Трава нічого не ховає - Нюквист Герд (книги полностью TXT) 📗
— Я лише можу здогадуватися, чого вона шукала тим поглядом. Хоч здогадатися й не важко. Думаю, що вона шукала опори в житті. А тоді вийшла заміж за полковника Лунде…
— Мені треба вертатися до міста, мамо. Спробую допомогти Люсі.
— Уже пізно.
— Ви вважаєте… вважаєте, що хтось її скривдив, мамо?
— Не розумію, за що б її мав хтось кривдити? Мартіне, ти аж позеленів на виду. Іди лягай, синку. Прокинешся рано і зможеш відразу поїхати. Приготувати тобі сніданок?
— Ні, дякую. Але мамо… як мені її шукати?
Не знаю. Не знаю… та думаю, що, мабуть, почати треба з того, хто хоче її скривдити… На добраніч, синку.
— На добраніч, мамо.
Цікаво, коли Карл Юрген з'являється на службу? О пів на дев'яту? О дев'ятій? Чи раніше?
Але я не мав терпцю чекати. О сьомій я вже виїхав з Бакке. Я не відчував навколо березневого ранку, тільки бачив його ознаки. Бачив, що дорога слизька після нічного при морозку, що поля вже чисті, осяяні сонцем, а в темному ліс ще лежить товстий шар снігу.
Я поїхав через Гріні, і, як завжди, мене вразила Pea зі своїми забудовами, бо вони раптово вигулькують перед очима, тільки-но переїдеш через пагорба. Тієї ж миті я побачив і трамплін на Голменколені.
Крістіан. ї маленька панна Лунде. А тепер Люсі.
Я машинально зменшив швидкість і далі вже слухняно їхав як належало, п'ятдесят кілометрів на годину. Я не глянув праворуч, коли проїздив повз цвинтар Вестре. Але подумав про пані Вікторію Лунде.
Виїхавши на Майорстюенвай, я побачив будинок Філіпса, що яснів, наче велетенський зелений смарагд, а поряд — баню кінотеатру «Колізей», наче білясту шапку гриба.
Раптом мені спала одна думка.
Я згадав про свого приятеля каменяра.
Він сидів так, як і минулого разу, але тепер у майстерні було ясно. В єдине вікно падало скісне проміння сонця.
Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.
— Доброго ранку, доценте Бакке.
— Доброго ранку, — відповів я, сідаючи на найближчий камінь. — Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.
Він відклав свій різець.
— Я завжди про вас згадував, доценте Бакке… а надто тепер. Я думав… тобто… сподівався, що ви прийдете.
Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!
— Отже, ви теж чули повідомлення? — запитав я.
— Так.
Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.
— Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?
На мить він відвів погляд.
— Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.
— Невеличку партію?
— Так. На більше її не вистачало.
Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: «Спочивай у міфі».
— А тепер вона десь зникла, — сказав я.
Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.
Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.
— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?
— Так.
— Коли?
Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.
— Позавчора ввечері, — відповів він.
Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.
Він прочитав мої думки.
— Мені також дивно, — мовив він. — Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене…
— Вона вас бачила? Впізнала?
— Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.
— Який у неї був вигляд?
— Такий, як описано в повідомленні.
— Я маю на думці обличчя… вираз її обличчя?..
— Не знаю. Все сталося так швидко… Я дуже короткозорий.
— І ви повідомили про це поліцію?
— Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.
Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.
Мені треба їхати далі, — сказав я. — Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую «голос» і покличу вас.
— Так.
Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.
Карл Юрген сидів за столом і диктував.
Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.
— Я покличу вас потім, — сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.
Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.
На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.
— У тебе такий вигляд, паче ти не спав, — сказав я.
— Кляті репортери… Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки…
— «Полковник Лунде — Синя борода»? — мовив я.
— Щось таке.
— А як решта членів родини?
Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.
— То дуже дивні люди… Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника… Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення…
— Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: «То дуже дивні люди»?
Карл Юрген визирнув у вікно.
— Вони дуже витримані, — мовив він. — Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними — а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, — жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.
— Хіба вони не стурбовані?
— Якщо й стурбовані, то принаймні мені цього не показали.
— А хто з них повідомив прикмети? Тобто хто з них знав, як Люсі була вдягнена і коли пішла з дому?
— Панна Лунде. Але аж після того, як полковник Лунде і Вікторія цілу хвилину мовчки дивилися в простір. Нарешті панна Лунде, видно, вирішила, що треба щось сказати. Вона спостережливий свідок. Добре запам'ятала, як пані Люсі Лунде була вбрана, і знала, коли вона вийшла.
— І ця подія ніяк на них не вплинула?
— Зовні не вплинула. Вони належать до давньої школи.
А давня школа вимагає від людини, щоб вона вміла володіти собою. По-моєму, всі Лунде, вся родина вважає, що негарно, коли в їхньому колі стається якесь неподобство.
— Нічого собі неподобство! — сказав я. — Два замахи на життя і одне зникнення.
На письмовому столі задзвонив телефон. Я дивився на Карла Юргена, поки він слухав, що йому казали. І знов мене вразило, яке в нього втомлене обличчя.
— Я зараз буду, — сказав він.
— Це… це щось… — почав я.
— Ні. Нічого. Тобто мене викликають у справі. Треба негайно йти. Ти вже вибач мені, Мартіне.
— Ну що ти, — сказав я. — Я теж іду. Мені кортить самому пошукати Люсі.
