»Веста» не знає пощади - Козакевич Микола (хорошие книги бесплатные полностью .TXT) 📗
— Згожельський… Згожельський… Звідки, я знаю це прізвище? — повторив кілька разів капітан. — Чи не бачив я десь вивіски з цим прізвищем?
Ковальський полегшено зітхнув:
— Ну звичайно! На Новому Світі є годинниково-ювелірна фірма Мирослава Згожельського, брата нашого директора Згожельського…
Завірюха посміхнувся:
— От бачите! Тепер я зможу спокійно спати. А то мучило б мене це прізвище…
Ковальський відповів усміхом:
— А я вже злякався, думав, знову щось випливе, схоже на аферу Рема. Бо якщо міліція знає чиєсь прізвище, то з цього нічого доброго не буде…
— Ну, не треба перебільшувати! Знаємо, наприклад, ваше прізвище, проте не тільки не маємо до вас ніяких претензій, а навпаки, щиро вдячні вам…
Розпрощалися дуже тепло, але Ковальський був би страшенно вражений, коли б побачив, як змінилося обличчя капітана, тільки-но зачинилися двері. Завірюха швиденько переглянув принесені договори і листи, поклав їх у папку, взяв низку ключів од квартири Рема, попередив секретарку, що повернеться за годину, і сказав, щоб Юрек, коли приїде, мчав до будинку на Новогродській.
Подвір’я на Новогродській було сповнене тухлим підвальним запахом. Купа сміття все ще лежала в кутку двору. Капітан впевнено попрямував до квартири Рема. Печатки на дверях були цілі, замкову щілину засновано павутинням. Завірюха відімкнув обидва замки і ввійшов на кухню.
3
Юрек В’юн, наче вихор, увірвався до кімнати секретарки.
— Начальник є? — відчинивши двері, запитав він. Всі папери секретарки від протягу полетіли на підлогу.
— Двері! — розпачливо вигукнула секретарка і почала докоряти Юрекові, що він входить у кімнату, наче у хлів, не вітається та ще й розкидає папери, але Юрек без церемонії перебив її:
— Мені нема часу слухати всякі теревені! Тут земля горить під ногами, а ви про свої чемності! Ще раз питаю: начальник є?
— Грубіян! — писнула секретарка і повернулася до Юрека спиною. Шофер знизав плечима, побіг до кабінету Завірюхи, постукав, відчинив, заглянув і… вилаявся… Потім у розпачі впав у крісло, що стояло біля письмового столу. Секретарка, обличчя якої, здавалося, скам’яніло, почала стукати на друкарській машинці, ніби, крім неї, в кімнаті нікого й не було.
— Ну де я тепер його шукатиму? — застогнав Юрек.
“Клап, клап, клап…” — сухо, мов кулемет, стукала друкарська машинка.
— День і ніч шукаю йому ту машину, тепер знайшов, а його немає…
“Клап, клап…” — машинка на мить стихла, а потім секретарка з подвійним завзяттям почала бити по клавішах.
— Ви не можете хвилинку перестати клацати? — роздратовано крикнув Юрек. — Людина не може зосередитися…
Запала довга мовчанка. Юрек підвівся, раз у раз позирав на годинник, виглядав у вікно, але Завірюхи не було. А в цей час у душі секретарки боролися гнів на нечемного шофера і обов’язок повідомити його, де перебуває капітан. Однак потрібно було добрих п’ятнадцять хвилин, щоб нарешті обов’язок переміг. Не відриваючи погляду від клавіатури, секретарка холодно процідила:
— Капітан Завірюха в домі Ремів на Новогродській і велів вам приїхати до нього.
Юрека немов електричним струмом вдарило. Він схопив шапку, кинув недокурок і рвонувся до виходу. Але на порозі зупинився на мить і люто промовив:
— То ви знали і не сказали мені відразу?
— Бо зі мною треба поводитися культурно, — почала секретарка.
— Ну, якщо через ваші капризи станеться щось погане, то я перший постараюся, щоб ви з буцегарні не вилізли! — пообіцяв Юрек.
Секретарка вхопилася за стіл, аж пальці побіліли, та поки вона знайшла що відповісти нахабному шоферові, Юрека вже не було в кімнаті.
Коли через п’ять хвилин він хвацько під’їжджав до похмурого будинку на Новогродській, звідти від’їхала красива нова машина. Юрекові на мить здалося, що ззаду у неї видно червону пластмасову стрілку. Але він тут же заспокоївся. Поговоривши з шоферами біля кількох готелів, Юрек натрапив на слід потрібного йому закордонного автомобіля і навіть узнав його номер. На машині, яка від’їхала, номер зовсім інший. Це була вітчизняна автомашина, яка належала приватній особі.
