Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Не маючи сумного й сумнiвного досвiду тривалого спiлкування з надмiрно питущими чоловiками i так само не особливо зловживаючи спиртним, я тим не менше звiдкись знала: перепiй треба вiдсипати. Вдається це далеко не всiм. Однi, скажiмо, пiсля вчорашнього пiдхоплюються з першими пiвнями, їх штормить, вони приводять себе до тями хорошою порцiєю мiцного алкоголю — i все повторюється знову. На щастя, Жихар належав до iншої, менш численної категорiї: Олег сказав, що, прокидаючись тричi з iнтервалом у пiвгодини, Стас хропiв цiлий день i, мiж iншим, дрихне далi. А прокидався для того, щоби раз попити води, i два рази — зеленого чаю з жасмином, лимоном i м'ятою. Щось iнше господар йому просто не пропонував за обопiльною згодою.
До речi, заварка свiжа. Це мене спокусило.
— Погуляла? — Тамара ввiмкнула електрочайник i затишнiше замоталася в халат.
— Так, — обмежилася я непевною вiдповiддю, знаючи — допити слiдчий Комарова вмiє проводити краще за кандидата iсторичних наук Бондаря, i менi доведеться їй усе ж таки розказати про нiчну пригоду бiля маєтку Ржеутських. — Як у тебе день пройшов?
— А, — Тома вiдмахнулася. — Цiкавого мало. Писанина в основному. Не знала, що сказати начальству, тобi — тим бiльше. Може, Ларо, їхала б ти…
— Я тут заважаю?
— Язика прикуси! — гаркнула вона цiлком серйозно. — Тобi, кумо, вiдпочивати треба, а з нами тут вiдпочинок зараз поганий.
— Менi краще знати! — вiдрiзала я, налила собi окропу в заварку, обережно, боячись попектися, сьорбнула. — Поки що, Томо, я вам, здається, тiльки допомагаю на громадських засадах.
— Ага, особливо Яровому…
— Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…
— Що — Жихар? Напився i спить? Я тобi так скажу: якби вчора не в Кам'янцi, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цiй справi паше сам, причому — не триндить i папери для тлустих папок пише, а паше, наче коняка! I раз у нас справа тупцяє на мiсцi, на вихiднi вона з мiсця не зрушиться. Тому Стас має повне право розслабитися!
— Боже збав, Том, не збираюся я нiчого поганого казати про вашого дорогого Стаса!
— Ну, так вам i повiрили, тiтко!
На нашi пiдвищенi голоси в кухню просунувся Жихар, власною велетенською пом'ятою бритоголовою персоною. Вiн з'явився — i в мене вилетiло з голови, з якої причини я взагалi завела про нього розмову i що хотiла дiзнатися. Хоча чоловiк i спав цiлий день, виспаним, а тим паче вiдпочилим — не виглядав.
— Доброго ранку, Україно, — пiдсмикнула його Тамара.
— Хочеш — хай буде ранок, — Стас пiдхопив табуретку, пiдсунув ближче до хазяйки, сiв поруч. Навiть сидячи її голова була на рiвнi його плеча. — Ти, Антонiвно, можеш робити зi мною все, що хочеш. Собакою в будi посели i годуй — чужi тут не ходитимуть. Хто б у цьому сраному мiстi так оце за мене заступався!
— Нема потреби, — мовила я. — Нiхто i не збирався на тебе нападати. Просто хотiла запитати, чи довго ти ще спатимеш. I якщо нi, то чи збираєшся потiм додому досипати. I якщо не збираєшся, то чи не прогуляєш одну не першої молодостi та юридично ще не розлучену жiнку?
Усе це я видала на одному диханнi. Наперед цей виступ я не продумувала — фраза склалася якось так сама, i тепер на мене витрiщилися двi пари круглих здивованих очей.
— Ти ж тiльки що гуляла? — видушила з себе Тамара.
— А я хiба кажу — зараз? Ось чаю поп'ємо — i вперед. Я ж у вiдпустцi, а Стас — на квадратний кiлометр єдиний кавалер.
— Дiвко, ти що задумала? — Тамара не зважала на присутнiсть поруч iз нею Жихаря.
— Нiчого особливого. Погуляти хочу, а самiй набридло. Можемо всi разом, чи слабо?
— З нас такi гуляки… — махнула рукою Тома, подивилася на Стаса, який ще не до кiнця прочухався i не зовсiм розумiв, що саме вiдбувається довкола нього, i знизала плечима: — Гуляйте, раз треба. Тiльки хоч дай знати, куди пiдете. Бач, неспокiйно у нас — людям голови рубають.
— Тому i беру охоронця.
— Значить, усе ж таки охоронця, — приречено промовив Стас.
