Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Справді, вони створили найдосконалішу каральну систему, це він знав точно.
Каральний меч революції!
Увесь час він свято вірив у те, що викувано саме каральний меч трудящих, народу, і вони захищають цей народ від внутрішніх та зовнішніх ворогів. А виходить, цей меч підхопили ті, хто став над народом. І розмахують ним задля власних егоїстичних інтересів.
Ця думка сповнила Сидора Гавриловича глибоким сумом. Але ж є доля і його вини за все, що сталося. І треба розплачуватися. Так, за все слід платити: за те, що жив з напівзаплющеними очима, за те, що знову відкрито не пішов на кулі, не підвів голос проти свавілля і порушень закону Н країні.
Однак і тут зробив спробу знайти виправдання. Були люди не рівня тобі, були Бухарін і Риков, вони стояли на самісінькій вершині, соратники Леніна — то невже стали звичайнісінькими шпигунами, навіщо поливали самі себе брудом? Невже заради того, щоб купити помилування — то ж розумні люди й знали: пощади не буде. Або намагалися купити прощення рідним і близьким? Чи зможе він сам нідректися від усього, підписати будь-що заради Антона?
Сидір Гаврилович підвів невидющі очі на сина, той стояв поруч, спершись на його плече, — єдина рідна й найдорожча людина в світі…
«Хочеш, заради тебе піду на все?» — запитав подумки Сидір Гаврилович.
Знав: Антон не схоче, навпаки, зневажатиме батька, якщо той виявиться слабкодухим.
І все ж навіть ціною власного приниження він би купив синові благополуччя.
Проте щойно ж він прийняв рішення: вести себе гідно на будь-яких обставин, невже батьківські почуття візьмуть у ньому гору?
От Орджонікідзе повівся гідно. Було офіційне повідомлення про його смерть, проте із своїх секретних джерел
Сидір Гаврилович дізнався, що Серго застрелився. Раніше він не міг збагнути — чому, й лише тепер зрозумів ясно й чітко: на знак протесту. Бо усвідомив, що коїться в країні. Бачив усе згори й збагнув раніш, ніж інші. Однак такий боєць, як Серго Орджонікідзе, міг би виступити з відкритим забралом десь на пленумі чи навіть з’їзді…
Але — проти кого?
І знову Сидір Гаврилович жахнувся, бо виходило, що треба виступити проти самого Сталіна. Вождя, який уособлює саму їхню партію. Комуністичну партію, яка розпалила революцію, скинула самодержавство й повела трудящих шляхом перемог. А після Леніна очолив партію Сталін. Мудрий і непогрішимий — він знав і бачив усе, він не міг помилятися. Сидір Гаврилович свято вірив: Сталін усе бачить і скоро наведе порядок.
Однак якщо Серго застрелився, то розумів, що навіть його голос, його протест нічого не дадуть. Товариш Сталін скаже: Орджонікідзе збочив, Серго — ворог, і всі повірять у це, всі аплодуватимуть великому вождеві за те, що він навіть у найближчому соратникові побачив гниле нутро. Честь і слава тобі, товаришу Сталін, і за це!
Сидір Гаврилович нарешті відірвався від своїх думок, обвів кімнату важким і вже мертвим поглядом. Нехай усе котиться у тартарари, йому вже не стати на переп’ят, тепер він уже навіть не пішак — звичайнісінький труп, через який з легким серцем переступить і Жадов, і йому подібні.
Але треба зупинити Антона, невже не розуміє, що машина, яку запущено згори, перемеле все — безжалісно, не лишивши жодного сліду. Так, зупинити Антона, врятувати хоч його.
Сидір Гаврилович схопив сина за лікоть, стиснув міцно, подаючи знак, та Антон не скорився йому, відштовхнув різко, й нараз Сидір Гаврилович усвідомив, що й сам би на його місці повівся так: хто, як не рідний син, повинен захищати батька?
— Не він, не мій батько, — вигукнув Антон, — а ви вороги. Мій батько завоював революцію!
— Розберуться… — сказав Жадов. Він не хотів конфлікту і ухилявся від прямої конфронтації. — Якщо ваш батько невинний, розберуться й випустять, хіба не зрозуміло?
— Ви ж самі не вірите в це, — мало не закричав Антон, — половину українських наркомів вже постріляли, а хіба вони вороги?
— Ну?.. — прогудів чоловік з хрипким басом. — Що ти мелеш?.. — Нараз ступив пружним кроком до Антона й сильно вдарив кулаком в обличчя. — Ти, сучий сину, в мене юшкою заллєшся, сволота паршива!