“Є в людей гроші!.. — подумав Юрек, виймаючи ключик з мотора своєї “Варшави”. — Такий автомобіль не мало коштує”. — Але, мабуть, схаменувся, що кривдить свою улюблену “Варшаву”, бо ніжно погладив машину по зачинених дверцятах, і раптом вилаявся: переднє колесо підозріло “сіло”. Довелося змарнувати трохи часу, щоб накачати камеру, яка, на щастя, не була пробита. Впоравшись, шофер майже бігцем рушив у темну пащу під’їзду. Осліплений раптовим переходом від яскравого світла вулиці до темного тунелю воріт, Юрек наскочив на якусь жінку, що поспішала з двору. Йому здалося, що жінка плаче і гарячково повторює: “О боже, о боже!” Юрекові стало ніяково — може, він скривдив ЇР Але, знизавши плечима, хлопець попрямував до сходів.
Вхідні двері, на яких виднілася латунна табличка з прізвищем Рема, були — о диво! — незамкнені! В’юн задоволено посміхнувся: капітан допустив таку саму легковажність, за яку колись добре вилаяв свого шофера. Юрек увійшов помаленьку, обережно переступив поріг, щоб захопити капітана зненацька. У квартирі нічого не змінилося з того часу, як вони були тут. Скрізь панувала гнітюча тиша. Юрек навшпиньках перетяв вузький коридорчик, що відділяв кухню від спальні, і, тамуючи подих, підійшов до дверей кабінету Рема. Вони були зачинені. Шофер натиснув ручку, прислухався, потім рвонув двері на себе і гукнув:
— Руки вгору!
Він сподівався почути голос Завірюхи, але відповіла йому та сама глуха тиша. В кімнаті нікого не було. Спантеличений В’юн зупинився на порозі. “Що за чорт? Усе відчинено, а його нема”. Юрек підозріло оглянув кабінет, затримав трохи довше погляд на сейфі, дверцята якого були прочинені так, що крізь них виднілися папки та папери, і раптом відчув, як у нього мурашки пробігли по спині: з-під письмового стола виглядали ноги у чорних туфлях. Це були туфлі капітана Завірюхи.
Треба визнати, що Юрек діяв енергійно і сміливо. Вмить витягнув з-за пазухи пістолет і, тримаючи його в руці, швидко оглянув усю квартиру. Ніби нікого. Тоді він замкнув вхідні двері і спішно кинувся до Завірюхи. Той лежав долілиць. На голові була велика ґуля, з якої сочилася кров. Юрек повернув капітана на спину, поспіхом розстебнув піджак та сорочку і притулив вухо до грудей, прислухаючись, чи б’ється серце. Але В’юн був такий збуджений, у нього так пульсувала кров, що почути нічого не зміг. Тоді він узяв з письмового стола Рема нікельований ніж для розрізування паперу і приклав його до розтулених губів капітана. Полегшено зітхнув, помічаючи, як поверхня ножа вкривається легким туманом пари. Юрек побіг до кухні, схопив відерце з водою. Незабаром Завірюха був увесь мокрий, але, на радість хлопця, повіки у капітана затремтіли, і через хвилину він розплющив очі.
— Пане начальник! — гукнув Юрек, хапаючи капітана за руку. Але очі у Завірюхи помутніли, і він знову зомлів.
Юрек безпорадно опустив руки:
— Сто чортів! Що ж тепер робити? Ну звичайно, треба викликати швидку медичну допомогу! — Він підбіг до телефону, зняв трубку і вилаявся: телефон, видно, не працював, бо в трубці було зовсім тихо. Раптом з підлоги почувся стогін. Юрек нахилився над капітаном. Завірюха розплющив очі, торкнувшись рукою розсіченої шкіри, і застогнав од болю. Але саме від цього болю він остаточно опритомнів.
— Пане начальник! — промовив Юрек, і обличчя Завірюхи в його очах раптом розплилося.
— Юрек? — упізнав шофера капітан, зморщивши від зусилля лоб. — Звідки ти тут узявся? — І, не дождавшись відповіді, знову запитав: — А що зі мною, власне кажучи, сталося? Що сталося… Я такий слабий, у голові паморочиться…
В’юн уже опанував собою, побіг на кухню, приніс графин вишнівки і склянку.
— Випийте, пане начальник, — умовляв він, підсовуючи Завірюсі чарку. — Ніщо так не зміцнює, як оця вишня в рідині… — І, видно, бажаючи наочно переконати капітана у лікувальних властивостях вишнівки, сам вихилив півсклянки. Завірюсі справді стало легше. За кілька хвилин він за допомогою Юрека підвівся і сів у крісло.