— А менi просто цiкаво, пане капiтане мiлiцiї, у якому, так би мовити, форматi ви уявляли собi подiбну прогулянку?
— Я вашими розумними фразами не заморочуюсь. Хочеш — пiдемо гуляти. Я сам пройтися хотiв, — Жихар почав незграбно пiдводитися.
— Хоч поїмо давайте! — так нiчого й не розумiючи, Тамара вирiшила повернути ситуацiю в звичне для неї, як господинi, русло.
Проти вечерi нiхто не заперечував.
Ми вийшли в сутiнки.
Стас майже вiдразу спробував узяти мене за руку, наче школяр на першому побаченнi, та я iнiцiативно обвила своєю рукою його правицю i навiть дозволила собi трошки притиснутись. Ось так, поруч iз мужчиною, я не ходила давно, i нiхто не казав, що нагадувати собi про подiбнi речi шкiдливо. Менi зараз було дуже приємно, спокiйно, затишно, через те подумки я лаяла себе чимдалi сильнiше й сильнiше. Адже на цю прогулянку в мене вже були свої плани, якi сто процентiв розбiгалися iз планами Жихаря.
Деякий час ми простували мовчки, нарештi Стас пробасив:
— Куди гуляємо? У «Павук»?
— Чого вiдразу в «Павук»? Ми там учора сидiли, пiсля Томиної вечерi закуска «Фантазiя» в горлi стане. Коли взагалi чесно — я побоююся павукiв. Правда, менше, нiж мишей, щурiв та гадюк.
— Значить, не в «Павук», — зробив свiй висновок Жихар i зупинився: — Тодi як?
— Для початку давай пройдемося туди, де є хоч якiсь лавки, i присядемо.
Лавки знайшлися в центрi, у невеличкому скверику бiля мерiї. Поки йшли, трiпалися нi про що i, як менi здалося, не особливо дослухаючись одне одного. Коли нарештi присiли i Стас одразу спробував обiйняти мене за плечi, я легенько поклала руку йому на колiно, одночасно, ворухнувши плечима, скидаючи його важеньку руку. А щойно вiн наполегливо повторив спробу, без передмов, одним махом, розказала про побачене вночi на руїнах i сьогоднiшню денну прогулянку.
— Погуляли, значить, — пiдсумував сказане Стас i закурив.
— Не ображайся i не злися. Це справдi дуже важливо, а сама я з цим не впораюсь.
— Цiкаво, як ти хочеш iз цим впоратися? Влаштувати облаву на привида, спецназ у бронiках викликати?
— Думаєш, я це придумала?
— Не знаю, — вiн випустив дим перед собою. — Не знаю, для чого тобi це придумувати. Вигоди твоєї не бачу.
— Правильно. Тодi що я, на твою думку, бачила?
— Так само не знаю.
— Тому пропоную посидiти ще трохи, коли зовсiм стемнiє, пiти туди разом. Може, вдасться щось подiбне побачити.
— Ага, — Жихар сплюнув пiд ноги. — Засiдка на привида. Дуже оригiнально.
— Тодi що — так це залишити?
Вiдповiддю була тиша. Стас мовчав весь час, доки докурював, а потiм, кинувши бичок пiд ноги, ляснув себе долонями по колiнах.
— Вам, тьотю Ларисо, пофартило. Для перевiрки ваших галюцинацiй ви вибрали найбiльшого придурка в Подiльську. Навiть двох — цей директорець наш така сама штучка, тiльки, на вiдмiну вiд мене, цього не знає. Використала ти його, а вiн радий старатися.
— Стасе, — я знову поклала йому руку на стегно, i цього разу жест вийшов абсолютно щирим, не мав на метi жодної стимуляцiї чи провокацiї. — Стасе, тобi ж самому цiкаво. Ну, скажи — правда ж?
— Менi все цiкаво, — вiн пiдвiвся. — Гаразд, пiшли пройдемося й почнемо потроху висуватися до Ржеутських. Тiльки навряд чи безголовий привид прийде туди на твоє замовлення.
Цього я так само боялася.
Коло руїн ми опинилися трохи бiльше, нiж за годину. Нiч уже остаточно вступила в свої права i, наче спецiально, виявилася несподiвано зоряною. За давньою звичкою, що залишилася ще зi школи, я спробувала знайти серед зiркового розсипу Великий Вiз i Чумацький Шлях, миттю захопилася i якби не рука Стаса — точно полетiла б носом у канаву.
— Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная, — проговорив вiн, не пускаючи мою руку. — Щоб ти знала, в тутешнiх мiсцях молодi парочки люблять прогулюватися. Сюди навiть деякi спецiально цiлуватися приходять. Затишок, романтика, все таке…
— Бачила вже вашу романтику. Засрате, запльоване, собаки бiгають…
