Майже опівночі - Кейдин Мартин (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Він подивився вперед крізь вітрове скло, потім глянув ліворуч, повз Діка Чамберса, в бічні ілюмінатори. Хоч вони й летіли на висоті семи з половиною тисяч метрів, землю було видно дуже чітко. Повітря над пустелею було зовсім прозоре і давало змогу бачити дуже далеко. Йому закортіло подивитися з височини на Моньюмент-Веллі. Величезні кам'яні контрфорси та густо-червоний колір цієї долини, що перекинулася через кордон між штатами Юта й Арізона, завжди сповнювали його почуттям шанобливого подиву. «Таке може бути лише творінням Бога», — думав він, Сміт поглянув на годинник. Скоро вони будуть якраз над долиною. Ковзнув поглядом по панелі з приладами. За кілька хвилин Майклс настроїть свій радіосигнал на хвилю найближчої радіолокаційної станції.
Вони, певно, трохи відхилились від курсу, і Моньюмент-Веллі має з'явитися ліворуч. Майрон Сміт попустив ремені і підсунувся в кріслі ближче до вікна, щоб краще бачити. Позаду бортінженера радист Гес Джонсон почав передавати в ефір свої координати для станції стеження.
Індикатор радіолокації раптом погас.
— Що за чортівня?
Це вигукнув Бен Майклс. Він покрутив ручку настройки в один бік і в другий. Дарма.
— Слухай, Гесе, ти вже зловив станцію Моньюмент-Веллі? Радист заперечливо похитав головою.
— Не можу знайти їх. Схоже на те, що вони не працюють.
— Завжди з цією проклятущою станцією щось коїться, — буркотів Дік Чамберс. — Мабуть, повпивалися там з нудьги. — Він поглянув на карту і звернувся до радиста: — Гесе, коли ми почуємо наступну станцію?
Джонсон відповів одразу:
— Ми увійдемо в її зону хвилин за тридцять, майоре.
— Нічого страшного, — пробурмотів Чамберс. Радіолокаційні станції нерідко виходили з ладу. То механічні пошкодження, то несправності в електроніці. Отже, вийшло так, що близько тридцяти хвилин вони летітимуть, не маючи зв'язку з наземними станціями. Чамберс подумав, що на землі, певне, зараз почувають розгубленість. Коли перевозиш такий вантаж, само собою зрозуміло, що тебе весь час мають вести наземні радіолокаційні станції. І ось вони раптом зникли — ну й біс із ними. Під літаком пустеля і голе каміння. «Така вже робота, — подумав Чамберс. — Нехай трохи похвилюються». Він поглянув на годинник. 15 годин 14 хвилин за місцевим. Він зробив собі позначку в записнику. Просто так, для пам'яті.
— Гляньте, майоре!
Чамберс здригнувся від несподіваного різкого оклику.
— Це я, Славік, сер. Подивіться ліворуч. Градусів на сто двадцять. Щоб я пропав, коли це не «п'ятдесят перші»!
Чамберс припав до бічного ілюмінатора. Він не вірив власним очам, але Славік мав рацію: два довгоносі обтічні винищувачі П-51 прилаштувалися до їхнього курсу.
— Оце дивина, аж ніяк не думав, що ми досі тримаємо «п'ятдесят перші», — сказав Чамберс другому пілотові.
— Не знаю, — озвався Майклс і з сумнівом у голосі додав: — Можливо, десь у Флоріді їх узяли на озброєння десантники.
Чамберс пильно розглядав винищувачі, що повільно наближалися до них.
— У них на хвостах літери ДПО, — зауважив він. Майрон Сміт нахилився до вікна.
— Це, напевне, розшифровується як Державна повітряна охорона.:
— Гм, можливо, — замислено відповів Чамберс. Він досі нікого не міг зрозуміти. — Але що їм тут робити, посеред… Ти чуєш, Гесе, він просить настроїтися на зв'язок. Простеж по діапазонах, може, й піймаєш.
Чамберс мав рацію. Майклс уже надів навушники, Чамберс і Сміт ухопили свої.
— …Екстрене розпорядження. Повторюю, екстрене. Наказуємо вам негайно сісти. За двадцять миль прямо по курсу посадочна смуга. Починайте зниження негайно. Прийом.
— Екстрене розпорядження? Негайно сісти? Якась чортівня!
— Нічого не розумію, — зараз же озвався другий пілот, — та все це мені зовсім не подобається. Щось тут не те, Діку. Ніхто не стане посилати за нами літаки повітряної охорони. І не підніме в повітря «п'ятдесят перші», це вже точно.