Антон заточився, та чоловік у плащі, що копирсався у шухлядах, підтримав його. Штовхнув поміж лопаток у спину до дверей сусідньої кімнати.
— Сказано — одягайся!
Антон озирнувся, і в його очах Сидір Гаврилович прочитав ненависть. Ані ляку, ані розгубленості — тільки ненависть і лють.
І правда, подумав, хіба може така кричуща несправедливість викликати щось, крім ненависті?
І все ж примусив себе сказати:
— Спокійно, синку, справді розберуться. Ти ж сам знаєш, я — чистий і доведу це.
— Якщо тебе захочуть слухати! — зблиснув очима Антон і зник у дверях. Слідом за ним ступив чоловік з гвинтівкою, він став, впершись на одвірок, — літній вже чоловік, погано виголений, з утомленими очима.
«А йому, щоночі доводиться брати участь у таких акціях, — подумав Сидір Гаврилович. — Набачився всього й звик до людських трагедій».
Проте хіба можна звикнути до людських трагедій? Мабуть, для цього треба мати особливий склад характеру й кам’яне серце. Що ж, серед людей мають бути й такі — звідки ж, наприклад, беруться кати? Люди, які спокійно підводять гвинтівку й стріляють у людину тільки тому, що ту засудив трибунал. І роблять це з чистим сумлінням — серце в них б’ється в ті секунди нормально, а вночі сплять спокійно.
Антон з явився одягнутий. На верхній губі сліди крові з розбитого носа, а в очах — ненависть.
— Посидь, сину, зі мною, — попросив Сидір Гаврилович, боляче усвідомлюючи, що бачить Антона востаннє. Дивився і намагався запам’ятати — про нього й думатиме, коли розстрілюватимуть. Казали, що дехто під дулами гвинтівок вигукує здравиці Сталіну. Він не вчинить так, облуда спала з очей — цікаво, чи настане час, коли люди прозріють? І чи легше йому буде лежати тоді десь закопаному, як собака, — без могили, без надгробка?
Він думатиме про Антона і там, у землі, бо єдиний, хто пам’ятатиме його і через десять, і через двадцять років — син, його гордість, його надія.
Але Антон не послухався батька й не сів. Видно, одягнутий, відчув себе упевненіш — став посеред кімнати, вказав на килим з шаблею.
— Бачите, — мовив, — шабля за геройство. Сам Будьонний вручив її батькові. Може, й Будьонний ворог? Знаєте, скільки справжніх ворогів зарубав комеск Онищенко?
— Бачили таких… — криво посміхнувся бас. — Усі посилаються на колишні заслуги, а розібратися — брехня собача, тепер кожен себе героєм виставляє, дехто й маршалом став, а виявляється — шпигун. А ти, цуценя, нутром відчуваю, — справжній ворог. Мій внутрішній голос мене ніколи не зраджує. Візьмемо і його? — озирнувся до Жадова.
— Так не було ж вказівки…
— Я ж кажу: мій внутрішній голос… На мою відповідальність, бо ворог і сучий син!
— Як хочеш.
— Облиште! — стріпнувся Сидір Гаврилович. — Невже не розумієте: молоде-зелене…
— Тебе не питають!
Сидір Гаврилович зблід: тепер у нього починається період у житті, коли треба тільки відповідати на запитання. Звичайнісінький арештант, без п’яти хвилин ворог народу, навіть уже ворог, бо завтра чи післязавтра, не чекаючи закінчення слідства та вироку трибуналу, газети одностайно напишуть: викрито ще одного ворога, можливо, шпигуна, цікаво тільки — якої розвідки…
Але як усе ж уберегти Антона?
Сидір Гаврилович підвів очі на чоловіка з хрипким басом. Якщо б той міг хоч щось прочитати в його погляді, мабуть, змилостивився б. Проте чоловік дивився не те що злостиво — торжество й пиха були написані в нього на обличчі, й Сидір Гаврилович зрозумів: сержант або молодший лейтенант — петлиць не видно з-під плаща, все життя ходить під кимось, має щоденно козиряти, ставати струнко — і раптом одержав владу над самим заступником наркома, до того ж владу необмежену: має право облаяти, обшукати, а якщо дуже закортить, заїхати в пику. Як врізав щойно Антону, до якого ще вчора не смів би й наблизитися.
І все ж Сидір Гаврилович зробив ще одну спробу:
