьому болоті, а як зникав, то коли. Тобто, чи діяв пістолетик проти людини, а коли так, то хто це був, де працював і чим кому заважав.

— Я тобі назву одного, — озвався Анастасій, ще збентежений несподіванками, свідком яких став, і щасливий, що все глибше вникає в дивну історію, яка розгортається навколо його собак. — Коли я переселявся сюди, голова сільради попередив, що торік восени на болоті безслідно пропав якийсь Юліан Петров, інженер ЗСС.

— Незабаром довідаємося, хто такий той Юліан, — усміхнувся Авакум, нотуючи в записник ім'я зниклого інженера. — І після такого страшного попередження ти смів поселитися тут? — патетично вигукнув він і театрально подав руку приятелеві. — Анастасію, ти справжній герой, і я пишаюся знайомством з тобою!

Анастасій потиснув його руку, й обидва розсміялися.

— Від трагічного до смішного один крок, на жаль! — зітхнув Авакум. Він трохи помовчав, спостерігаючи за сизими кільцями диму, що танули в повітрі, й знову підійшов до столу, де лежали його трофеї.

— Тепер оглянемо ці фотографії, — промовив, розкладаючи їх одну за одною, наче карти в грі. — Вони — це третій пункт нашого обговорення, але я їх, щойно побачив, поставив на перше місце. Це інженер Прокопій Сапарев, якого факти нашого слідства роблять обвинуваченим номер один. Усі факти свідчать проти нього, і якби для мене ті факти важили хоча б стільки, як плащ і капелюх, я б і сто разів показав на нього пальцем: «Це він! В'яжіть його!» Але річ у тім, що в цьому слідстві маємо винятковий парадокс: логіка виступає проти доказів.

— Це нагадує момчиловську історію, — схвильовано промовив Анастасій.

— Не зовсім! — заперечив Авакум. — У момчиловській історії справжня логіка підмінялася формальною. Коли в слідстві ми відмовилися від формальної логіки, докази відразу ж узгодилися з реальною логікою, тобто стало правдоподібними. А тут інший випадок: між доказами й логікою пролягає безодня. Я хочу прокласти тут міст, розумієш? Не вдасться — Прокопієві Сапареву кінець!

Він почав міряти кроками простору залу колишньої корчми, все думаючи про Сапарева, але замість інженера перед його очима чомусь з'явилася Роза, маленька ясновидка. Вона навіть не з'явилася, а мовби припливла, наче тінь, що несподівано перейшла в інший вимір, стала тілесною. Вона плавала в повітрі, і погляд її плив чи, швидше, линув до нього, й Авакум здивувався — вона видавалася йому білим птахом. «Але ж і фантазую, наче з глузду зсунувся, — подумав він, — Анастасій би мені позаздрив!» Тоді сказав сам до себе: «Мабуть, від утоми. Що це мені за білий птах примарився?»