— Авжеж не підніме! — гарикнув Чамберс. Він підніс до рота свій мікрофон. — Дев'ять-вісім-два викликає «мустанга» зліва по нашому борту. Не знаю, чого ви хочете, але я в цю гру не граю. Я не збираюся приземлятись, і мені нічого не відомо про щось екстрене. Як зрозуміли? Прийом.
— Починайте зниження негайно. Це наказ. Повторюю, це наказ.
— Іди ти зі своїм наказом!.. — огризнувся Чамберс. — Ми не збираємося… а чорт, що це він робить?!
Блискучий пунктир перетнув повітря перед транспортним літаком.
— Трасуючі! Цей сучий син б'є по нас трасуючими! — заволав Славік із вантажного відсіка.
— Гесе, дай сигнал про допомогу! — закричав Чамберс радистові. — Передай хоч будь-кому, що тут діється! — Він на мить замовк. — Славіку!
— Слухаю, сер!
— Де другий винищувач?
— Сидить у нас на хвості праворуч, сер. Трохи вище. Це він стріляв.
— Гаразд, — урвав його Чамберс. — Тільки не спускай його з очей. Гесе, ти зв'язався з ким-небудь?
— Ні, сер, — відгукнувся радист. — Найближча станція мовчить, а з іншими зв'язку немає.
Ця думка прийшла до них одночасно. Вони були поза межами зони радіозв'язку, та коли повернути назад, за кілька хвилин зв'язок відновиться. Проклинаючи все на світі, Чамберс відключив автопілот і вхопився за важелі.
Але не встиг він повернути й на тридцять градусів, як не більш ніж за метр від кабіни повітря прошила друга черга трасуючих куль. Чамберс знову повернув величезний транспорт по курсу.
Голос льотчика лівого винищувача пролунав у навушниках спокійно і впевнено.
— Посадочна смуга за пятнадцять миль прямо по курсу. Дев'ять-вісім-два, починайте зниження. І накажіть своєму хлопцеві, щоб даремно не грався з рацією.
Вони очманіло перезирнулися, не вірячи власним очам і вухам.
— Даю вам десять секунд. Наступна черга буде по кабіні.
3
Підполковник Пол Бейєрсдорф дивився у вікно на шерегу дерев із прив'ялим від гарячого каліфорнійського сонця листям. Військово-повітряна база Нортон таки непогане місце, але ця триклята спека, та ще смог, який подеколи насувається з узбережжя…
Бейєрсдорф обернувся до генерала Шерідана.
«Він здається незворушним, наче робот, — подумав підполковник. — Якщо я добре знаю старого, то в нього всередині зараз усе кипить. Йому конче треба швидко розплутати цю історію, інакше вона може коштувати йому кар'єри».
В цю мить до кімнати, де мала відбутися нарада, зайшов сержант, і підполковник Бейєрсдорф був змушений урвати свої роздуми. Сержант мав вигляд, ніби щойно зійшов з призовного рекламного плаката, — такий він був блискучий і прилизаний. Він підійшов до генерала точно за статутом, тільки що підборами не клацнув:
— Повідомлення з оперативного відділу, сер. — Генерал мовчки чекав, що буде далі. — 3 приводу полковника Рейдера, сер. — Усі в кімнаті насторожилися. — Він приземляється через кілька хвилин. Його літак горів — вийшов з ладу лівий двигун, сер. Були також неполадки в енергосистемі. Він оце тільки тепер зумів зв'язатися з нами і просить негайно доповісти вам.
Генерал поважно кивнув.
— Дякую, сержанте.
І нічого більше. Досвідчений сержант, добре знаючи генерала, навіть не запитав, чи треба щось передати Рейдерові. Якби генерал мав таке бажання, то не чекав би запитань. Сержант так хвацько виконав поворот «кругом», що йому позаздрив би й бувалий прусський служака.
Артур Шерідан ніколи по-справжньому не боявся смерті. Щоправда, під настрій він полюбляв говорити про свій «останній виліт». У небі на військового льотчика постійно чигає смерть. Коли ескадрилья величезних бомбардувальників пробивається крізь потужний вогонь зенітних батарей, хтось неодмінно має стати жертвою бездушного закону середніх чисел. Але кожен вірить, що це буде хтось «інший». Коли скрізь навколо тебе смерть, ти зрештою звикаєш не помічати її.
До смерті, вважав Артур Шерідан, треба ставитися так само, як стародавні греки ставились до головного болю. Із зневагою.
