Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Мовчання на тому боцi тягнулося так довго, що менi здалося — вiн зробив щось зi своїм телефоном. Та нарештi я почула:
— Я нiчого не допускав.
— Отак, значить! Ви знали про його проблеми. Ви нiчого не сказали мiлiцiї, коли ваш сторож убив першу людину i вiдрубав їй голову. Хоча знали — психiчно хворих активно шукають. Ви завели розмову про зв'язок легенди i сучасностi саме зi мною. Не лише тому, що мiлiцiя не вiзьме до уваги без конкретних доказiв — так просто безпечнiше. Ви i даєте стороннiй людинi непрямий натяк на те, де треба шукати корiнь зла, i вiдчуваєте тим самим свою мiсiю виконаною, анонiмнiсть вашого штатного психа — збереженою, а совiсть — чистою. Правильно?
— Ларисо, — зiтхнув Бондар на тому боцi. — Усе зовсiм не так, як ви зараз розписали. Мене, повiрте, втомила кiлькагодинна необхiднiсть пояснювати полковнику мiлiцiї, казеннiй людинi без царя в головi, а також прокурору, далекому вiд суспiльних проблем, i мiському головi, далекому в принципi вiд усього, чому я допомiг Степановi i приховав вiд усiх його проблему. Вони мене не зрозумiли. Правда, в убивствах не звинувачують — i на тому спасибi.
— Пояснiть ще менi. Я — ще одна жертва вашого приязного ставлення до патологiчних типiв.
— Коли вже говорити про вас — то ви самi спровокували Степана. Для чого було ось так нахабно влазити в його хворобливий свiт? Думаєте, ви його злякалися? Вiн так само злякався вас. I не нападав, махаючи сокирою, а захищався! Тому i не довiв справу до кiнця. Вiн усього боявся, Ларисо, i себе — в першу чергу. Йому було лише сорок дев'ять рокiв, сорок дев'ять, вдумайтеся в цю цифру! З двадцяти одного вiн блукає по лiкарнях. Поки живi були батьки у Хмельницькому, все йшло ще добре, наскiльки поняття «добре» застосовується до цього випадку. Батьки забирали його з лiкарнi, доглядали вдома, потiм знову клали на планове лiкування. Мiж лiкарями i подружжям Притул iснував негласний договiр: за Степаном доглядають по черзi. А потiм у країнi все пiшло шкереберть. Таких, як Степан, просто перестали тримати у стацiонарах — дорого. Батьки померли майже один за одним, з iнтервалом у сiм мiсяцiв. Степан лишився сам. Молодша сестра не рахується — вона забула про його iснування, викреслила хворого брата з пам'ятi. Вiн кiлька рокiв бомжував, їв невiдомо що, спав невiдомо де. Потiм знайшлися добрi люди, привезли його сюди, до старенької тiтки. Вона, волею долi, працювала в музеї прибиральницею. Попросила за племiнника, все чесно розказала. I я взяв його сторожем — тодi подiбних паталогiчних проявiв у нього не було. Слухаєте?
— Куди ж я подiнуся.
— Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.
— Зворушливо, — я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. — Вiн цiкавився страшними казками?
— Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.
— I одного разу почув легенду про Безголового?
— Так, — визнав Бондар. — Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме — певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли я побачив проритий нелегальним способом хiд до пiдземелля: рано чи пiзно Степан може полiзти туди, i наробить собi лиха. Але це — все, Ларисо, справдi все. Ми всi в щоденних клопотах, я — не виняток. Забiгався, запрацювався, докторська, гранти, спонсори, те, се… Я повинен був придiляти Степановi бiльше уваги, тодi б цього не сталося. Ось приблизно так я говорив сьогоднi з батьками мiста. Хоча, чесно сказати, вони менi бiльше нагадують вiтчимiв iз мачухами…
— Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?
— Не виключено. За всiма ознаками — так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi — поняття не маю.
— Ще одне — Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?
— Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?
— Чула. Притула вмiв водити машину?
— Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…
— Так просто, — я витримала паузу. — Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?
— Тепер — довго, — знову зiтхнув Бондар. — Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.
— Ви могли попередити про сторожа, — я вперто гнула своє.
— Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?
— Стосовно дня — давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.
— Для мене — тепер уже теж, — сумно визнав Бондар i поклав трубку.
Щойно я поклала свою, як почула — у вiконне скло щось шкребеться.
Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.
Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.
— Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, — сьогоднi вiн явно скупився на слова.
— Щось сталося?
— Не знаю. Ти як?
— Краще. Стас, дякую i…
— Почекай дякувати, — вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». — Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.
Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.
— Що таке? Я ж бачу…
— Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, — пауза. — Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.
Приїхали.
19 вересня, вівторок
ВIЙСЬКОВА НАРАДА
Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.
Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi лоба об стiну, поставлену прокурором, начальником мiлiцiї, а заодно i мером мiста мiж його аргументами i необхiднiстю швиденько закрити резонансну справу i нарештi видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркуш паперу i просто в його кабiнетi написав рапорт. Той спокiйно пiдмахнув папiрець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потiм, пiсля паузи: «Може, так воно краще».
З Тамарою вийшло ще простiше. Прокурор вислухав її, потiм, окремо — Жихаря та його теорiю, а тодi звелiв слiдчому Комаровiй передавати справу. Закриватимуть її колеги з областi. Уже за пiвтори години в Подiльську буде спецiальна слiдча бригада, до якої входить купа народу, в тому числi — хтось iз самого Києва, для спецiального нагляду.
Розбиратися, чому так сталося i що взагалi довкола цiєї проклятої справи вiдбувається, в Томи не було анi бажання, анi можливостей. Отримавши вказiвку готувати її до передачi, моя подруга фiзично вiдчула, як з плечей впав величезний вантаж. Вона за цi тижнi настiльки втомилася, що навпаки — вiдчувала навiть вдячнiсть до тих, хто вирiшив далi займатися цiєю iсторiєю.
